Радченко Олександра Миколаївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Радченко Олександра Миколаївна
Народилася 1896(1896)
Охтирка,[1] Сумська область
Померла 1965(1965)
м. Вовчанськ, Харківська область[1]
Національність українка
Діяльність педагог
У шлюбі з Василь Павлович Радченко[1]
Діти Еліда, Віра, Діна[2]
Олександра-радченко.jpg

Олекса́ндра Микола́ївна Ра́дченко (нар. 1896, Охтирка, Сумська область — пом. 1965, Вовчанськ, Харківська область) — український вчитель, політв'язень радянського режиму. З 1926 по 1945[1] роки вела щоденник, у якому описувала події під Голодомору. 7 липня 1945 року слідчий НКВД підписав арешт Олександри за її щоденники, які стали головним доказом «антирадянської пропаганди та агітації». Повернулася з таборів у 1955, реабілітована у 1991, частина щоденників опубліковано у 2007 році.

Щоденник[ред. | ред. код]

У 1930-ті роки працювала учителькою на Харківщині. За службовим становищем мала харчовий пайок, що дало змогу їй і її дітям врятуватися від голоду. В цей час веде в щоденнику записи, що стосуються Голодомору 1932–1933 років.

Цитати із щоденника[ред. | ред. код]

До 1932 року, передісторія Голодомору[ред. | ред. код]

5 лютого 1930 року, середа. Більше трьох місяців я не вела записок. Так, дуже багато подій було за цей час. Та все такі важкі, важкі до відчаю. Саме головне, що життя всього народу стало жахливим. Всі стогнуть.

Завдяки колективізації нарід, селяни нищили (та й тепер знищують) сільськогосподарський інвентар як живий, так і мертвий. Вся скотина вирізана, і всі сидять без м'яса. Якщо до кооперативу надходить м'ясо, його відпускають тільки лікарні. Ярмарки та базари ліквідовані, а кооперативів, які б постачали населенню овочі та жири, немає, та й не буде, мабуть. …Восени у селян забрали весь хліб…

А частіше всього розкуркулюють добрих, здібних, працездатних людей. […] Багато випадків, що селян, господарів дому вночі забирають автомашиною і вивозять невідомо куди. Не по собі й дуже важко читати в газетах (радянських) або слухати по радіо брехливі повідомлення, що до колгоспів поступають добровільно, швидко. На самім же ділі після десятикратних виступів представників влади на зборах, визовів селян окремо до кабінету в сільраді та інших примусів примушують селян вступати до колгоспу. Селяни, та й не тільки селяни, а всі обурені розпорядженнями влади. Обурені владою. Що таке буде? Що таке буде? Так жити не можна.

Полуголодовка, жорстоке відношення влади озлобило людей. Який жах… За кордоном обурені більшовиками. Балакають, що там збираються з більшовиками воювати.

2 березня 1930 року, неділя. Багато селян залишились без хліба. Мелють жолуді, мішають з борошном. Печуть та їдять макуху. Це в рік середнього врожаю на Вкраїні.

У селян забрали зерно, борони, плуги. Дають розпорядження зганяти коней до загальних, громадських хлівів. Оце тобі і «добровільна» колективізація. Брехня на кожному кроці. Важко слухати, як стогнуть селяни. Сей час у них немає надій на більш спокійніше та задовільне життя. Часто чути обурення владою, обурення, яке доходить до відчаю. Селяни загрожують втечею до лісу та помстою за те велике горе, яке їм зроблено.

27 липня 1930 року. Колективізація насильством не пройшла. З початку посіву спалахнули бунти. Селяни ненавидять владу за неподобства. Весняна заготівля хліба — це цілковите вимагання хліба. На подрах змітають хліб до останньої зернини. Далі селяни будуть, мабуть, голодати. Все це породило незадоволення і гнів. Насильницька колективізація скоту привела до повного знищення останнього. М'яса тепер немає. Появляється м'ясо дуже рідко по жахливо дорогій ціні. В кооперативах нема нічого. Цебто немає ні матерії, ні білизни. Чулок немає ніяких. Мила немає. Ниток немає й т. п. Нічого немає.

Що це означає, ніхто нічого не знає. Життя стало огидним для всіх й матеріально, й духовно. Правди немає. Всі брешуть один одному, починаючи з верхівки. Брешуть комуністи, брешуть безпартійні. Кожному дорогий кусок черствого хліба, тому брешуть. Забалакати, крикнути, що роблять не те, що треба, бояться. Нема героїв. Нема ідейних, порядних людей. Владу ненавидять всі. Ненавидять її і паперові комуністи, безпартійні, яких 90%. Гроші падають в ціні. Розмінних грошей немає. Що буде — побачимо.

Голодомор[ред. | ред. код]

5 квітня 1932 року, вівторок. Голод, штучно створений голод, набуває жахливого характеру. Навіщо забирають до зернини хліб — нікому не зрозуміло, і тепер, коли вже бачать результат такого забирання, все-таки продовжують вимагати хліба для посіву… А діти голодують замучені, худі, мордовані глистами, тому що їдять одні лиш буряки, та й ті от-от закінчаться, а до врожаю ще чотири місяці. Що буде?

