Диктатура пролетаріату

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

Диктатýра пролетаріáту — відповідно до теоретичної доктрини та пропагандиських настанов марксизму-ленінізму це означення форми політичної влади, яка тимчасово у формі диктатури встановлюється внаслідок революції й здійснюється робітничим класом на чолі зі своєю партією для придушення опору колишніх панівних класів — до утворення безкласового суспільства.

Згідно з сучасним критичним поглядом на реальний, тобто втілений на практиці, марксизм-ленінізм та «реальний соціалізм», диктатура пролетаріату — це евфемізм, за яким приховувалася диктатура вождя (спочатку Леніна, потім Сталіна) та верхівки партії більшовиків [1], а пізніше партноменклатури, — яка була встановлена в країні внаслідок таємної змови, державної зради, збройного заколоту та утворення в країні режиму монопольної тоталітарної влади. Ця партія за допомогою своєго «збройного загону» («каральних органів» [2]) встановила в країні режим жорсткої власної диктатури шляхом роз'вязання громадянської війни, терору, геноциду та соціоциду — знищення окремих етнічних спільнот [3] та цілих соціальних класів [4], ліквідації зачатків народної демократії, інститутів громадянського суспільства та правової держави.

Диктатура пролетаріату в філософії Карла Маркса[ред.ред. код]

Карл Маркс, використовуючи термін «диктатура», мав на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т.зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою.

Положення про диктатуру пролетаріату, уточнення її місця в історичному процесі добре відображено у відомому листі Маркса Ведемеєру від 5 березня 1852 року, в «Анти-Дюрінгу» Енгельса (1876-78 р.) і в «Критиці Готської програми» Маркса (1875 р.), де Маркс робить такий висновок:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»[5]
Дана теза одержала подальший розвиток у роботі Леніна «Держава і революція» (1917):
«Демократія для гігантської більшості народів і придушення силою, тобто виключення з демократії, експлуататорів, гнобителів народу, — ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму»[6].


Реалізація диктатури пролетаріату[ред.ред. код]

Ленін і більшовики покладались на пролетаріат як найбільш свідому та організовану частину трудящих. Проте кількість самого пролетаріату становила абсолютну меншість у складі населення Російської імперії. В кінці ХХ століття пролетаріат, відповідно до розрахунків самого Леніна, налічував приблизно десять мільйонів робітників[7] серед понад 130 мільйонів всього населення Російської імперії.[8] Перед самою Жовтневою революцією кількість найманих робітників становила, за різними оцінками, від 10% до 14,6% всього населення Російської імперії. Кількість фабрично-заводського пролетаріату налічувала 2 - 3% від кількості зайнатих.[9][10]

Існувала також проблема[11] практичної реалізації диктатури пролетаріату партією більшовиків, яка проголошувала здійснення диктатури пролетаріату в інтересах трудящих після приходу до влади. Російський революціонер Михайло Бакунін з цього приводу зауважував: «весь клас не може всістися в урядове крісло».[12] Ленін вважав, що партії керують класами, вожді керують партіями, і диктатура вождів пов'язана з диктатурою трудових мас.[13] Більшовицький лідер Григорій Зінов'єв, аналізуючи ленінізм, зазначав: «диктатура партії є функцією диктатури пролетаріату».[14] Більшовики в результаті жовтневого перевороту встановили диктатуру більшовицької партії під виглядом диктатури пролетаріату.[15] Трудящі маси чинили опір більшовицькій владі після захоплення більшовиками влади в 1917 році, організований більшовиками червоний терор також був скерований проти трудового селянства та робітників.[16][17]

Диктатура пролетаріату за Леніним-Сталіним[ред.ред. код]

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих - диктатура пролетаріату, яку він окреслив наступним чином:

“Диктатура означає — візьміть це раз назавжди до уваги, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”[18].
“Необмежена, позазаконна, в прямому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”[19].
“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, нікакими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насиллі” [20].

