Кізюк Корнило

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Корнило Кізюк
Kiziuk Kornylo.jpg

Командант Технічного куреня УГА Корнило Кізюк
Народився 24 вересня 1892(1892-09-24)
Трибухівці, нині Бучацький район
Помер 25 квітня 1969(1969-04-25) (76 років)
Честер
Громадянство Австро-Угорщина Австро-УгорщинаЗУНР ЗУНРFlag of the United States.svg США
Національність українець
Діяльність військовик, вчений, громадський діяч
Звання 09 УГА Сотник.svg Сотник УГА
Конфесія УГКЦ
Нагороди
Кавалер Золотого Хреста заслуги Першого класу

Корнило (Корнель[1]) Кізюк (24 вересня 1892(18920924), с. Трибухівці, нині Бучацький район, Тернопільщина — 25 квітня 1969, Честер, США) — український військовик, вчений, громадський діяч. Член «Українського технічного товариства» (Львів), «Товариства українських інженерів Америки».

Життєис[ред.ред. код]

Народився 24 вересня 1892 року в с. Трибухівці, нині Бучацький район, Тернопільщина, Україна.

Початкову школу закінчив у рідному селі,[2] ґімназію — в Бучачі.[3] Під час навчання був провідним членом таємного драгоманівського гуртка учнів ґімназії у 1909–1913 роках (разом із Михайлом Гузаром); головою був Іван Балюк.[1]

Після складання іспиту зрілости вступив до військової старшинської школи, в 95-му полку піхоти пройшов додатковий технічний вишкіл у школі саперів.[2] Під час І-ї світової війни — командант сотні, потім куреня саперів армії Австро-Угорщини.

Сотник УГА. Командант (командир) Чортківської військової округи ЗУНР Оробко Василь запропонував, Державний секретаріят Військових справ призначив К. Кізюка організатором саперного вишколу УГА в Чорткові; за 4 місяці було вишколено 400 саперів.[2] Влітку 1919 р. як командант Технічної сотні УГА 14-ї бригади (Чортківської[4] Станіславської[5]) відступив за р. Збруч. При ліквідації УГА навесні 1920 року організував відділ з 1200 саперів, перейшов з ним до частин отамана Юрія Тютюнника. Брав участь у рейдах Україною.

Виїхав до Данціґа (тепер Ґданьська), де студіював хімію у Вищій технічній школі. Керував старшинським вишколом УВО.[3] У 1929 р. отримав диплом інженера, повернувся до Галичини, одружився з донькою Теребовлянського декана УГКЦ о. Мохнацького, виїхав до м. Крулєвска Ґута (Польща), працював інженером-хіміком у ньому.[2]

Співправцював з редакцією журналу «Технічні вісті» (Львів), дописував до польських та німецьких журналів.[3] Перед ІІ-ю світовою війною був звільнений з роботи (бо українець), переїхав до Галичини, працював на будівництві вапнярки у Миколаєві. Після початку ІІ-ї світової повернувся до Гути Бісмарк.[2]

На еміґрації у м. Берхтесґаден (Німеччина). 1949 р. виїхав до США, оселився у Честері (Пенсільванія). Працював інженером-хіміком у сталеливарні «Фінікс». Діяльний в «Об'єднанні колишніх вояків-українців США», «Самопомочі», «Українському конґресовому комітеті Америки» та інших.

Відзнаки[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Д-р Ріпецький С. Історія ідейно-духовного життя української молоді (1864–1914) // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 107.
  2. а б в г д Інж. З. Кохановський. Останній салют… — С. 409.
  3. а б в Весна Х., Мельничук Б. Кізюк Корнило… — С. 75.
  4. І. Дуда. Оробко Василь // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 685. — ISBN 966-528-199-2.
  5. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — С. 199. — ISBN 5-7707-7867-9.

Джерела[ред.ред. код]