Повернення блудного сина (Рембрандт)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Повернення блудного сина»
Rembrandt Harmensz. van Rijn - The Return of the Prodigal Son.jpg
нім. De terugkeer van de verloren zoon
Творець: Рембрандт
Час створення: біля. 1666-69
Розміри: 260 × 203 см
Висота: 262 см
Ширина: 205 см
Матеріал: олія на полотні
Жанр: сакральне мистецтво[3]
Зберігається: Санкт-Петербург, Росія
Музей: Ермітаж
CMNS: «Повернення блудного сина»
у Вікісховищі

«Повернення блудного сина» — відоме полотно Рембрандта за сюжетом притчі із Нового заповіту (Євангеліє від Луки 15, 20 — 24) про блудного сина, експонується в Ермітажі.

Сюжет[ред. | ред. код]

На картині зображено фінальний епізод притчі, коли блудний син повертається додому, «…А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм…»

У батька було два сини. Молодший зажадав частину своєї спадщини. Отримавши легкі гроші, він поїхав дивитися світ і насолоджуватися життям. Гулянки, карткові ігри, море випивки. Але гроші швидко розтанули. Далі - голод, холод, приниження. Найнявся свинопасом. Щоб їсти їжу свиней. Але це життя виявилася настільки впроголодь, що син зрозумів. Єдиний вихід - повернутися до батька. І попроситися до нього в працівники. Адже вони більш ситі, ніж він, його рідний син. І ось він біля рідної домівки. Зустрічається зі своїм батьком. Саме цей момент притчі багато художників вибирали для своїх картин. Але робота Рембрандта абсолютно не схожа на роботи його сучасників.

До цього сюжету Рембрандт звертався неодноразово у своїх графічних роботах більш раннього періоду. Рембрандт зосереджується на самій суті притчі – зустрічі батька і сина, а також на прощенні. Ця картина не просто ілюстрація до неї, що висловлює майстерними мазками пензля цілу гаму почуттів і переживань в конкретній ситуації, але величний духовний гімн прослави батьківського всепрощення
Ця картина була намальована незадовго до смерті художника.

Опис[ред. | ред. код]

Це найбільше полотно Рембрандта на релігійну тему. Рембрандт зосередився на самій суті притчі — зустрічі батька із сином і прощенні.
Автор трактує сюжет з великим трагізмом, возвеличуючи його до символу загальнолюдського значення. Фігури головних героїв виражають складну гаму почуттів: розкаяння і милосердя, безмежну любов і гіркоту пізнього духовного прозріння. Ці образи одна із вершин психологічного таланту Рембрандта.[4]Автор виділяє батька й сина яскравим світлом. Син підставляє батьку свою вразливу шию, ніби під лезо меча, що карає. Це символізує готовність сина прийняти сувору, але справдливу кару.

На полотні ми бачимо схиленого напівсліпого старця, що зворушливо, ніжно обіймає свого нещасного, пригніченого власними пороками сина, котрий, збагнувши свою духовну незрячість і невдячність щодо батька, повертається до рідної домівки в обійми милосердного отця. Праворуч – старший брат, що з гнівом і образою глядить на свого батька, не розуміючи таку його «несправедливу» благість. Цікавою особливістю духовного «підтексту» картини є те, що, зображаючи на полотні три найважливіші дійові особи, Рембрандт ототожнює їх із самим собою в різні періоди свого життя. Отож, проаналізуємо ці аспекти, у світлі яких, гадаю, можна найчіткіше усвідомити те, що хотів донести нам голландський художник.

Важко побачити у сині, що падає на коліна перед батьком, притуляється йому до грудей, ошатного і самовпевненого митця, однак саме оцей розкаяний стан заблуканого сина найточніше передає внутрішнє переживання старого митця. Рембрандт розуміє: вся здобута слава, марнославство – «гонитва за вітром». На картині добре видно, що внутрішнє світло, що виходить з батьківської постаті, затьмарює яскравий блиск золотих прикрас, смолоскипів та свічок на задньому плані. Це рух від земної, пустої слави до слави, яка прихована у глибині людської душі, слави, яка перевищує навіть смерть.

У Євангельській притчі старший син не був присутній під час самої зустрічі батька і молодшого заблуканого сина, але застав останніх двох у розпалі святкування в честь повернення блудного сина, повертаючись з поля. У біблійних коментарях і малярстві часів Рембрандта притча про фарисея і митаря та притча про блудного сина тісно пов’язані. Рембрандт теж дотримується цієї традиції. Чоловік, зображений на полотні, що сидить і б’є себе в груди, втілює всіх грішників і митарів, а той, що стоїть осторонь, дещо загадково вдивляючись у батька, уособлює книжників і фарисеїв. Рембрандт не просто слідує традиції зображення старшого сина на картині, але цим підсумовує власну духовну боротьбу. Зображує не лише молодшого сина, але й старшого, що стоїть перед вибором: прийняти чи відкинути батьківську любов, виявляє внутрішню драму душі Рембрандта, що стосується зокрема всіх нас.

