Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Новгород Великий

 

НОВГОРОД ВЕЛИКИЙ — давньорус. місто, у 12—15 ст. — столиця Новгородської боярської республіки. Згідно з «варязькою легендою» в «Повісті временних літ» 862 новгородці запросили на князівський стіл ватажка дружини варягів Рюрика, нащадки якого стали князями Києва. Археол. дослідженнями Н.В. не виявлено культ. шару, давнішого за серед. 10 ст. Як вважається, центр найдавнішого Н.В. був розміщений за 2 км від сучасного міста на т. зв. Рюриковому городищі. Лише в 10 ст. місто було перенесене на сучасне місце. Середньовічний Н.В. складався з 2-х сторін (Торгової та Софіївської), котрі, у свою чергу, поділялися на 4 кінці (пізніше — 5), походження яких сягало, на думку археологів, ще слов’ян., балтських та фіно-угор. поселень 8—9 ст., що в 10 ст. злилися в єдине місто. Формування обличчя середньовічного Н.В. пов’язується передусім із князюванням сина Ярослава Мудрого — Володимира Ярославича, який 1044 збудував міські укріплення та заклав кам’яний Софійський собор. У 12—14 ст. населення Н.В. сягало, за різними оцінками, 20—40 тис. осіб.

Швидке піднесення середньовічного Н.В. пов’язується з функціонуванням торгового шляху «із варягів у греки», пн. ділянка якого проходила р. Волхов, яка поділяла місто навпіл. Розгалужена мережа торг. шляхів пов’язувала Н.В. не тільки з усіма важливими центрами Давньорус. д-ви, а й з країнами Сходу, Зх. та Пн. Європи, Візантією.

Серед найвідоміших архіт. споруд Н.В. можна згадати Софійський собор, який, можливо, будувала та ж сама артіль грец. майстрів, що працювала на буд-ві Софійського собору в Києві та Софійського собору в Полоцьку. На замовлення новгород. посадника Остромира в 11 ст. було виготовлено Остромирове Євангеліє. З 11 ст. Н.В. відомий як один із центрів літописання. До наших часів зберігся Новгородський перший літопис, найдавніша частина якого значно доповнює південнорус. літописні зводи. Непересічне значення має й новгород. літописання 15—17 ст., яке слугувало за джерело літописання Пн.-Сх. Русі та Великого князівства Московського. Численні знахідки в Н.В. берестяних грамот (див. Берестологія) дають можливість дослідити поширення писемності серед широких верств населення давньорус. міст.

Із серед. 10 ст. існувала держ. традиція, за якою в Н.В., як правило, сидів старший син київ. князя. За повідомленням візант. імп. Константина VII Багрянородного, у 940—50-ті рр. в Н.В. сидів Святослав Ігорович. Пізніше, у 10—11 ст., князями Н.В. були Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Мстислав Великий, ін. князі з династії Рюриковичів. З 2-ї третини 12 ст. значення князя в Н.В. підупадає, формуються інститути Новгород. боярської республіки. З кінця 12 ст. князями Н.В., як правило, стають представники владимиро-суздальської династії. З 14 ст. тісні контакти пов’язують Н.В. з Великим князівством Литовським. З кінця 15 ст., після приєднання Н.В. до Великого князівства Московського, місто поступово занепало.

Література

• Янин В.Л. Новгородские посадники. М., 1962;
• Каргер М.К. Новгород Великий. М.—Л., 1970;
• Носов Е.Н. Новгородское (Рюриково) городище. Л., 1990;
• Толочко П.П. Киев и Новгород ХII — начала ХIII вв. в новгородском летописании. В кн.: Великий Новгород в истории средневековой Европы: К 70-летию В.Л. Янина. М., 1999;
• Янин В.Л. У истоков русской государственности: К 30-летию археологического изучения Новгородского Рюрикового городища и Новгородской археологической экспедиции. СПб., 2007.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7.

Автор: А.Г. Плахонін.; url: http://history.org.ua/?termin=Novhorod_V; том: 7