Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Нацизм

НАЦИЗМ (від нім. Nazi, скорочене від National Sozialist) — ідеологія і практика нім. націонал-соціалізму. Націонал-соціалізм (від нім. Nationalsozialismus; синоніми — «нацизм», «германський фашизм»):

1) політ. тоталітарний рух, який оформився у Німеччині та Австрії після Першої світової війни і ґрунтувався на ідеях герм. експансіонізму та реваншизму, вождизму (фюрерства), екстремістського націоналізму, ксенофобії, антисемітизму та вищості «арійської раси». Набув практичного втілення в діяльності Націонал-соціаліст. робітн. партії Німеччини (НСДАП, 1919—45), очоленої А.Гітлером. Після приходу націонал-соціалістів до влади в Німеччині 1933 ними була побудована тоталітарна держава (див. Тоталітаризм), яка розв’язала Другу світову війну. Після поразки Німеччини (1945) націонал-соціалізм був засуджений Нюрнберзьким трибуналом (1946) як «злочин проти миру і проти людяності»;

2) ідеологія НСДАП та споріднених з нею рухів у країнах Центр. і Пн. Європи 1919—45.

Ідейне й організаційне становлення націонал-соціалізму. Нацистська ідеологія своїм корінням сягає поширених у Німеччині та Австро-Угорщині 19 — поч. 20 ст. ідей пангерманізму й антисемітизму. Для оформлення нацистської доктрини використовувався різноманітний і суперечливий спектр філос., екон., істор. та соціологічних концепцій, далеко не всі з яких можуть за своєю суттю вважатися «нацистськими»: філос. спадок Й.Фіхте й Ф.-В.Ніцше, ідеї «консервативної революції» Е.Юнгера, А.Мелле-ван-ден-Брука, расові теорії Ж.Лагарда, А. де Гобіно, Г.-С.Чемберлена, окультні аріософські доктрини Ф.Ліста, Й.-Л. фон Лібенфельса, О.Блаватської, соціал-дарвінізм. Теор. еклектизм, внутр. суперечливість доктрини   націонал-соціалізму пояснюються передовсім його ідеологічним популізмом, через що ним використовувалися всі можливі ідеї, зручні для виконання пропагандистських завдань і мобілізації мас. Тому буде помилкою вважати «ідеологами нацизму» тих-таки Й.Фіхте, Ф.-В.Ніцше чи Е.Юнгера або ж окультистів межі століть. Так само використання націонал-соціалізмом досвіду орг. і пропагандистської діяльності нім. та австрійс. соціал-демократів аж ніяк не робить К.Маркса предтечею Н.

Саме поняття «націонал-соціалізм» виникло наприкінці 19 ст. в Австро-Угорщині для означення гасел нім. націоналістичних робітн. спілок у Чехії та антисемітської Всенім. партії Г. фон Шенерера. 1918 утворилася Австрійсько-нім. націонал-соціаліст. партія, проте особливого поширення ідеї націонал-соціалізму набули в Німеччині за умов сусп. кризи, спричиненої поразкою в I світ. війні. 1919 в Мюнхені утворилася Нім. націонал-соціаліст. партія (НСДАП), яку з 1921 очолив А.Гітлер. Саме ця партія, її ідеологія і практика стали втіленням явища націонал-соціалізму. Програма НСДАП «25 пунктів», що була ухвалена 1920, ставила завдання об’єднання всіх етнічних німців у складі Великої Німеччини, скасування умов Версальського мирного договору 1919, утворення сильної централізованої держ. влади, вимогу розширення нім. «життєвого простору», обмеження діяльності трестів і монополій, створення «здорового середнього стану» й містила низку антисемітських вимог. Ця програма мала тимчасовий характер, і надалі дії та гасла НСДАП залежали від поточної соціально-екон. і політ. кон’юнктури. Популістське поєднання расистських, націоналістичних та соціаліст. гасел давало змогу здобувати масову підтримку населення. Після невдалої спроби здійснити держ. переворот у Баварії 1923 («Пивний путч») і гучного суд. процесу партія стала провідною серед нім. екстремістських націоналістичних орг-цій. Соціальну базу націонал-соціалізму складали: робітництво, студентство та середні прошарки, що маргіналізувалися внаслідок погіршення екон. ситуації після поразки 1918 та під час Великої депресії 1929—33. Упродовж 1920-х рр. було створено два осн. виклади ідеології націонал-соціалізму: «Моя боротьба» (1925) А.Гітлера та «Міф ХХ століття» (1929) А.Розенберга. У цих роботах поєднувалися псевдоістор. концепції виняткової істор. місії «арійської раси» (див. Арії), антисемітські гасла, критика ліберальної демократії, соціал-демократії і комунізму, пропаганда реваншу та зовн. експансії.