6 квітня 1932 року, середа. Іноді мене охоплює така нестримна злість, що починаю хворіти. Читаю про «радянські темпи» (газета «Правда»), про відкриття першої в Європі домни, про завершення греблі в Дніпробуді і багато іншого. Все це добре, але навіщо ці темпи при розпухлих від голоду дітях та людях. Взагалі голод починає лютувати і несе з собою усі біди, які лише можна уявити. Злочинність розвивається з якоюсь особливою швидкістю… Мучать думки про розпухлих від голоду селянських дітей, і злість зростає…

2 червня 1932 року, четвер. Як важко жити, до відчаю важко. Взагалі надзвичайний час, небачений в історії. Всі страждають від недоїдання або голоду, та й взагалі від напівжебрацького життя. До того ж безликість страшна, гнітюча.

20 листопада 1932 року, неділя. Діда, що працює у крільчатнику, «пограбували власті», як він доповів. Це означає, що забрали все, що було зі злаків та овочів. Він уже розкуркулений два роки, майже жебрак, хіба що не просить милостиню. Йому 70 років, старій — років 65 і з ними на квартирі їхня дочка-каліка. І ось у них, убогих, забрали все, чим вони могли прожити до лютого.

9 січня 1933 року, понеділок. У Харкові творяться жахи голоду. Крадуть дітей і продають ковбасу з людського м'яса. Заводять обманом дорослих людей (більш повних) під приводом продажу взуття. Навіть у газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходи, але… діти все зникають.

23 березня 1933 року, четвер… Горя людського в цей день я бачила жахливо багато. З важкими враженнями верталась додому.

По дорозі в Зарожне в полі, біля самої дороги, побачили ми старого, обірваного, худого, чобіт на ньому не було. Ймовірно, він упав знеможений і замерз, чи зразу помер, чоботи хтось зняв. Повертаючись, ми знову бачили цього старого, нікому він не потрібен…

Біографія[ред. | ред. код]

З 1926 року по 1936 працювала учителькою. З 1937 по 1939 рік працювала на метеорологічній станції.

У 1940 році переїхала з родиною до Буковини. У 1941 році Буковину окупували румунські війська, які у той момент були союзникам німецьких військ. Олександру разом з її чоловіком Василем арештували і відправили до табору. Там вони перебували кілька місяців, аж поки знайомі Василя не допомогли їх звільнити. Після звільнення чоловік продовжив і далі працювати лісником.

Спочатку сподівалася, що нова влада «звільнить від комуністів», тому зв'язалася із німецьким журналістом. Він обіцяв видати щоденники про Голодомор. Проте щоденники так і не видали, а Олександра Миколаївна з часом зрозуміла, що нова влада не ліпша за радянську.

У 1941–1942 роки веде щоденник вже про злочини іншої злочинної влади. У 1943 році її 17-річну дочку Еліду забрали на примусові роботи до Німеччини. А в 1944 році чоловіка, як «пособника фашистів» забрали у радянський штраф-бат. У 1945 році дочка і чоловік повернулися додому. Але Олександру Миколаївну заарештували за щоденники, виявлені під час обшуку. Було вилучено 7 зошитів-щоденників. Потім три з них було знищено КДБ.[1]

Дочка Еліда розповідала про ті події:

Мама щоденників ніколи не ховала. Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п'ять-шість загальних зошитів, які лежали на столі, встигла закинути під подушку. Після арешту мами ми почали їх читати, а там стільки жахів було написано про Голодомор, що ми вирішили, що всю сім'ю розстріляють, тому ми спалили їх…

Але і тих, що знайшли виявилося досить, щоб засудити вчительку. Слідство велося протягом півроку. Олександра відразу призналася, що щоденники вела саме вона. Але слідчий примушував її визнати, що вона вела їх з метою дискредитації Радянського Союзу. 17 грудня 1945 року в місті Проскурів (нинішній Хмельницький) за «контреволюційні щоденники» було винесено вирок — 10 років Гулагу. На суді відмовилася від всіх показань, які дала під тиском і заявила:

Мета моїх записів — присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм. На Україні в 1930–1933 роках український народ переживав страхіття…

Під час перебування в ув'язненні боролася за своє звільнення і писала протести, але безрезультатно. Повернулася додому у серпні 1955 році із підірваним таборами здоров'ям.

Реабілітація[ред. | ред. код]

23 липня 1991 року була реабілітована.

Публікація щоденників[ред. | ред. код]

Під час слідства було спалено 3 щоденника. Після розвалу Радянського Союзу щоденники передали СБУ.

У 2001 році донька Еліда почула по радіо, що можна ознайомитися із щоденниками матері.

Лише у 2007 році частина щоденників була опублікована в книзі «Розсекречена пам'ять».[1]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]