Денісьєва Олена Олександрівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Денісьєва Олена Олександрівна
Денисьева Елена Александровна. Акварель Иванова. Петербург. 1851.jpg
Народилася 1826(1826)
Померла 4 серпня 1864(1864-08-04)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність письменниця
Рід Q4467753?
У шлюбі з муза поета Тютчев Федір Іванович
Діти F. F. Ti︠u︡tchev[d]

Олена Олександрівна Денісьєва (1826 — 4 серпня 1864, Санкт-Петербург) — коханка Федора Івановича Тютчева. Її відносини з поетом продовжувалися протягом чотирнадцяти років; народилися троє позашлюбних дітей, двоє з них померли менш ніж через рік після смерті матері.

Твори Тютчева, присвячені Денісьєвій («Приречення», «О, як убивчо ми любимо…», «Остання любов» та інші), мають автобіографічну основу. У літературознавстві адресований їй «віршований роман» названий денісьєвським циклом[1].

Біографія[ред. | ред. код]

Походила вона із старовинного дворянського роду Денісьєвих, записаного у 6-ю частину дворянської родословної книги Рязанської губернії. Народилася в сім'ї небагатого дворянина, учасника Франко-російської  війни 1812 року Олександра Дмитровича Денісьєва. Рано овдовівши, він одружився вдруге; після появи мачухи дівчинку взяла під свою опіку тітка Ганна Дмитрівна, яка працювала інспектором у Смольному інституті. У Смольному виховувалися її шість племінниць: Марія, Ольга, Ганна, Пелагея, Олександра та Олена, яка, ставши вихованкою цього навчального закладу, знаходилася в ньому (на відміну від інших племінниць) «на особливому положенні»[2] — вона жила на квартирі у тітки[3]. Як вказував ,О.І.Георгієвський, Олена Денісьєва отримала досить вільне виховання: з отрочеських років вона почала виїжджати на бали і відвідувати світські заходи[2].

У другій половині 1840-х років у Смольному інституті навчалися дочки Тютчева від першого шлюбу — Дарина і Катерина. Поет часто відвідував їх[4]; у свою чергу, Олена Олександрівна і Ганна Дмитрівна були вхожі в його будинок[5]. Взаємний інтерес визрівав поступово, день пояснення — 15 липня 1850 року — став для Тютчева і Денісьєвої найважливішою віхою[6]. Через півтора десятиліття, у середині літа 1865 року, поет відзначив цю дату рядками: «Сьогодні, друг, п'ятнадцять років минуло / З того блаженно-рокового дня, / Як душу всю свою вона вдихнула, / Як всю себе перелила в мене»[5].

Роман Денісьєвой із одруженим чоловіком, який за віком годився їй у батьки, був негативно сприйнятий не тільки світським Петербургом (перед нею демонстративно закрилися двері багатьох родин), але й батьком Олени Олександрівни, котрий відрікся від доньки. Виникли складності й у Ганни Дмитрівни: вона була змушена звільнитися зі Смольного інституту і виїхати із службової квартири[5].

За чотирнадцять років перебування у «незаконному союзі» Денісьєва народила йому трьох дітей — доньку Олену і синів Федора та Миколу. В метриках усі вони були записані Тютчевими[7]. Георгіївський, який доводився Олені Олександрівні свояком, писав, що вона завжди трималася дуже прямо, вважаючи себе «більш за все йому дружиною, ніж його колишні дружини». Безоглядність і безмір її почуттів були такі, що у 1862 році Денісьєва зізнавалася: «Я вся живу його життям, я вся його, а він мій»[8]. Про те, що їй довелося пережити, поет розповідав у вірші, написаному у 1851 році[9].

Денісьєва із дочкою 1862—1863
Тютчев 1860—1861


О, как убийственно мы любим, Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим, Что сердцу нашему милей!

Судьбы ужасным приговором
Твоя любовь для ней была, И незаслуженным позором
На жизнь её она легла!

Низка трагедій[ред. | ред. код]

Смерть Денісьєвой[ред. | ред. код]

У травні 1864 року Денісьєва народила сина Миколу. Після пологів її самопочуття стало стрімко погіршуватися; лікарі діагностували туберкульоз[10]. Вона померла 4 серпня; через три дні Тютчев поховав кохану на Волковському кладовищі. Перебуваючи в стані повного відчаю, поет, за спогадами сучасників, постійно шукав співрозмовників, з якими міг би говорити про Олену Олександрівну. Як розповідав Афанасій Фет, Тютчева «лихоманило і морозило в теплій кімнаті від ридань»[11].

