Олгой-Хорхой

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Удавчик східний (Eryx tataricus), імовірний прототип легенди
Інтерпретація Pieter Dirkx (Бельгія)

Олгой-Хорхой (Аллергохай-Хохай) — легендарна істота, що нібито мешкає на південь від Алтайських гір в безлюдних місцях, де є піщана земля. Це черв'як довший і товстіший за людську руку, який убиває жертву на відстані, викидаючи з себе їдку отруту, а також при прямому зіткненні — за допомогою удару струмом.

У 1983 році екземпляр удавчика східного (Eryx tataricus) був показаний місцевим монголам, які казали, що бачили олгой-хороя, і ті підтвердили, що це саме ця тварина[1][2].

У 19221929 роках американська експедиція цікавилася відомостями про Олгой-Хорхоя. В кінці 1990-х років пошуками Олгой-Хорхоя впродовж декількох сезонів займалися польські зоологи[джерело?]. Вони на підставі розповідей місцевих кочівників пустелі дійшли висновку[джерело?], що, імовірно, існує декілька видів невідомих сучасній науці пустельних черв'яків (оскільки монголи окрім Олгой-Хорхоя згадували про Щар-Хорхоя — «жовтого черв'яка»), але так і не змогли знайти справжніх їхніх слідів. Проте, серед експонатів музею Паді Елим-Ам, гори Гурван-Сайхан, на даний момент представлено макет Олгой-Хорхоя.

Про загадкового Олгой-Хорхоя в Заалтайській Гобі повідомляв також палеонтолог і письменник І. Єфремов, котрий присвятив черв'яку однойменне фантастичне оповідання:

«Серед мешканців Гобі здавна ходить переказ про великого й товстого хробака (олгой — товста кишка, хорхой — хробак), понад пів метра довжиною, що мешкає в недоступних піщаних місцях Гобійської пустелі. Його можна побачити лише в спеку, у червні—липні, пізніше він закопується в землю та спить»
Оригінальний текст (рос.)
«Среди жителей Гоби издавна распространено предание о большом и толстом черве (олгой — толстая кишка, хорхой — червяк), свыше полуметра длиной, живущем в недоступных песчаных местах Гобийской пустыни. Его можно видеть только в самую жару, в июне — июле, позднее он зарывается в землю и спит».

Також згадує про Олгоя-Хорхоя персонаж повісті Аркадія та Бориса Стругацьких «Країна багряних хмар»[3]. Зустріч з Олгой-Хорхоєм описана в оповіданні Спартака Ахметова й Олександра Янтера «Синя смерть».[4] Олгой-хорхоя описує у своєму романі «Приборкувачі диявола» також чеський письменник Людвік Соучек.[5]

Наукові версії[ред. | ред. код]

Багато дослідників, що вивчали свідчення місцевих мешканців і дані, зібрані різними експедиціями, вважають, що йдеться про тварину, абсолютно невідому науці. Проте зоолога Джона Л. Клаудсі-Томпсона, одного з прославлених фахівців з пустельної фауни, деякі риси олгой-хорхоя підштовхнули до припущення, що йдеться про різновид змії, поки що невідомий науці, але споріднений з vibora mortal australiana, яка сама є різновидом гадюки, поширеної в південній півкулі. Її зовнішній вигляд схожий на зовнішність тварюки з пустелі Гобі і, крім того, вона теж може вбивати своїх жертв, бризкаючи отрутою на відстані.

За іншою версією, яку відстоює французький криптозоолог Мішель Райналь і чех Ярослав Марес, Олгой-Хорхой може належати до рептилій-двоходок, що позбулися лап в ході еволюції. Ці рептилії можуть бути червоного або бурого кольору, і в них дуже складно розрізнити голову та шию. Основне заперечення цієї гіпотези полягає в тому, що ніхто не чув, аби ці рептилії були отруйними або мали орган, здатний проводити електричний струм.

Ще одна версія допускає, що йдеться дійсно про кільчастого черв'яка, який отримав особливу захисну шкіру в умовах пустелі. Відомо, що деякі з цих земляних черв'яків здатні бризкати отрутою в разі самозахисту.

І, нарешті, останнє припущення, яке висловили російські зоологи: загадковий черв'як не хто інший, як гельмінт, що досяг величезних розмірів. Їх розвелася величезна кількість після того, як в XIII столітті Центральною Азією пронеслася кіннота Чингізхана. Як би там не було, Олгой-Хорхой залишається загадкою для зоологів, що ще не одержала жодного задовільного пояснення.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ах, Гоби! Путешествие по Монголии в поисках легенды. Архів оригіналу за 11 грудня 2019. Процитовано 19 вересня 2018. 
  2. Кузьмин С.Л., Дунаев Е.А., Мунхбаяр Х., Мунхбаатар М., Оюунчимэг Ж., Тэрбиш Х. Земноводные Монголии. Москва, КМК, 2017, с. 17-18. Архів оригіналу за 11 грудня 2019. Процитовано 19 вересня 2018. 
  3. Аркадий и Борис Стругацкие. [1] — Litres. — С. 290. — ISBN 9785425034939. Архівовано з джерела 21 квітня 2018 (рос.)
  4. Спартак Ахметов, Александр Янтер. Синяя смерть : [арх. 15 квітня 2018] // На суше и на море : альманах. — М. : Мысль, 1979. — № 19. — С. 341—354. (рос.)
  5. Ludvík Souček [Архівовано 10 квітня 2019 у Wayback Machine.] (чес.)

Посилання[ред. | ред. код]