Місцевий кореспондент

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Місцевий кореспондент, також відомий як позаштатний місцевий кореспондент, сільський кореспондент[1], робітничий кореспондент або державний кореспондент — журналіст, що веде регулярну колонку про події, місця та людей для публікації у місцевій газеті. Це колонка є щотижневою. Такий журналіст, зазвичай, позаштатний співробітник і є фрилансером, який отримує невеликий або не отримує взагалі будь якого гонорару, за винятком безкоштовної підписки на газету.[2]

Зміст[ред. | ред. код]

Зміст газетної колонки, що веде кореспондент спільноти, зосереджений на локальних заходах. Такі журналісти, зазвичай, не мають професійної підготовки і часто зосереджуються на повсякденному житті та взаємодії людей та місць у своїй громаді.

Якщо взяти за приклад Францію, то на допомогу журналістам, які працюють на місцях працюють позаштатні кореспонденти. Проте, якщо в населеному пункті відбувається надзвичайне подія, кореспондент першим сповіщає про це редакцію, яка висилає на місце професійного журналіста[3].

В США такі новини іноді називають chicken-dinner news чи country letters[2]. Для пострадянського простору кореспондент спільноти перегукується з робсількорами — робітними та селянськими кореспондентами, яких активно залучали до написання новин, заміток та розкриття посадових злочинів місцевого керівництва.

Історія[ред. | ред. код]

На теренах України[ред. | ред. код]

Залучення так званих народних авторів у своїх виданнях було характерне для земських діячів ще у період Російської імперії.

Слід зазначити, що на теренах України, як і більшості країн, що раніше входили до складу СРСР, починаючи з 20-х років ХХ століття, активно підтримували створення мережі місцевих кореспондентів. Вони не лише дописували у багатотиражні видання, але й видавали локальні (стінгазети, газети на заводах тощо). Робсількорівський рух був неоднозначним явищем. Втім, варто наголосити, що саме завдяки заохоченню цього руху місцева преса самотужки дбала про формування кадрового резерву[4].

Завдання робітничих і селянських кореспондентів у той час були такі:

  • постачання газет інформацією з місць;
  • активізація читання преси через розкриття значимих для місцевої громади тем;
  • заохочення до передплати районних, обласних та центральних більшовицьких газет якомога ширшого кола робітників і селян[4].

Для навчання робсількорів випускався журнал «Робітничо-селянський корреспондент» (Рабоче-крестьянский корреспондент). На місцях також створювалися спеціалізовані журнали. Наприклад в Харкові у 1927 році заснували два журнали — «Робкор України» і «Сількор України», що об'єднали в один 1929 року[5].

Проте, окрім видання спеціальних журналів, була продумана ціла політика залучення кореспондентів, що проводилася на місцях. Вона полягала у створенні картотеки потенційних кореспондентів, публічних закликів до місцевих активістів, систематичне проведення нарад та публікації рекомендацій у місцевих газетах[4]. Окремо йшла передплатна кампанія, відлуння якої зустрічаються і зараз на місцевому рівні.

Після здобуття Україною Незалежності, системної роботи для залучення кореспондентів спільноти не велося. Все відбувалося завдяки ініціативі на місцях.

Сучасні тенденції та проблеми[ред. | ред. код]

США[ред. | ред. код]

Понад 7500 тижневих газет в США продовжують залежати від кореспондентів спільноти, які повідомляють про місцеві новини. Ці колонки залишаються одними з найпопулярніших розділів, попри появу блогів та інших соціальних медіа[2].

Проте зараз простерігається тенденція до зменшення кількості таких кореспондентів. Загалом, авторами колонок є особи старшого віку та жінки. Така особливість, разом з невеликою оплатою праці або її відсутності робить цю колонку нерегулярною[6].

Інший виклик редакторів газет — це збереження персональних даних журналіста, для чого часто треба переписувати матеріал повністю.

Франція[ред. | ред. код]

Для регіональної преси у Франції, а отже й для кореспондентів спільноти, які допомагають готувати матеріали для її наповнення, характерні проблеми схожі з тим, з тим, з яким зіткнулися у США:

  • старіння потенційної аудиторії, а отже й власне кореспондентів;
  • локальна тематика публікацій, що цікава лише певному колу зацікавлених;
  • повільні темпи публікації.

Як вирішення цих проблем пропонується публікація більшої кількості інтерв'ю, репортажів та цікавинок, пошук більш гострих тем для розширення потенційної аудиторії, що можливо, але складно зробити у провінційних містечках та відшукування можливостей до пришвидшення публікації матеріалів з використання сучасних засобів зв'язку[7]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Словник української мови. Томи 1-10 (А-О́БМІЛЬ). КОРЕСПОНДЕ́НТ. Архів оригіналу за 16 липня 2020. Процитовано 16 липня 2020.
  2. а б в Weekly newspaper correspondents deliver the news 'you can't find anywhere else'; by Michael Lollar; The Commercial Appeal; July 5, 2009
  3. Соломонов Ю. Ю. РЕГИОНАЛЬНАЯ ПРЕССА ФРАНЦИИ. История и секреты успеха ежедневных газет. Серия «Практическая журналистика». — М.: РИП-холдинг, 2003. [Архівовано 20 липня 2020 у Wayback Machine.](рос.)
  4. а б в Тимошик М. Районні газети як організатори сількорівського руху в умовах ствердження в Україні комуно-більшовицької системи / М. Тимошик // Сіверянський літопис. — 2017. — № 4. — С. 222. Архів оригіналу за 17 липня 2020. Процитовано 16 липня 2020.
  5. Вакульчук О. А. Багатотиражні газети України: створення, функціонування, характерні особливості / О. А. Вакульчук // Рукописна та книжкова спадщина України. — 2018. — Вип. 22. — C. 67-82. Архів оригіналу за 21 липня 2020. Процитовано 16 липня 2020.
  6. The Decline of Country Correspondents in Small Newspapers in Kansas; Page 3; by Les Anderson; 2004
  7. Соломонов Ю. Ю. РЕГИОНАЛЬНАЯ ПРЕССА ФРАНЦИИ. История и секреты успеха ежедневных газет. Серия «Практическая журналистика». — М.: РИП-холдинг, 2003. [Архівовано 20 липня 2020 у Wayback Machine.](рос.)

Джерела[ред. | ред. код]