Час не знімав гостроти болю. У січні 1865 року старша дочка поета Ганна (від шлюбу з графинею Ботмер) писала сестрі, що батько, перебуваючи в стані страшного горя, навіть не намагається подолати його або приховати хоча б перед сторонніми". Тургенєв, який зустрів Тютчева навесні 1865-го, розповідав про неживий голос поета; його одяг був «мокрим від падавших на нього сліз»[12].

За словами Георгієвського, Федір Іванович постійно мучився через почуття провини перед Денісьєвой та постійно згадував про «фальшиве становище, в яке її поставив»[13]. Поетові було боляче думати про те, що він не виконав одне з прохань коханої і не випустив присвячену їй збірку віршів[12].

Дружина Тютчева, Ернестіна Федорівна, відреагувала на горе чоловіка словами: «Його скорбота для мене священна, яка б не була її причина»[14].

Долі дітей[ред. | ред. код]

Надгробок Ф. Ф. Тютчева і О. О. Денісьєвой

Після смерті Денісьєвой її донька Олена жила в приватному пансіоні; молодших — чотирирічного Федора і новонародженого Миколу — забрала до себе тітка Ганна Дмитрівна. Навесні 1865 року Олена та Микола захворіли на сухоти; вони померли на початку травня. Догляд дітей, як зізнавався Тютчев в одному з листів, «довів його до досконалої бездушності»[15]:

Попросивши старшу доньку Ганну забрати до себе Федора, поет надіслав їй 15 200 рублів; дохід з капіталу повинен був поступати «на утримання сина у навчальному закладі».

Федір Тютчев, отримавши освіту, став офіцером й військовим письменником; він помер у 1916 році в госпіталі[16].

Денісьєвський цикл[ред. | ред. код]

Створений Тютчевим денісьєвський цикл — це, за визначенням літературознавця Бориса Бухшаба, «роман у віршах»[17], у якому, згідно із законами жанру, є пролог, кульмінація і фінал. У творах, що ввійшли до нього, простежується розвиток конфлікту, в якому, з одного боку, позначена драма закоханених, але розлучених людей; з іншого — показано їх зіткнення із «лицемірною мораллю натовпу»[18].

Цикл розпочинається віршем «Не раз ти чула освідчення…» (1851); замикає його «Дві сили є — дві фатальні сили…» (1869). Якщо перша являє собою тонке, інтимне визнання, адресоване коханій жінці, то в останньому, написаному через вісімнадцять років, присутній жорсткий виклик суспільству, нелюдському  осуду натовпу, який постановив вирок «гордо-молодий силі», яка відчайдушно вступила в «нерівний бій» з погрозами, лайкою і наклепом[18].

Тютчев. «Весь день вона лежала в забутті». Автограф. 1864

Образ ліричної героїні денісьєвського циклу з роками змінювався, проте незмінним залишалося те бездонне почуття, яке воно несло в собі: «Ти любиш щиро і палко, а я — / Я на тебе дивлюся з ревнивою досадою». Поет порівнював кохану з непокірною хвилею, яка нічого не боїться: «Будь же ти в стихії бурхливої / То угрюма, то світла, / Але в ночі твоєї блакитною / Збережи, що ти взяла»[19]. Коли ж світло почав голосно засуджувати «незаконну любов» Денісьєвой, поет відгукнувся на скандал рядками: «Натовп увійшов, натовп вломився / В святилище душі твоєї…»[20]

Одне з найбільш реалістичних віршів циклу — «Весь день вона лежала в забутті…», у якому «з жахливою правдою» розповідається про відхід коханої з життя. Поет відтворює обстановку, зосереджує увагу на деталях, згадує виголошену героїнею останню фразу[18].

Літературознавці порівнювали денісьєвський цикл з «Анною Кареніною», вбачаючи у віршах Тютчева «живий протест проти лицемірства і жорстокості моральних законів суспільства». У той же час трагічне загострення любові, яка протистоїть «страшному світові», близький до історій про Паоло і Франческу, Лейлі і Маджнуна, Ромео і Джульєтту[21]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Кожинов, Вадим Валерианович|Кожинов В.]]Тютчев|издательство=Молодая гвардия|год=2009|том=|страницы=|столбцы=|страниц=512|серия=Жизнь замечательных людей|
  • Пигарёв К. В. http://feb-web.ru/feb/tyutchev/critics/pig/pig-001-.htm Жизнь и творчество Тютчева