До 1934 в НСДАП співіснували 2 ідейні течії — права, «баварська», очолена фюрером НСДАП А.Гітлером, та ліва, північнонімецька (Г.Штрасер, Е.Рем, до 1926 — Й.Геббельс). Їхні відмінності зосереджувалися в баченні бажаних масштабів майбутніх соціальних реформ і ставленні до великого капіталу, — тобто практичної реалізації другої частини назви партії — «соціалістична». «Баварці» сприймали її скоріше як данину пропаганді, — ліві ж націонал-соціалісти, соціально оперті на великі робітн. осередки індустріальної північної Німеччини, прагнули «революції».

Націонал-соціалізм і фашизм. У вітчизн. та зх. літературі є поширеним ототожнення фашизму та націонал-соціалізму, коли другий вважається лише складовою або відгалуженням першого. Фашизм як політ. феномен, на відміну від націонал-соціалізму, першим привернув посилену увагу, — після приходу до влади в Італії 1922 Б.Муссоліні. Тому надалі всі зовні подібні до італ. фашизму політ. рухи називалися «фашистськими». З другого боку, практика італ. фашизму не викликала в націонал-соціалістів істотних заперечень і сприймалася ними як успіх «однодумців». Утім, це ототожнення в наук. працях, попри всю небезпідставність, багато в чому було продиктоване й ідеологічною ангажованістю дослідників, коли приналежність до комуніст. або ліберального дискурсу схиляла їх позначати одним негативним терміном усіх ідеологічних «конкурентів» (навіть різнорідних та взаємно ворожих) — як антидемократичні або антикомуністичні «реакційні сили». Тому до «фашистських» зараховували всі праві, консервативні й клерикальні політ. рухи, попри те, що частина з них була очевидними опонентами як націонал-соціалізму, так і фашизму. Ця тенденція домінувала в рад. історіографії, котра прагнула визначити як «фашистські диктатури» всі авторитарні режими міжвоєнної доби, хоча, на відміну від Німеччини та Італії там не були створені тоталітарні д-ви, а їхньою підставою було прагнення уникнути фашист. або комуніст. революції. Подібна ситуація склалася й у ліберальному дискурсі, коли за часів «холодної війни» в межах «теорії тоталітаризму» (від Х.Арендт до З.Бжезинського) були визначені по суті як єдине явище і фашизм, і націонал-соціалізм, і рад. комунізм. Такі спрощення ґрунтуються на нечіткості вихідних критеріїв диференціації ідеологій політ. рухів за змістом та спрямованістю, походженням і, врешті, політ. практикою конкретних орг-цій.

Істотними доктринальними відмінностями націонал-соціалізму від італ. фашизму були, з одного боку, відсутність концепції корпоративної д-ви та ідейної спадковості від лівих синдикально-профспілкових рухів, та, з другого — наявність «расової теорії» з її войовничим антисемітизмом, тривалий час відсутні у політиці італ. фашизму. Парадоксом ситуації є те, що термін «тоталітарна держава» був висунутий Б.Муссоліні, а втілений у життя — А.Гітлером (упродовж 1933—34). «Корпоративний фашизм» поширювався в романських країнах  Європи (Італія, Іспанія,  Португалія)  з  потужними традиціями синдикалізму. Рухи, доктринально ближчі до НСДАП, утворювалися в германомовних країнах Пн. Європи (Велика Британія, Норвегія, Данія, Нідерланди), де легшим було сприйняття ідеї «вищості германської раси». У катол. Австрії націонал-соціалісти і фашисти італ. орієнтації були конкуруючими силами.

Нині серед дослідників домінує зваженіший підхід, котрий приділяє більше уваги конкретно-історичним та локальним обставинам виникнення політ. рухів і їхніх ідеологій, усвідомлення існування різних форм втілення ідеологій і внутр. еволюції політ. режимів. Ця тенденція простежується від 1960—70-х рр., починаючи від етапних робіт Е.Нольте та Й.Феста (Німеччина). Водночас відбувається ревізія генералізуючого поняття «фашизм», коли вважається, що сам цей термін застосовується надто вільно, означаючи майже будь-яку доктрину, що конфліктує з ліво-ліберальною ідеологією. На думку представника останнього підходу Р.Скратона (Велика Британія), можливим критерієм визначення ідеології як фашистської є лише політ. практика і «спільна етика політичної поведінки».

