Детекторний приймач

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Схема найпростішого детекторного приймача
Промисловий детекторний приймач. 1935 рік
Промисловий дитячий детекторний приймач, праворуч — антена, ліворуч — мініатюрний навушник. 1970-ті роки

Детекторний приймач — найпростіший вид радіоприймача без зовнішнього джерела живлення. Забезпечував прийом радіосигналів в діапазонах довгих або середніх хвиль.

Складається з коливального контуру, до якого підключені антена і заземлення, і діодного (у більш ранньому варіанті кристалічного) детектора, що виконує демодуляцію амплітудно-модульованого сигналу. Сигнал звукової частоти з виходу детектора, як правило, відтворюється високоомними навушниками.

Навіть для прийому потужних радіостанцій детекторний приймач вимагає якомога довшої і високо підвішеної антени (бажано десятки метрів), а також правильного заземлення. Але важливішим є те, що він не вимагає джерела живлення, дуже дешевий і може бути зібраний з підручних засобів. Підключивши до виходу приймача будь-який зовнішній підсилювач низької частоти, можна отримати приймач прямого підсилення з набагато кращими параметрами. Завдяки цим перевагам детекторні приймачі широко застосовувалися не тільки в перші десятиліття радіомовлення, а й значно пізніше — в 1930-і — 1940-і рр., коли вже панувала лампова радіоапаратура.

Принаймні одна модель детекторного приймача випускалася радянської промисловістю приблизно до другої половини 1950-х рр.. («Комсомолець»), пізніше — тільки у вигляді наочних посібників для шкіл. У той же час збірка детекторного приймача вважалася корисним практикумом для початківців радіоаматорів і входила в програму дитячих радіогуртків. Серед радіоаматорів до сих пір зберігається певний інтерес до будівництва детекторних приймачів, але вже швидше естетичний, ніж технічний.

За принципом детекторного приймача працюють деякі радіовимірювальні прилади — індикатори поля і резонансні хвилеміри.

Налаштувавши контур на частоту прийнятої радіостанції, виділяємо високочастотний АМ — сигнал. Частота його коливань велика (більше 100 кГц), і в навушниках він чутися не буде. Сигнал потрібно продетектувати (перетворити ВЧ електричні коливання в коливання НЧ). Для цього служить діод VD1 (рис.1). Він має властивість проводити струм лише в одному напрямку, від анода, позначеного трикутником, до катода. Позитивні напівхвилі коливань в контурі викличуть струм через діод, а негативні закриють його, і струму не буде. При відсутності конденсатора C2 через навушники буде протікати пульсуючий струм. Він містить постійну складову, яка змінюється зі звуковою частотою. Такий струм вже викличе в навушниках звук. Процес детектування поліпшується при приєднанні блокувального конденсатора C2. Він заряджається від позитивної півхвилі майже до амплітудного значення коливань, а в проміжках між ними порівняно повільно розряджається струмом через навушники.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Відпвідно до радянського законодавства (наприклад, Постанова РНК СРСР від 29.09.1939 N1593) самовільне облаштування та використання детекторного приймача каралося штрафом. Загалом обмеження діяли з 1924 до 1 грудня 1962 року[1].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Поляков В. Т. Техника радиоприёма: простые приёмники АМ сигналов. — М.:ДМК Пресс, 2001, ISBN 5-94074-056-1