У практиці по смерті Леніна (1924) і приходу до влади Сталіна термін диктатура пролетаріату почав використовуватися у значному спрощенному сенсі. Акцентувався заклик застосування терору, який почав слугувати закріпленню влади Партії, а пізніше окремих осіб, а не якимось суспільним інтересам. Цю схему слідом за СРСР повторювали країни-сателіти. Наслідком стала справжня диктатура, що спиралася на необмежену владу вузької групи осіб, що не мала нічого спільного з передачею влади до робітничого клас у первісному розумінні. Л. Троцький, у листі до політбюро ЦК ВКП(б) від 6 червня 1926 року погоджувався із тим, щоб не вживати у пропаганді термін «диктатура партії» офіційно, але вважав його цілком вірним: «Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас, значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні ототожнюючи їх» [21].

Секретар Політбюро ЦК ВКП(б) в 1920-х роках, Б. Г. Бажанов у своїх спогадах писав[22]:

За марксистською догмою — у нас диктатура пролетаріату. Після семи років комуністичної революції все населення країни, пограбоване й злиденне, — пролетаріат. Звичайно, усе воно ніякого відношення до влади не має. Диктатура встановлена над ним, над пролетаріатом. Офіційно в нас ще влада робітників і селян. Тим часом, кожній дитині очевидно, що влада тільки в руках партії, і навіть уже не в партії, а партійного апарату. У країні купа всяких радянських органів влади, які є насправді зовсім безвладними виконавцями й реєстраторами рішень партійних органів.
Політбюро — верховна влада, але це — надзвичайно секретно, це повинно бути приховано від усього світу. Усе, що стосується Політбюро, цілком таємно: всі його рішення, виписки, довідки, матеріали; за розголошення секрету винним загрожують різноманітні покарання. Але брехня йде далі, пронизує все. Профспілки — це офіційні органи захисту трудящих. Насправді — це органи контролю й жандармського примусу, єдине завдання яких полягає в тому, щоб змусити трудящих якнайбільше працювати, якнайбільше їх обібрати для рабовласницької влади. Уся термінологія брехлива. Винищувальна каторга називається «виправно-трудовими таборами», і сотні брехунів у газетах співають дифирамби незвичайно мудрій й гуманній радянській владі…

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Партії явної меншини у тодішньому російському політикумі
  2. ВЧК-ОГПУ-НКВС-КДБ
  3. Казахів, калмиків, російського донського козацтва та ін.
  4. Заможнє та середнє селянство, підприємництво та буржуазія, дворянство, інтелігенція, духовенство
  5. К.Маркс и Ф.Энгельс, Избранные произведения, т.3, стр.23, Москва, политиздат,1979 г., перекладено з російської
  6. Владимир Ленин «Государство и революция»
  7. Массовые источники по социально-экономической истории России периода капитализма / Под ред. И.Д. Ковальченко и В.И. Бовыкина. М.: Наука, 1979. Глава 4. Источники о численности, составе и положении рабочего класса (С.И. Антонова, С.Я. Алияров, А.Г. Голиков, Ю.И. Кирьянов. М.Г. Мейерович). С. 160-190.(рос.)
  8. Сифман Р. И. Динамика численности населения России за 1897—1914 гг. //Брачность, рождаемость, смертность в России и СССР. М., 1977.(рос.)
  9. Андрей Колганов. В.И.Ленин (1918–1923): Кризис революционного проекта(рос.)
  10. Воейков М.И. К вопросу о количественном и качественном составе рабочего класса// Рабочий класс в процессах модернизации России: исторический опыт. М., 2001. С. 168–169.(рос.)
  11. Карл Каутский. Диктатура пролетариата
  12. Кульчицький С.В. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ. (Електронний ресурс) // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. - 688 с.
  13. Ленин В.И. Детская болезнь «левизны» в коммунизме(рос.)
  14. Григорий Зиновьев. Ленинизм(рос.)
  15. Дорошко М.С. Номенклатура: Керівна верхівка Радянської України (1917-1938 рр.)
  16. С.П.Мельгунов. "Красный террор" в России 1918 -- 1923
  17. Массовый террор большевиков против рабочих и крестьян
  18. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376
  19. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380
  20. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383
  21. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2003.— Т. 2 : Г—Д.— 2004.— С. 382—383.
  22. Борис Бажанов Записки секретаря Сталина