Подібно до Євангельської вістки, картина закликає зробити вибір. Не лише молодший син, але й старший є втіленням негативного боку, темного аспекту особи Рембрандта. Як зазначають автобіографи, Рембрандт був швидше егоїстом і користолюбцем, аніж шукачем духовної правди, тому твердять, що багато блискучих картин Рембрандта не такі духовні, як видаються на перший погляд. Такий деморалізуючий підхід до творчості голландського художника змушує навіть замислитись, чи взагалі відбулось «навернення» Рембрандта. Зокрема митець мав складні стосунки з покровителями. Сприймати такого Рембрандта важко. Але було, як було. На час написання картини художник добре спізнав заблуканість і молодшого, і старшого синів. Вони обидва потребували зцілення. Але, як не дивно, складнішим і важчим випробуванням, як і в Євангельській притчі, було навернення саме старшого сина.

Г. Ноуен пише: «Картину "Повернення блудного сина" можна було б назвати "Радісні обійми милосердного батька", наголошуючи на постаті батька, а не сина». І це правда! Вкрай рідко Божу любов, передану через особу батька на картині, зображали так вражаюче, зворушливо і достоту витончено і глибоко. Все в постаті милосердного батька – вираз обличчя, постава, колір одягу і, найбільше, лагідний порух рук – втілюють божественну любов до людини, любов, що була від початку й ніколи не промине.

Поєднання божественного і людського у постаті батька надає Рембрандтові такої неперевершеності. Поль Бодіке говорить: «Із юних літ Рембрандт був покликаний – стати зрілим». Дійсно, Рембрандт постійно цікавився особливо старшими людьми. Ще в молодому віці змальовував їх на своїх картинах, гравюрах, все більше захоплюючись їх внутрішньою красою.

Батько на картині здається сліпим. На схилі віку слава Рембрандта поволі минає, зовнішній блиск вже не вабить митця – він став ближчим до внутрішнього вогненного світла, що ніколи не згасає – вогню любові.

Достоту осердям картини є батькові руки. Все світло зосереджене на них, всі погляди присутніх сконцентровані на них. Ці руки, наче очі батька, інструмент духовного зору, що сягає далеко за межі фізичного, зовнішнього світу. На руках батька спочиває милосердя і прощення, підтримка і примирення. Ці руки – Божі руки. Ліва рука є сильною, мускулистою, широка і мужня. Вона не лише торкається плечей сина, але й підтримує. Права ж рука – витончена, тендітніша, навіть жіночна. Ця рука лагідно пригортає, голубить, втішає сина. Ця рука – материнська. Батько – наче образ самого Бога, тобто і батько і матір, справедливий і милосердний, Той, що підтримує, Той, що потішає.

Річард Вайт проводить паралель між витонченою жіночою рукою батька і оголеною пораненою ногою сина, а також між сильною чоловічою рукою і другою ногою сина, прикритого сандалею. Одна рука захищає вразливий бік сина, друга ж – скріплює його бажання примиритися зі своїм життям.

Другорядні персонажі картини[ред. | ред. код]

Крім батька і сина на картині зображені ще 4 персонажа. Це темні силуети, які насилу помітні на темному тлі, але хто вони такі - залишається загадкою. Деякі називали їх «братами і сестрами» головного героя. Характерно, що Рембрандт уникає конфлікту: в притчі йдеться про ревнощі слухняного сина, а гармонія картини нічим не порушена.

Співробітник Ермітажу Ірина Линник вважає, що полотно Рембрандта має прообраз в гравюрі на дереві Корнелиса Антоніссена (1541 рік), на якому уклінний син з батьком також зображені в оточенні фігур. Але на гравюрі ці фігури надписані - Віра, Надія, Любов, Покаяння і Правда. В небесах на гравюрі на грецькому, івритом і латиною написано «Бог». Рентген ермітажного полотна показав початкове схожість картини Рембрандта з деталями згаданої гравюри. Проте, пряму аналогію провести не можна - на картині є тільки віддалена схожість з однією з алегорій Антоніссена (найдальша і майже зникає в темряві), яка нагадує алегорію Любові, і, до того ж, має червоний медальйон у формі серця. Можливо, це зображення матері блудного сина.

Дві фігури на задньому плані, розташовані в центрі (судячи з усього, жіноча, можливо - служниця або ще одна персоніфікована алегорія, і чоловіча), важче піддаються розгадки. Сидячий молода людина з вусами, якщо слідувати сюжету притчі, може бути другим, слухняним братом. Існує припущення, що насправді другий брат - це попередня «жіноча» фігура, обіймаються колону. Причому, може бути, це не просто колона - за формою вона нагадує стовп Єрусалимського храму і може цілком символізувати собою стовп Закону, і те, що праведний брат за нею ховається, набуває символічного звучання.

