Дворище

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Дво́рище — у східнослов'янських народів давня форма колективного землеволодіння і, одночасно, сільського поселення групи споріднених сімей, назва господарського двора з усіма забудуваннями (також «огнище») на Русі в передісторичну добу. Термін «дворище» вживався і в давньоруських джерелах. Існувало в 14-16 ст. у росіян під назвою «печище», в українській і білоруській мові — «дворище» і було аналогічне південнослов'янській задрузі. Дворище становило собою залишки родового устрою. Воно було основою сільської общини.

У староукраїнському праві дворище — господарська одиниця, заснована на кровному спорідненні та спільній власності і спільному відбуванні повинностей. У литовсько-руську добу дворище було визнане державою за одиницю оподаткування. До складу дворища входило близько 40-50 осіб того самого роду. Окрім родичів, як рівноправні члени до нього могли входити сторонні селяни — потужники, поплічники, або як економічно залежні люди — половинники, дольники, підсусідки. Маєтності дворища складалися з дворів, придатної до обробітку землі і земель поза ним (пасіки, пасовища), т. зв. угіддя. Розмір власності дворищ був різний: від 1 до 18 волок (до 500 морґів). Ділити дворище на півдворища або обтяжувати можна було тільки за згодою всіх його членів. Члени дворища спільно володіли орними землями та угіддями, а з часом — тільки угіддями. Щодо феодала воно виступало як сукупна податкова одиниця. Дворище звичайно називалося ім'ям засновника, глави сім'ї або його предка. Цей правно-господарський інститут зберігся на Поліссі, Волині, подекуди в Галичині і на Поділлі до волочного переміру в 16 ст., коли дворище було замінене індивідуальною власністю. У південних слов'ян у формі «задруги» проіснувало до 19 ст.

Дворище — у Великому князівстві Литовському одиниця оподаткування. Дворище складалося з кількох «димів», тобто окремих господарств, які, як правило, належали родичам. Іноді одиницею оподаткування міг виступати й «дим»[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2

Джерела та література[ред. | ред. код]