Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ. На укр. теренах у різні часи в різних народів, які тут проживали, практикувалися різні типи З. Зокрема, в античних державах Північного Причорномор’я, Скіфії (див. Скіфи) вже в 6—5 ст. до н. е. переважною формою З. було індивідуальне З. (при одночасному існуванні колективного). На землях, на яких розселилися свого часу сх. слов’яни, склалося З. окремих родів, племен чи їх об’єднань (древлян, полян, словен та ін.), а також З. сімей на підставі займанщини. В добу середньовіччя на укр. землях, як і в багатьох ін. європ. країнах, безпосередній виробник, якими б широкими не були його права на землю (оброблену ним власноруч чи силами його родини), законодавчо визнавався лише її володільцем (а не власником).

Від 11 ст. поземельні відносини регулювалися як нормами звичаєвого права, так і відповідними законодавчими актами, записаними в «Руській правді» (у різних редакціях). За часів Золотої Орди ординські хани й намісники — баскаки — безпосередньо не втручалися в місц. поземельні відносини. Боротьба сільських общин за права на З. помітно стримувала зростання великої земельної власності удільних князів і місц. можновладців. Після розпаду Золотої Орди настав новий період у перерозподілі укр. земель: почалося масове пожалування вел. князями Великого князівства Литовського (ВКЛ) і королями Польщі значних тер. землевласникам, які їх підтримували. Якщо в 2-й пол. 14 ст. в Україні налічувалося лише кілька десятків князівських маєтків, то на серед. 16 ст. існували вже тисячі панських і шляхетських г-в, понад 100 родин магнатів. На той час у сел. г-ві важливою госп. одиницею продовжувало лишатися дворище (відоме в документах під назвами «сім’я», «братчина», «служба»). Були поширеними З. і землекористування сябрів — селян (найчастіше родичів), які жили, як правило, в спільному дворі кількома хатами, вели самостійні г-ва, але певними угіддями (сіножаті, пасіки, рибні лови, пасовиська тощо) користувалися разом (траплявся поділ на паї). Згідно із земельною реформою 1557 (див. «Устава на волоки» 1557), запровадженою королем польс. і вел. кн. литов. Сигізмундом ІІ Августом, угіддя землероба офіційно вважалися власністю верховного правителя, а отже, всі землекористувачі повинні були відбувати повинності на його (верховного правителя) користь. Це положення закріпили Статути Великого князівства Литовського 1566 і 1588. Навіть осілі козаки (починаючи з 1-ї пол. 16 ст., вони володіли землею та мали значні привілеї в Речі Посполитій, Гетьманщині, Слобідській Україні) змушені були нести військ. службу та відбувати повинності на користь д-ви в цілому і тих чи ін. можновладців зокрема. Відмова коритися цьому нерідко призводила до втрати землі, а подекуди — й до репресивних заходів з боку властей. Найбільш широкі права в З. мали козаки Вольностей Війська Запорозького низового, де практично не існувало великої власності на землю та кріпацтва. Особливо обмеженими права щодо З. були у селян, які господарювали на західноукр. землях (переважна частина цих земель з кін. 14 ст. до 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) перебувала під владою польс. шляхти).

У ході національної революції 1648—1676 стався черговий перерозподіл у володінні укр. землями, особливо на Лівобережній Україні та Правобережній Україні. На тер. Наддніпрянської України бл. 1400 маєтків польс. магнатів, шляхти і катол. духовенства перейшло в підпорядкування старшинської адміністрації на чолі з гетьманом: ці землі здебільшого на правах займанщини захопили посполиті й козаки. Фактичне скасування кріпацтва розширило коло дрібних землевласників. У вільних військових маєтностях, які становили 50 % усіх населених пунктів, стало можливим порівняно самостійне ведення г-ва безпосередніми виробниками, продаж, обмін і успадкування ними угідь. Поступово утвердилася практика орендування землі. Однак уже через кілька десятиліть після початку визвол. змагань знову активізувався процес обезземелення селян і козаків. На поч. 18 ст. зафіксовано видачу універсалів гетьманом І.Мазепою, за якими посполиті, які без дозволу переходили на нове місце проживання, повністю втрачали права (сукцесію) на свої угіддя. За непослух селян фізично карали, арештовували і навіть страчували. Набули чинності положення статутів ВКЛ. Зі створенням у Рос. д-ві 1719 з ініціативи царя Петра I Берг-колегії розпорядження останньої щодо пошуку та розробляння корисних копалин як на власних, так і на чужих землях були поширені також на Гетьманщину і Слобідську Україну. 1721 в Російській імперії надано право купцям (див. Купецтво) купувати й приписувати села до своїх підпр-в, що поклало початок посесіям.

