Конончук Михайло Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Конончук Михайло Іванович
Народився 4 березня 1937(1937-03-04)
Домбровиця, Волинське воєводство, Польща (нині Рівненська область, Україна)
Помер 25 жовтня 1977(1977-10-25) (40 років)
Дубровиця, УРСР (нині Рівненська область, Україна)
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність художник, поет
Мова творів українська
Жанр пейзаж, портрет, вірші

Конончу́к Михайло Іванович (4 березня 1937, Домбровиця, Волинське воєводство, Польща (нині Рівненська область, Україна) — † 25 жовтня 1977, Дубровиця, УРСР (нині Рівненська область, Україна)) — український поет і художник.

Біографія[ред. | ред. код]

Автопортрет Конончука Михайла

Конончук Михайло Іванович (1937-1977)  художник, пейзажист. Художню освіту здобував у Києві та Львові. Його пейзажі, монументальні розписи дивували і досі дивують шанувальників мистецтва, за що і прозвали М.Конончука  «поліським Шишкіним». Працював художником в організаціях м.Дубровиці, розписував храми на Волині. Народився  4 березня 1937 року  в простій селянській родині, обдарований талантами, кра­сивою й щедрого душею, лагідною й неспокійною вдачею, простотою й щирістю з людьми дубровичанин, талановитий поет і художник. Не так багато знайдеться в Дубровиці (й не тільки) осель, установ, де б не було його напрочуд теплих, барвистих і тихих, святкових і сумних поліських пейзажів, портретів, прекрасних копій класичних полотен. Старше покоління приучалися  в «свій час» до  наснажливого джерела поезії  Михайла Конончука - справжнього поліського майстра пензля,  художника, поета. Щедрий душею, лагідний вдачею - таким його пам’ятають рідні, близькі і ті, хто з ним просто спілкувався. Безмежна любов до природи, до рідного краю окриляла його, з-під пера виходили вірші про ліс, рідну річку Горинь. А що вже казати про його картини? На полотнах відображались пейзажі нашого Полісся, околиці Дубровиці. В багатьох оселях і установах нашої області є його полотна, портрети та копії картин видатних художників. Милують око теплі, барвисті тони цих чудових творів.

За життя  Михайла Івановича неодноразово в Рівному, в Будинку народної творчості, діяли виставки його робіт, а по їх завершенні одразу знаходилися покупці робіт талановитого дубровиччанина. В одному зі своїх віршів Михайло Іванович пише:

Нехай не радощами - болем

Душа стискалася б - жила,

'Аби лиш неродючим полем'

Вона ніколи не була!

Так, душа і серце Михайла Івановича не були «неродючим полем», а щедрим на любов, доброту і ласку.

Як художник Михайло Конончук не шукає разючих ефектів у природі, а черпає натхнення в овіяних подихом життя скромних куточках околиці міста чи села, у жовтневих барвах осені, у величі берегів річок. Намагається надати всьому зворушливої краси, поетичного одухотворення. Найбільше його приваблюють різноманітні за настроєм зворушливі пейзажі зими, мрійливі й барвисті весни, багаті на щедрість осені.Твори Михайла Конончука - повне віддзеркалення його душі, бо створює образи, враховуючи насамперед свої риси характеру, звичайно, виходячи на це інтуїтивно. Нелегко працювати в техніці акварелі, щоб бути самим собою, щоб бути не подібним до інших. Виваженість кольорової плями - це постійна робота інтелекту художника. Також Михайло Іванович писав чудову поезію. Бог подарував художнику разом з дру­жиною двох доньок. Дуже любив порибалити. З життя пішов рано, сорокалітнім, залишив­ши по собі яскравий творчий слід на небосхилі рідного поліського краю  «Для мене день почнеться на зорі…» так писав в одному з віршів Михайло Іванович Конончук. Помер Михайло Іванович 25 жовтня 1977 року

Добірка віршів Конончука Михайла Івановича[ред. | ред. код]

ГОРИНЬ

Ти чарівна, як лірика сама

І скромна, і проста, як полісянка...

