Оборона Манцикерта
| Оборона Манцикерта | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Візантійсько-сельджуцькі війни | |||||||
| Координати: 39° пн. ш. 32° сх. д. / 39° пн. ш. 32° сх. д. | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
| Візантійська Імперія | Сельджуцька імперія | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Василь Апокап | Тоґрул Бек | ||||||
Оборона Манцикерта, Оборона Маназкерта, Облога Манцикерта, Перший бій під Манцикертом — місячне протистояння візантійського гарнізону під командуванням Василя Апокапа та сельджуьких сил під командуванням Тоґрул Бека у 1054 році. Закінчилось поразкою та відступом сельджуцької армії. Була одним із епізодів візантійсько-сельджуцьких війн.
Передумови[ред. | ред. код]
У 1048 році відбулось перше крупне вторгнення сельджуків під командуванням Ібраґіма Їнала у межі Візантійської імперії. Після знищення та пограбування міста Ардзен, турки були зустрінуті римсько-грузинським військом і у битві під Капетроном зазнали значних втрат, але зуміли повернутись із полоном та здобиччю назад[1]. З огляду на зайнятість сельджуків війною у Месопотамії проти Буїдів, а ромеїв — протистоянням із печенігами на Пн. Балканах, між двома сторонами, на короткий час, запанувало затишшя.
Перебіг подій[ред. | ред. код]
Хоча з часу походу Їнала, між країнами панував, відносний мир, Тоґрул Бек не відчував упевненості у своєму контролі над територіями, що прилягали до імперії. В районах Пн.-Зх. Ірану та територій довкола Табрізу крім сил Їнала, осіли кочові племена туркменів, які не дозволяли будь-кому отримати над собою остаточну владу. Очевидно, із цих міркувань, та потребуючи туркмен для боротьби за Багдад, Тоґрул у 1054 році розпочав новий похід на підконтрольну тоді ромеям Вірменію. Армія Тоґрула була вишикувана у чотири колони; три з них скерували у напрямку центральної та північної Вірменії, а одна, на чолі із самим Тоґрулом, попрямувала в район озера Ван. Тут, в районі на північ від озера Тоґрул здобув міста Перкрі та Ардчех[2]. Після цього його армія вирушила до стратегічного міста Манцикерта, що відкривав шлях у глибину Анатолії.
Подальші події описані вірменським хроністом Матвієм Едеським. Він порівнює кількість сельджуків із кількістю піску в морі, котрі атакували місто «як змія охоплена люттю»[3]. Оборонцями Манцикерта командував на половину грузин на половину вірменин Василь Апокап; значну кількість населення складали вірмени. Тоґрул віддав наказ почати підкоп під західною стіною міста, однак Апокап здійснив контр підкоп, внаслідок якого сельджуцькі мінери були захоплені в полон, серед них і дядько Тоґрула. З метою деморалізації ворога та мотивування власних воїнів, візантійський командувач наказав убити всіх полонених на стінах міста на виду у сельджуцької армії. Розлючений цим вбивством Тоґрул послав у місто Багеш (нині Бітліс), за великою катапультою залишеною там імператором Василієм ІІ тридцять років тому. Після того як катапульта почала обстріл Манцікерту, один із священиків у місті ініціював спорудження власної катапульти, яка могла б зруйнувати катапульту Василія. На щастя для обложених, перший же постріл виготовленої ними машини зруйнував фронтальну частину катапульти яку використовували сельджуки[4]. Не дивлячись на цей успіх, сельджуки зуміли сконструювати для неї захисні конструкції та продовжити обстріл міста. Розуміючи небезпеку, поступової руйнації мурів Апокап став розшукувати добровольця, для проникнення у ворожий табір. На його заклик зголосився один «франк»[a], який під видом посла, із листом на кінці списа, виїхав із міста у неділю, опівдні, коли обидві армії, переважно, відпочивали, ховаючись від сонця. Наблизившись до метальної машини він вийняв із плаща наперед заготовані посудини із запалювальною сумішшю, з кількох боків підпалив катапульту та зумів повернутись неушкодженим назад до міста[5].
Після знищення катапульти, сельджуки відновили підкопи під міські стіни з різних напрямків, але усюди були зупинені ромеями та відкинені. Один із хроністів повідомляє, про наявність візантійського шпигуна, який стрілами подавав потрібні сигнали тим хто знаходився у місті, що пояснює ефективність їх оборонних дій[6]. Після місяця облоги Тоґрул Бек відступив від Манцікерту.
Див. також[ред. | ред. код]
Зауваги[ред. | ред. код]
- ↑ під цією назвою міг матись на увазі норман, варяг або інший вихідець із Західної Європи
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Minorsky, Vladimir (1953). Studies in Caucasian History. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 61–63
- ↑ Carey B. T. , Allfree J. B. Cairns J. (2012) The road to Manzikert, Barnsley Pen and Sword Books Ltd, -P.169
- ↑ Friendly A. (1981) The Dreadful Day: The Battle of Manzikert 1071, London: Hutchinson, -Р. 136
- ↑ Friendly А. — Р.137
- ↑ Friendly А. — рр.137-138
- ↑ Friendly, — рр.138–139