Практика націонал-соціалізму. Практика націонал-соціалізму після 1933 мало чим відрізняється від практики ін. тоталітарних режимів (більшовицького, маоїстського тощо), будучи спрямованою на встановлення тотального парт. контролю над усіма сферами сусп. життя та здійснення планомірного терору проти інакомислячих. Осн. заходи в цьому напрямі були здійснені впродовж 1933—34 і тривали згодом, особливо 1939—45. 31 січня 1933 А.Гітлера було призначено райхсканцлером. Декрет райхспрезидента П. фон Гінденбурга від 4 лютого 1933 надав йому надзвичайні повноваження. Були заборонені опозиційна преса, публічні виступи, здійснені масові арешти. 5 березня 1933 НСДАП перемогла на виборах у райхстаг. 30 червня 1934 під приводом придушення заколоту штурмових загонів на чолі з Е.Ремом була знищена ліва опозиція в лавах НСДАП. Після смерті П. фон Гінденбурга 2 серпня 1934 всі повноваження голови д-ви були передані А.Гітлеру як «фюреру і рейхсканцлеру», що зробило його одноосібним і довічним диктатором. Цей акт був підтриманий переважною більшістю населення шляхом плебісциту. 1933—34 усю адм. вертикаль д-ви перевели під юрисдикцію НСДАП. Політ. партії (окрім правлячої) та вільні профспілки заборонили. Громадяни були включені до системи нацистських орг-цій, які охоплювали всі сфери життя — від вир-ва до дозвілля. Інакомислячі або емігрували, або доправлялися до концтаборів. Надалі  внутрішньополіт. діяльність НСДАП спрямовувалася на здійснення планового розвитку економіки, подолання безробіття, відновлення військової потуги й  інфраструктури. Невід’ємною складовою націонал-соціалізму були репресії проти євреїв, зорієнтовані на повне їх виключення з нормального життя та екон. діяльності. Зовн. політика держави мала на меті руйнування Версальської системи міжнародних відносин та перехід до збройної експансії. 1939 нацистська Німеччина стала одним з ініціаторів II світ. війни. Окрім самих актів воєнної агресії, до злочинів націонал-соціалізму часів війни можна зарахувати недотримання норм міжнар. права щодо статусу військовополонених, акти геноциду євреїв (див. Голокост), циган, знищення мирного населення окупованих країн. Правовий вирок практиці націонал-соціалізму виніс Нюрнберзький трибунал 1946.

Неонацизм — ідеологія і практика радикальних шовіністичних та расистських організацій в Європі й Америці після 1945.

Після II світ. війни неонацизм став однією з маргінальних ідеологій, яка має певне поширення серед радикально налаштованої молоді, ін. частина якої бере участь у рухах анархістського, троцькістського, маоїстського та антиглобалістського спрямування. У нових істор. умовах осн. «ворогом» неонацистів, окрім євреїв, стали етнічні й расові меншини, чисельність яких у розвинутих країнах зростає внаслідок глобалізації та інтенсифікації міжнар. міграцій населення. У країнах Європейського Союзу, США, в Україні діяльність неонацистів заборонена. У пострад. країнах найпомітнішими представниками неонацизму є скінхеди (від англ. skinhead — «голені голови»), які наслідують зовн. антураж та погромно-хуліганську практику своїх західноєвроп. попередників 1960—80-х рр.

Дж.: Гитлер А. Моя борьба. М., 1993; Розенберг А. Миф ХХ века. Таллинн, 1998.

Література

• Nolte E. Der Faschismus in seiner Epoche. München, 1963;
• Mosse G. Nazi culture. London, 1966;
• Його ж. The Crisis of German Ideology: The Intellectual Origin of the Third Reich. New York, 1968; История фашизма в Западной Европе. М, 1978;
• Бурдерон Р. Фашизм: Идеология и практика. М., 1983;
• Желев Ж. Фашизм: Тоталитарное государство. М., 1991;
• Баллестрем К. Апории теории тоталитаризма. «Вопросы философии», 1992, № 5;
• Гудрик-Кларк Н. Оккультные корни нацизма. М., 1993;
• Фест Й. Гитлер: Биография, т. 1—3. Пермь, 1993;
• Paine S. The History of Fascism: 1914—1945. New York, 1995;
• Поляков Л. Арийский миф. СПб., 1996; Энциклопедия Третьего Рейха. М., 1996;
• Гейден К. История национал-социализма в Германии: 1919—1923. М., 1999;
• Paxton R. The Anatomy of Fascism. London, 2005;
• Redles D. Hitler’s Millennial Reich: Apocalyptic Belief and the Search for Salvation. New York, 2005.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7.

Автор: К.Ю. Галушко.; url: http://history.org.ua/?termin=Natsyzm; том: 7