Протягом 18 ст. продовжувався занепад общинного та сябринного З. й складалися умови для формування приватної власності на землю. Спершу відповідні земельні реформування розпочалися в укр. землях, які були під владою Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина). Так, маніфест від 26 квіт. 1766 зобов’язав поміщиків Закарпатської України наділяти селян землею і садибою. Спец. патент імператорського уряду 1785 визнав за закарп. селянами право переходу від одного землевласника до іншого. В Галичині особиста залежність селянина була офіційно скасована 5 квіт. 1782. 1786 значна ч. сел. землі була відокремлена від поміщицької (домінікальної; див. Домінікальні землі, Рустикальні землі). Тоді ж кріпаки Буковини одержали дозвіл уряду на виходи, але з дозволу дідича. Можновладцям було заборонено самовільно розпоряджатися угіддями посполитих, за якими юридично визнавалося право на успадкування угідь.

На укр. землях, що були підвладними Рос. імперії, процеси приватизації землі розпочалися лише в 2-й пол. 19 ст. Наприкінці ж 18 ст. відбувалося закріпачення селян. Так, указ імп. Катерини II від 14(03) трав. 1783 остаточно закріпачив більшу ч. селянства Лівобережжя та Слобожанщини. Указом імп. Павла I від 23(12) груд. 1796 кріпосне право було введено в Пд. Україні, Приазов’ї й на Дону. Після приєднання Правобереж. України до Рос. імперії унаслідок 2-го поділу Польщі (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) царизм намагався регламентувати там кріпацтво шляхом запровадження інвентарних правил 1847—1848.

Революція 1848—49 в Австрійс. імперії (див. Революції 1848—1849 в Європі) та селянська реформа в Галичині, на Буковині та Закарпатті 1848 остаточно скасували кріпосне право, дали сильний поштовх до розвитку бурж. відносин і, зокрема, формування приватної власності селян на землю, якою вони перед тим уже володіли. Після селянської реформи 1861 в Рос. імперії подібні процеси почали відбуватися і на ін. укр. землях.

Кілька законодавчих актів, спрямованих на поліпшення економіки в Рос. імперії, були розроблені й частково впроваджені Радою міністрів Російської імперії на чолі з П.Столипіним (див. Землевпорядні губернські та повітові комісії). Так, згідно з указом імп. Миколи II від 22(09) листоп. 1906 «Про доповнення деяких постанов чинних законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» кожний чл. общини мав право вийти з неї зі своїм наділом, продати його як приватну власність або ж вести самостійне г-во. Протягом 1907—16 у межах Рос. імперії з общин виокремилося 2 млн дворів (22 % від заг. числа). Безпосередньо на Лівобережжі такі двори становили 16,5 %, на Правобережжі — 48 %, на Пд. — бл. 42 %. Тут набули поширення процеси продажу селянами своєї землі, це зумовило значне розшарування в їх стані, виділення т. зв. куркульства (заможні селяни, які у веденні госп-ва використовували найману працю).

За часів СРСР усю землю в країні було проголошено власністю д-ви, загальнонар. надбанням. Земля не могла бути об’єктом купівлі-продажу, а З. зводилося фактично лише до користування землею.

Література

• Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века, кн. 1–2. М., 1952–1954;
• Довженок В.Й. Землеробство Древньої Русі до середини XIII ст. К., 1961; Отмена крепостного права на Украине: Сборник документов и материалов. К., 1961; Історія селянства Української РСР, т. 1–2. К., 1967;
• Маркина В.А. Крестьяне Правобережной Украины. Конец XVII – 60–е годы XVIII ст. К., 1971;
• Сидельников С.М. Аграрная реформа Столыпина. М., 1973;
• Марочко В.І. Українська селянська кооперація: Історико–теоретичний аспект (1861–1929 рр.). К., 1995.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: О.І. Гуржій.; url: http://history.org.ua/?termin=Zemlevolodinnya; том: 3