Заповідник Академічний степ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Заповідник Академічний степ
Країна  Україна

Заповідник «Академічний (Карлівський) степ» — один із перших державних заповідників республіканського значення, які діяли в Україні у 1920-1930-х роках. Перебував у складі ВУАН (Всеукраїнська академія наук). Розташований у Полтавській області, поблизу м. Карлівка[1]. Має статус заповідника місцевого значення. Площа заповідника — 154 га[2].

Організація заповідника «Академічний степ»[ред. | ред. код]

У 1914 р. Полтавська земська управа вела перемовини з великим землевласником (імовірно, з герцогами Мекленбург-Стрілицькими) про виділення заповідної ділянки степу в районі с. Карлівка[3][4].

У 1919 р. полтавським активістам за підтримки Полтавського краєзнавчого музею вдалося вирішити питання про «заповідання цілинного степу біля Карлівки».

Заповідник місцевого значення Карлівський — степ площею 154 га, організований у 1922 р. Заповідник мав одну з останніх в Україні ділянок квіткових степів — тут рясно цвів воронець. До революції степ використовувався під випас овець. У 1925 р. Полтавське окрземуправління передало заповідник у ведення Всеукраїнської Академії наук[5]. За іншими даними він був заповіданий у 1920 р., коли Карлівський цукровий завод передав ВУАН 200 десятини (218 га) цілинного степу. З часом його площу було скорочено до 154 десятини (168 га)[5].

Діяльність заповідника[ред. | ред. код]

Наприкінці 1920-х років «Академічний степ» досліджував ботанік, член Українського комітету охорони пам'яток природи, С. О. Іллічевський[6]. На жаль, ВУАН практично не охороняла заповідник (хоча між ВУАН і Полтавським музеєм був договір про охорону), і поступово місцеві господарства розорали частину його території. До кінця 20-х років заповідна площа скоротилася. Професор М. В. Шарлемань у статті «ВУАН не використовує своїх заповідників!» критикував ВУАН за байдуже ставлення до своїх заповідників, у тому числі до заповідника «Академічний степ»[7].

У складні часи репресій 1937 р. С. О. Іллічевський обстежував заповідні ділянки Полтавської області (Парасоцький ліс, Перещепинське болото) і відстоював доцільність їх існування[8]. Згодом статус заповідників обласного значення отримали Карлівська цілина, Малоперещепинське болото і Парасоцький ліс.

Активна діяльність С. О. Іллічевського забезпечила відносну стабільність системи заповідників регіону в складні 30-ті роки XX століття.

Закриття заповідника «Академічний степ»[ред. | ред. код]

У середині 1930-х років ВУАН відмовилася від керівництва заповідником[5], і, згідно з постановою РНК УРСР від 28 грудня 1935 р., він був переданий у керівництво місцевому колгоспу[9].

Охорона природної території колишнього заповідника[ред. | ред. код]

[10]23 лютого 1937 р. рішенням Харківського облвиконкому залишки цієї заповідної цілини увійшли до списку заповідників обласного значення. Це ж рішення продубльовано 17 січня 1938 р. постановою оргкомітету Верховної Ради УРСР у Полтавській області[5]. Улітку 1957 р. комісія з охорони природи при АН СРСР запропонувала перспективний план створення нових заповідників у СРСР. Як філія Українського степового заповідника був запропонований степ біля Карлівки Полтавської області (залишки цілини колишнього заповідника «Академічний степ»)[11].

Нині на території Карлівського району Полтавської області об'єкту природно-заповідного фонду із охорони степу в районі м. Карлівка не існує[12].

Література[ред. | ред. код]

  • Іллічевський С. Цілинні степи Полтавщини та їх охорона // Вісник природознавства. — 1928. — № 1–2.
  • Илличевский С. Об учреждении группы заповедников в Харьковской области УССР // Сов. ботаника. — 1936. — № 1. — С. 168—171.
  • Байрак О. М. Еталони природи Полтавщини. Розповіді про заповідні території. Науково-популярне видання / О. М. Байрак та ін. — Полтава: Верстка, 2003. — 212 с.
  • Гармаш Т. П. Становление и развитие заповедного дела на Полтавщине в первой трети ХХ столетия // Вестник Волгоград. Гос. ун-та. Серия 3: Экономика. Экология. — 2012. — Вып. № 2. — С. 221—228.

Ресурси Інтернету[ред. | ред. код]

  • Экспедиция Русского Географического Общества в степях Украины [3] [Архівовано 15 листопада 2015 у Wayback Machine.]
  • Атака на заповедники [4]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Три заповідники — заповідник Карлівський (Академічний) степ (до 1934 р.), Прохорівський заповідник (заповідник ім. Максимовича, з початку 30-х) і заповідник Гористе — знаходилися у веденні Всеукраїнської Академії.
  2. ↑ Борейко В. Е. Последние островки свободы. История украинских заповедников и заповедности (пассивной охраны природы) (10 век — 2015). — К.: КЭКЦ, 2015. — 240 с.
  3. ↑ Территориальная охрана степей в Украине: история первых десятилетий [1] [Архівовано 21 листопада 2017 у Wayback Machine.]
  4. ↑ Нова організація по охороні природи. 1918 // Вісті природничої секції Українського наукового товариства. 1 (3–4).
  5. ↑ а б в г Борейко В. Е. История охраны природы Украины (10 век — 1980). — К.: КЭКЦ, 2001. — 544 с.
  6. ↑ Іллічевський С. О. Цілинні степи Полтавщини та їх охорона // Вісник природознавства. — 1929. — № 1-2. — С. 58-60.
  7. ↑ Шарлемань М. ВУАН не використовує своїх заповідників // За Радянську Академію! — 1932. — № 21-22.
  8. ↑ Наук. архів Полтавського краєзнавчого музею. Од. зб. П-01-9. Матеріали про роботу гуртка любителів природи. — 61а.
  9. ↑ Архів Полтавського обл. краєзнавчого музею, ф. П-2, ф. 5.
  10. ↑ Василюк, О.В. (14 квітня 2021). АСКАНІЯ-НОВА: "ПЕРШИЙ ЗАПОВІДНИК", ЧИ "ПЕРШИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАРК" УКРАЇНИ. Вісті Біосферного заповідника «Асканія-Нова». № 21. с. 365—369. doi:10.53904/1682-2374/2019-21/52. ISSN 1682-2374. Процитовано 18 травня 2022.
  11. ↑ Лавренко Е. М., Гептнер В. Г., Кириков С. В., Формозов А. Н. Перспективный план географической сети заповедников СССР // Охрана природы и заповедное дело в СССР. — 1958. — № 3. — С. 3-87.
  12. ↑ Природно-заповідний фонд Полтавщини [2] [Архівовано 16 грудня 2019 у Wayback Machine.]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Заповідник_Академічний_степ&oldid=40944124