Конончук Михайло Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Конончук Михайло Іванович
Народження 4 березня 1937(1937-03-04)
  Домбровиця, Волинське воєводство, Польща (нині Рівненська область, Україна)
Смерть 25 жовтня 1977(1977-10-25) (40 років)
  Дубровиця, Україна
Національність українець
Громадянство Україна Україна
Мова творів українська
Рід діяльності художник, поет
Жанр пейзаж, портрет

Конончу́к Михайло Іванович (4 березня 1937, Домбровиця, Волинське воєводство, Польща (нині Рівненська область, Україна) — † 25 жовтня 1977, Дубровиця, УРСР) — український поет і художник.

Біографія[ред. | ред. код]

Автопортрет Конончука Михайла

Конончук Михайло Іванович (1937-1977)  художник, пейзажист. Художню освіту здобував у Києві та Львові. Його пейзажі, монументальні розписи дивували і досі дивують шанувальників мистецтва, за що і прозвали М.Конончука  «поліським Шишкіним». Працював художником в організаціях м.Дубровиці, розписував храми на Волині. Народився  4 березня 1937 року  в простій селянській родині, обдарований талантами, кра­сивою й щедрого душею, лагідною й неспокійною вдачею, простотою й щирістю з людьми дубровичанин, талановитий поет і художник. Не так багато знайдеться в Дубровиці (й не тільки) осель, установ, де б не було його напрочуд теплих, барвистих і тихих, святкових і сумних поліських пейзажів, портретів, прекрасних копій класичних полотен. Старше покоління приучалися  в «свій час» до  наснажливого джерела поезії  Михайла Конончука - справжнього поліського майстра пензля,  художника, поета. Щедрий душею, лагідний вдачею - таким його пам’ятають рідні, близькі і ті, хто з ним просто спілкувався. Безмежна любов до природи, до рідного краю окриляла його, з-під пера виходили вірші про ліс, рідну річку Горинь. А що вже казати про його картини? На полотнах відображались пейзажі нашого Полісся, околиці Дубровиці. В багатьох оселях і установах нашої області є його полотна, портрети та копії картин видатних художників. Милують око теплі, барвисті тони цих чудових творів.

За життя  Михайла Івановича неодноразово в Рівному, в Будинку народної творчості, діяли виставки його робіт, а по їх завершенні одразу знаходилися покупці робіт талановитого дубровиччанина. В одному зі своїх віршів Михайло Іванович пише:

Нехай не радощами - болем

Душа стискалася б - жила,

'Аби лиш неродючим полем'

Вона ніколи не була!

Так, душа і серце Михайла Івановича не були «неродючим полем», а щедрим на любов, доброту і ласку.

Як художник Михайло Конончук не шукає разючих ефектів у природі, а черпає натхнення в овіяних подихом життя скромних куточках околиці міста чи села, у жовтневих барвах осені, у величі берегів річок. Намагається надати всьому зворушливої краси, поетичного одухотворення. Найбільше його приваблюють різноманітні за настроєм зворушливі пейзажі зими, мрійливі й барвисті весни, багаті на щедрість осені.Твори Михайла Конончука - повне віддзеркалення його душі, бо створює образи, враховуючи насамперед свої риси характеру, звичайно, виходячи на це інтуїтивно. Нелегко працювати в техніці акварелі, щоб бути самим собою, щоб бути не подібним до інших. Виваженість кольорової плями - це постійна робота інтелекту художника. Також Михайло Іванович писав чудову поезію. Бог подарував художнику разом з дру­жиною двох доньок. Дуже любив порибалити. З життя пішов рано, сорокалітнім, залишив­ши по собі яскравий творчий слід на небосхилі рідного поліського краю  «Для мене день почнеться на зорі…» так писав в одному з віршів Михайло Іванович Конончук. Помер Михайло Іванович 25 жовтня 1977 року

Добірка віршів Конончука Михайла Івановича[ред. | ред. код]

ГОРИНЬ

Ти чарівна, як лірика сама

І скромна, і проста, як полісянка...

