Сталінські репресії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і пов'язані з ім'ям організатора і ідеолога репресій Й. В. Сталіна, фактичного диктатора Радянського Союзу в цей період. До репресивних акцій можна віднести геноцид українців, чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС) та НКВС, розкуркулення, депортації цілих етнічних груп, гоніння проти «соціально чужих елементів» і «саботажників», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». З точки зору міжнародного права, такі злочини нічим не відрізняються від злочинів Нацистської Німеччини, класифікуються міжнародним законодавством як злочини проти людяності і відповідно до Лондонського Статуту Міжнародного військового трибуналу підпадають під юрисдикцію Міжнародного військового трибуналу.

Загальні оцінки[ред.ред. код]

Радянський дисидент та публіцист Ігор Буніч зазначав: «Якщо порівняти ці події з гітлерівським геноцидом євреїв, то треба визнати, що нацисти були набагато гуманнішими у власній країні. Ворог був визначений чітко. Якщо ти єврей — ти ворог, якщо ні, то ні. Як пощастило народитися. Такі ж ярлики, як „буржуй“, „ворог народу“, „кулак“, „підкуркульник“ та інші — могли бути навішені на кого завгодно і в будь-якій кількості. У цьому й полягає головна відмінність масового терору від терору вибраного.»[1]

Всього у 1921—1953 роках (роки правління І. В. Сталіна) у СРСР, за підрахунками державного російського історика РАН В. Земськова, було засуджено 3,77 млн осіб, з них до вищої міри покарання — 643 тисячі осіб, на заслання — 765 тисяч осіб (дані з довідки на ім'я Н. С. Хрущова). В книзі з промовистою назвою «Велика брехня XX століття» Земськовим вказується, що найбільша кількість засуджених (загалом, не лише за «політичними» статтями) знаходилась у ГУЛАГу у 1950 році — 2,56 млн осіб.[2] При цьому, деякими дослідниками констатовані факти навмисного применшення істориками РАН значущості питань, що ними вивчалися,[3] і це ставить під розумний сумнів результати досліджень працівників Російської академії наук.

Так за підрахунками незалежних від влади російських та західних істориків, кількість жертв сталінського демоциду зазначається, як в десятки разів більша від наведеної В. Земськовим. Наприклад, багаторічний радянський політв'язень O. Солженіцин на підставі власних спостерігань і досліджень, в книзі Архіпелаг ГУЛАГ[4] вказує більш реалістичну кількість жертв сталінського режиму в розмірі 66 мільйонів людей, а оцінки західних істориків називає між 45 млн та 80 млн жертв репресій.

Заслужений професор Гавайського університету, автор терміна і концепції демоциду<, історик та дослідник Рудольф Руммель[en] в одній зі своїх 24 наукових праць «Смертельна політика: Радянський геноцид і масові вбивства з 1917 року», посилаючись на чисельні джерела, фахово обґрунтовує розрахунки та вказує кількість людських жертв серед цивільного населення за період правління Йосипа Сталіна в розмірі 51 млн 755 тис. осіб, з яких близько 40 мільйонів померло або було вбито в таборах ГУЛаг.[5]

Багаторічний радянський політв'язень Розанов Михайло Михайлович згадував про надвисоку смертність в російському таборі Ухтинсько-Печорський ВТТ, де він відбував 3650 днів каторги: «Що не день, то списують 200—300 людей. Мруть, як мухи. Одні від цинги, інші від виснаження, треті від роботи і холоду».[6]

Репресії як метод покарання[ред.ред. код]

Термін «репресії» використовується в СРСР для визначення методу покарання людей, які вважалися антиреволюційними елементами і ворогами народу. Чистки мотивувалися бажанням частини партійного керівництва позбавитися інакодумаючих елементів з Партії і з метою утвердження влади Сталіна. Інші кампанії репресії проводилися проти соціальних груп, які вважалися або були звинувачені у діяльності з прихованими політичним мотивами чи протистояли радянській владі і політиці Комуністичної партії.

Також велика кількість чисток зображалася як усунення можливості саботажу і шпигунства, з огляду на можливу війну з Німеччиною. Найбільша суспільна увага була сконцентрована на репресіях як проти самих лідерів Комуністичної партії, так і проти державних службовців і командного складу збройних сил, широкого загалу членів Партії. Масові репресії в цей час супроводжувалися разом з порушеннями радянськими державними органами радянської законності.

Однак, кампанія репресій торкнулася представників багатьох інших груп суспільства: інтелігенції, селян і особливо, яких називали «надто багатими селянами» (куркулями). Вістря репресій НКВС було спрямоване також проти цілих етносів і етнічних груп, яких називали «п'ятою колоною».

Судячи з промови Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки», що прозвучала на ХХ з'їзді КПРС у 1956 р., та недавніх досліджень, більшість звинувачень, включаючи ті, що прозвучали на Московських процесах, були базовані на примусових зізнаннях, часто здобуті за допомогою тортур і під впливом вільної інтерпретації статті 58 Кримінального Кодексу. На основі цієї статті звинуваченим приписували контрреволюційні злочини. Замість судових процесів часто діяли так звані трійки НКВС. Сотні тисяч людей були звинувачені за сфабрикованими доказами у різноманітних політичних злочинах (шпигунство, шкідництво, саботаж, антирадянська агітація і пропаганда, таємна підготовка до державного перевороту, тероризм), а потім розстріляні або відправлені у табори ГУЛАГу. Багато з них померло у робітничих таборах від недоїдання, хвороб і виснаження. Широкомасштабні політично вмотивовані вбивства сьогодні називається терміном «демоцид» або «політцид».