І серцю кращої, дорожчої нема

У дні похмурі і погожі ранки.


Тут я стежину кожну ісходив,

Схвильований до болю красотою,

Серед осик сріблястих і дубів,

Де кожен кущ напоєний тобою.


Де, наче арки, райдуги встають,

і солов'їні жевріють світання,

Льони, як небо, голубі цвітуть

і гомонять берізки про кохання!..


Щоб я робив, коли б тебе не знав

У дні весни і пору сінокісну...

Я джерелом ясним тебе назвав

Любові, що звемо любов'ю до Вітчизни!


Горинь моя!

Любов моя палка!

Заквітчена хлібами, синьоока,

Спокійна, лагідна...


Ти навіть не ріка,

А річка, річенька, вузька і неглибока.

Та я не забуваю ні на мить,

Що ти - дочка Славутичева мила,

Що в хорі хвиль Дніпрових теж дзвенить

Твій голос повен лагідної сили.



ЛИСТОПАД

Шумить журливо в лісі листопад,

Шедеври жовтень пише аквареллю.

Стрункі берези - мармур колонад,

І бронзові їх крони - капітелі.


Задумливо-величний лісу храм,

Де таїнства свої природа вершить.

І скільки б раз не побував я там,

Завжди дивуюсь, ніби бачу вперше


Могутніх сосен мідні стовбури,

Гоаніт надколотий дубової кори,

А угорі - В багряному склепінні верховіття

Густого неба острови блакитні...


Йду крізь суху, рожеву заметіль;

Палає кущ ліщини, як жар-птиця...

Й невидимі знов кличуть звідусіль.

Скарбів осінніх пізні таємниці.


Ногами листя висохле гребу

І павутиння рву пухнаті нитки,

Радіючи останньому грибу.

Так, як радів найпершому улітку.


В дорогу проводжаючи з двора,

Насмішкувато кажуть, взявшись в боки,

Мисливцеві - “ні пуха, ні пера",

Рибалці ж - "ні луски, ні ока».


Щодня іду натхненно до ріки,

Очікую в негоду й спеку кльову.

І хоч нема ні “ока, ні луски",

З надією біжу рибалить знову.


Хоч щедрістю не радує Горинь,

Невдачі переслідують зрадливо:

Для мене день почнеться на зорі

Малиновим дзвінкоголосим дивом.


Скупає ноги голуба роса,

Щемкі бажання соловей розбудить.

І радості первісної краса

Джерельним струмом захвилює груди.


Усе відчутне, зриме і ясне,

В плодах для плоду визріє насіння...

Щасливий, що природа й я- одне,

Що я живу, що я її творіння...


Пахне бір смолою та грибами,

Запізнілий падає горіх

І туман над вогкими мохами

Пеленою сивою приліг.


Вже горять осики тріпотливі,

І в думках чоло наморщив дуб,

І береза хилиться журливо,

Наче приговорена на зруб...


Та в душі моїй немає болю.

По стежках топчу зів’ялий лист –

Є свої печалі в кожній долі.

Без страждань в житті були б ми кволі.

Радості не знає, той хто в колі

Безтурботно і нікчемно ріс.


Туга серце не завжди стискає,

Встане сонце - темінь пропливе.

Хай же мертве листя опадає,

Щоб шуміло навесні нове!


***

Крові б, крові і сили відерцем

Святогором понести до мас!..

Якби можна помножити серце,

Я б помножив би тисячу раз!


І роздав би, роздав би, роздав би,

Як проміння моєї снаги,

Так, щоб світ загорівся і став би,

І розбив би старі береги!


***

Для чого світу ти? Ніщо ти перед ним.

Існуєш ти чи ні - примара все і дим.

Безодні з двох боків буття твого зіяють.

А поміж ними - ти ніщо у світі цім.

Посилання[ред. | ред. код]