І серцю кращої, дорожчої нема

У дні похмурі і погожі ранки.


Тут я стежину кожну ісходив,

Схвильований до болю красотою,

Серед осик сріблястих і дубів,

Де кожен кущ напоєний тобою.


Де, наче арки, райдуги встають,

і солов'їні жевріють світання,

Льони, як небо, голубі цвітуть

і гомонять берізки про кохання!..


Щоб я робив, коли б тебе не знав

У дні весни і пору сінокісну...

Я джерелом ясним тебе назвав

Любові, що звемо любов'ю до Вітчизни!


Горинь моя!

Любов моя палка!

Заквітчена хлібами, синьоока,

Спокійна, лагідна...


Ти навіть не ріка,

А річка, річенька, вузька і неглибока.

Та я не забуваю ні на мить,

Що ти - дочка Славутичева мила,

Що в хорі хвиль Дніпрових теж дзвенить

Твій голос повен лагідної сили.



ЛИСТОПАД

Шумить журливо в лісі листопад,

Шедеври жовтень пише аквареллю.

Стрункі берези - мармур колонад,

І бронзові їх крони - капітелі.


Задумливо-величний лісу храм,

Де таїнства свої природа вершить.

І скільки б раз не побував я там,

Завжди дивуюсь, ніби бачу вперше


Могутніх сосен мідні стовбури,

Гоаніт надколотий дубової кори,

А угорі - В багряному склепінні верховіття

Густого неба острови блакитні...


Йду крізь суху, рожеву заметіль;

Палає кущ ліщини, як жар-птиця...

Й невидимі знов кличуть звідусіль.

Скарбів осінніх пізні таємниці.


Ногами листя висохле гребу

І павутиння рву пухнаті нитки,

Радіючи останньому грибу.

Так, як радів найпершому улітку.


В дорогу проводжаючи з двора,

Насмішкувато кажуть, взявшись в боки,

Мисливцеві - “ні пуха, ні пера",

Рибалці ж - "ні луски, ні ока».


Щодня іду натхненно до ріки,

Очікую в негоду й спеку кльову.

І хоч нема ні “ока, ні луски",

З надією біжу рибалить знову.


Хоч щедрістю не радує Горинь,

Невдачі переслідують зрадливо:

Для мене день почнеться на зорі

Малиновим дзвінкоголосим дивом.


Скупає ноги голуба роса,

Щемкі бажання соловей розбудить.

І радості первісної краса

Джерельним струмом захвилює груди.


Усе відчутне, зриме і ясне,

В плодах для плоду визріє насіння...

Щасливий, що природа й я- одне,

Що я живу, що я її творіння...


Пахне бір смолою та грибами,

Запізнілий падає горіх

І туман над вогкими мохами

Пеленою сивою приліг.


Вже горять осики тріпотливі,

І в думках чоло наморщив дуб,

І береза хилиться журливо,

Наче приговорена на зруб...


Та в душі моїй немає болю.

По стежках топчу зів’ялий лист –

Є свої печалі в кожній долі.

Без страждань в житті були б ми кволі.

Радості не знає, той хто в колі

Безтурботно і нікчемно ріс.


Туга серце не завжди стискає,

Встане сонце - темінь пропливе.

Хай же мертве листя опадає,

Щоб шуміло навесні нове!


***

Крові б, крові і сили відерцем

Святогором понести до мас!..

Якби можна помножити серце,

Я б помножив би тисячу раз!


І роздав би, роздав би, роздав би,

Як проміння моєї снаги,

Так, щоб світ загорівся і став би,

І розбив би старі береги!


***

Для чого світу ти? Ніщо ти перед ним.

Існуєш ти чи ні - примара все і дим.

Безодні з двох боків буття твого зіяють.

А поміж ними - ти ніщо у світі цім.

Посилання[ред. | ред. код]