Увага дослідників приковує фігура останнього свідка, розташована в правій частині картини. Вона грає важливу роль в композиції і написана майже так само яскраво, як основні дійові особи. Його особа висловлює співчуття, а надітий на нього дорожній плащ і посох в руках наводять на думку, що це, також як і блудний син, самотній мандрівник. Ізраїльська дослідниця Галина Любан 4 вважає, що цей образ пов'язаний з фігурою Вічного Жида. За іншими припущеннями - саме він старший син, що не збігається з віковою характеристикою новозавітного персонажа, хоча він також бородатий і одягнений, як батько. Втім, ця багата одяг - також спростування версії, оскільки згідно з Євангелієм, почувши про повернення брата, він прибіг прямо з поля, де, скоріш за все, був у робочому одязі. Деякі дослідники вбачають у цій фігурі автопортрет самого Рембрандта.

Існує і версія, що дві фігури в правій частині картини: юнак в берете і стоїть чоловік - це ті ж самі батько і син, які зображені на іншій половині, але тільки до догляду блудного сина з дому назустріч гульні. Таким чином, полотно як би поєднує два хронологічних плану. Висловлювалася думка, що ці дві фігури - зображення митаря і фарисея з євангельської притчі.

У профіль у вигляді барельєфа з правого боку від стоїть свідка зображений музикант, який грає на флейті. Його фігура, можливо, нагадує про музику, яка через кілька миттєвостей заповнить звуками радості будинок батька.

Техніка Рембрандт[ред. | ред. код]

Рембрандт повністю зосереджений на передачі внутрішнього світу своїх героїв. Це відбивається на його техніці. Ми не бачимо стандартної колірної гами. Ми бачимо сплав червоних, коричневих і золотистих відтінків.

Мазки фарби накладені рвучко, немов недбало. Художник не приховує їх. Ніякої прилизаності.

Незвичайна і світлотінь на картині. Головні герої висвітлені неяскравим джерелом світла. Найяскравіше пляма - лоб батька. Навколо напівтемрява. Який переходить майже в непроглядну темряву на задньому плані. Такі переходи від світла до тіні додають емоційності.

Історія блудного сина в творчості Рембрандта[ред. | ред. код]

Як мінімум тричі за своє життя Рембрандт звертається до причті про блудного сина. Вперше, в 1633 році в полотні «Автопортрет з Саскією на колінах». Картина була написана Рембрандтом у щасливу для нього пору. Він тільки одружився з дочкою бургомістра Саскии ван Ейленбюрх, яку дуже любив. І це був їх перший і останній (якщо не брати до уваги малюнків) спільний портрет. На картині зображена ошатно одягнена дівчина, юна, красива. На ті часи вона поводиться скоріше фривольно, адже сидить на колінах у молодої людини, обійняти її гнучкий стан. Юнак - франт, безтурботний красунчик в оксамитовому камзолі, в капелюсі з величезним страусячим пером. Він веселий і задоволений собою: йому належить увагу дами, в руках келих з іскристим вином, на багато заставленому столі накритий ситний обід. У безтурботному проведення часу, в радості, в захваті життям і людським щастя Рембрандт зобразив себе і свою кохану.

Правда, в верхньому лівому кутку полотна ми бачимо грифельну дошку. Такі дошки висіли зазвичай в тавернах і на них записувалася ціна випитого і з'їденого. Чи був це натяк глядачеві, що за все в житті доводиться платити або просто композиція картини вимагала плями в кутку. Перед сучасниками картина, в якій глядачі дізналися молодого подружжя, постала з назвою «Блудний син в таверні» ( «Бенкет блудного сина»). У цьому назва прозвучали як горда самоіронія, так і бунтарство молодого художника, який зробив виклик манірним голландським бюргерам. Однак його не зрозуміли. Серед амстердамських багатіїв був популярний жанр портрета, і чергове полотно Рембрандта зробило його ще більш знаменитим і розширило коло замовників.

У 1636 році Рембрандт створює офорт «Блудний син». Рука майстра вибудовує простір: натяком дає пейзаж, без зайвих подробиць зображує другорядних персонажів і вся увага зосереджує на двох головних героїв - батька і сина. У колінопреклонної фігурі обшарпанця, пригорнувся щокою до батьківського халату, в його особі, виснаженому випробуваннями і зарослому волоссям, в його майже безвольних руках і судорожно скорчених пальцях видно каяття. А в батька, яка поспішала до сина так, що навіть башмак злітає з його ноги і тростину котиться сходами, в його зсунутих від гіркоти бровах, ми читаємо тільки любов. Справжню і гарячу любов переданого серця.

Історія[ред. | ред. код]

Обставини написання полотна загадкові. Як вважається, воно написано в останні роки життя художника. Зміни та виправлення первісного задуму картини, помітні на рентгенограмі, свідчать про справжність полотна.

Датування 1666-1669 роками, деякими вважається спірною. Історики мистецтва Г. Герсон і І. Линник запропонували датувати картину 1 661 або 1663 роками.

Надійшла в Ермітаж з паризького зборів Андре д'Ансезена, останнього герцога де Кадруса в 1766 році (за рік до його смерті) - за дорученням Катерини її купив князь Дмитро Олексійович Голіцин. Своє зібрання Ансезен успадкував від дружини, яка походила з роду Кольбера. Її дід Шарль Кольбер виконував важливі дипломатичні доручення Людовика XIV в Голландії, де, можливо, і придбав полотно.

Примітки[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]