Перебендя
| Перебендя | |
|---|---|
Лірник-перебендя | |
| Жанр | поезія  |
| Форма | вірш[d] |
| Автор | Шевченко Тарас Григорович |
| Мова | українська |
 Цей твір у Вікіджерелах | |
«Перебе́ндя» — вірш Тараса Шевченка, у якому поет започаткував наскрізний у його творчості образ кобзаря як народного співця.
Вірш написаний орієнтовно 1839 року у Санкт-Петербурзі. Автограф невідомий. Твір уперше надруковано у «Кобзарі» 1840 року з присвятою Євгену Гребінці. У наступних виданнях поет зняв присвяту.
У «Перебенді» 25-річний Шевченко відобразив свої літературно-естетичні погляди та думки про місце поета в суспільстві. У центрі твору — образ народного співця, кобзаря Перебенді. Таким словом називали диваків, трохи не від світу цього, химерних людей, що вміли весело, дотепно що-небудь розказати.[1] У поетичному контексті це ім'я власне й символізує кобзаря. Спонтанна змінність ритмомелодики в цій поезії відповідає самовладній грі настроїв кобзаря: "Заспіває — засміється, // А на сльози зверне", — відповідно до репертуару, в якому все, що хоче почути від нього люд: від Чалого до Гриця, від Горлиці до Лазаря, і "у шинку з парубками", і "з жонатими на бенкеті", але на закінчення "тяжко, важко заспіває, // Як Січ руйновали". У цьому химерність Перебенді "реалістичного", — який розважає, втішає, а трохи й повчає люд, адже він народний співець: із народу й для народу, він знає, як звеселити чи розрадити людей, його пісенний репертуар широкий, розрахований на різні прошарки села, на різні випадки життя. Це пісні веселі й сумні, побутові й історичні. За свою натхненну творчість, яка людям "тугу розганяє", Перебендя користується народною любов'ю й повагою. У другій частині твору образ народного співця переростає в узагальнений образ поета, що має сакральний лик, він наділений романтичними рисами, говорить із Богом. Жадоба пізнання, волі й натхнення веде його на простори, де "степ, як море широке, синіє", де "думка край світа на хмарі гуля". Місце, з якого він може звернутися до Бога, визволившися з людської суєти, — це могила, тобто курган, насипаний над похованням героя-воїна або ж з інших причин оповитий таємничою славою. Могила в Шевченковій поезії (як і в народній словесності) — це символ зобов'язливої історичної, родової пам'яті (переважно трагічної, але й героїчної), це втечище душі, яка хоче говорити з вічністю, з Богом. Поетичне слово — це дар Божий, його володар непідвладний людському судові, незміримий людською мірою; але він також людина серед людей і мусить чинити свою місію, скріплюючи своє серце і втолюючи людську потребу в слові розради, але й слові правди. Втеча Перебенді від людей є відображенням суперечності між поетом і людським загалом, якому чужа поетична мрія.
- Відомий художник І. Їжакевич створив картину, на якій постає образ героя Шевченкового Перебенді.
- Музику до твору писали композитори Я. Степовий, Г.Топольницький, І.Руденко, В.Круковський.
- У легенді «Дума про Тараса» зі збірки «Квіт папороті» українського письменника Леоніда Павленка Тарас Шевченко приїжджає в батьківську хату в Моринцях і зустрічає там сліпого бандуриста Перебендю і його хлопчика-поводиря Івана, сина утоплениці Катерини.
- Шевченківський словник / відповідальний редактор Є. П. Кирилюк ; Інститут літератури імені Тараса Шевченка Академії наук Української РСР, Головна редакція Української радянської енциклопедії. — Київ : Поліграфкнига, 1977. — Т. 2 : Мол—Я. — 412 с. — С. 89.
- Франко І. Переднє слово (до «Перебенді» Т. Г. Шевченка). — Відповідь критикові «Перебенді». в Книзі Франко І. Твори, том 17. Київ, 1955.
- Дзюба І. Кобзар // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — С. 95—98.
- «Перебендя» // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 5 : Пе—С. — С. 34-38.
- ↑ Перебендя // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.