Ідеологічне обґрунтування репресій[ред.ред. код]

На об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року Сталін заявив «Сильна і могутня диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер, для того щоб зітерти в порох останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації». «Репресії, — заявив Сталін влітку 1930 року на XVI з'їзді партії, — є необхідним елементом наступу» [1]. Ідеологічною основою репресій була боротьба проти «ворогів народу».

Підбиваючи на об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року підсумки першої п'ятирічки, Сталін включив у доповідь спеціальний розділ про завдання і результати боротьби «із залишками ворожих класів» [1]. «Ми утвердили, — заявляв Сталін, — у всіх сферах народного господарства принцип соціалізму, вигнавши звідти капіталістичні елементи». Далі він по-перше розкриває хто мається на увазі під останніми. Останніми залишками вимираючих класів є «промисловці і їх челядь, торговці і їх посіпаки, колишні дворяни і попи, куркулі і підкуркульники, колишні білі офіцери і урядники, поліцейські і жандарми, різного ґатунку буржуазні інтелігенти і всі антирадянські елементи. Єдине, що їм залишається робити, це пакостити і шкодити робітникам і колгоспникам, Радянській владі, партії. І вони шкодять як тільки можуть. Сила і міцна диктатура пролетаріату — ось що нам потрібно тепер для того, щоб розвіяти останні залишки помираючих класів і робити злодійські махінації» [61:22]. Сталін стверджував, що представники цих ворожих класів «розповзлися по наших заводах і фабриках, по наших установах і торговельних організаціях, по підприємствах залізничного і водного транспорту і головним чином — по колгоспах і радгоспах. Розповзлися і сховалися вони там, нап'явши маску „робітників“ і „селяни“, причому дехто з них проліз навіть у партію» (Сталин Сочинения. Т 13. с.207-208) [1 ].

Найбільш масштабні репресивні акції[ред.ред. код]

Розгром троцькістської опозиції[ред.ред. код]

Відразу після смерті Леніна у 1924 утворилося декілька угруповань всередині керівництва партії, кожна з якої претендувала на владу. Троцькому протистояла більшість керівництва країни на чолі з Зінов'євим, Каменєвим і Сталіном, так звана «трійка». Привід до конфлікту з Троцьким був в тому, що, на його думку, необхідно було всіляко сприяти всесвітній революції. При цьому Сталін відстоював концепцію побудови соціалізму в одній країні. Але насправді коренем конфлікту була боротьба за концентрацію всієї повноти влади в руках Сталіна. Троцький був усунутий з займаних посад, його прихильники були витіснені від керівництва Партії і держави. Погляди Троцького («троцькізм») були оголошені ворожою ленінізму дрібнобуржуазною течією. В середині 1920-х років до нього приєдналися Зінов'єв і Камєнєв, які після розгрому Сталіном т. зв. «Нової опозиції» стрімко втрачали владу. В липні-жовтні 1926 року Троцький, Зінов'єв, Камєнєв були виключені з політбюро. Проти «троцькістів» і «зінов'євців» почалися справжні гоніння і репресії. В лютому 1929 р. Троцький був видворений за межі СРСР, а 1940 — вбитий агентом НКВС.

Вважається, що «троцькістів» було остаточно розгромлено у 1934 році. 26 січня 1934 року на «З'їзді переможців» Сталін заявив: «Ми перемогли ворогів партії, тобто троцькістські і бухарінські групи опозиції, але залишки їх ідеології все ще живуть в умах індивідуальних членів…, а також їх контрреволюційна програма відновлення капіталізму в СРСР.»

Протягом 1934—1936 років з лав партії було виключено 18,3 % із 1916,5 тисячі її членів, більшість яких було заарештовано і страчено. Зокрема з 1966 делегатів «З'їзду переможців», 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні. Пізніше чистки торкнулися також і органів НКВС — з 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було арештовано 2273 людей, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 людей.

Ліквідація куркульства як класу[ред.ред. код]

Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони становили близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули.

Та найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років.

Репресії за релігійні переконання[ред.ред. код]

Репресії за релігійні переконання проходили в кілька етапів

Великих втрат зазнала анексована в 1939—1940 рр. Західна Україна, де рівень релігійності був високим. Винищення представників релігійних культів, активних віруючих, культових споруд тривало тут протягом усієї радянської доби, особливо запекло в період пізнього сталінізму[7]

Процес проти «Спілки Визволення України»[ред.ред. код]

у 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР.

Боротьба зі «шкідництвом»[ред.ред. код]

Підґрунтя репресій[ред.ред. код]

Вирішення завдання форсованої індустріалізації вимагало не тільки вкладення величезних засобів, але і створення численних технічних кадрів. Основну масу робітників, однак, складали вчорашні неписьменні селяни, що не володіли достатньою кваліфікацією для роботи зі складною технікою. Радянська держава також сильно залежала від технічної інтелігенції, що дісталася в спадщину від царських часів. Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані стосовно комуністичних гасел. Партія комуністів, що виросла в умовах громадянської війни, сприймала всі збої, що виникали в ході індустріалізації, як свідомий саботаж, результатом чого стала кампанія проти так званого шкідництва. У ряді процесів у справах про шкідництво і саботаж висувалися, наприклад, такі обвинувачення:

  • Підготовка невірних звітів про фінансове становище СРСР, що приводило до підриву його міжнародного авторитету (справа Трудової селянської партії).
  • Саботаж за завданням іноземних розвідок шляхом недостатнього розвитку текстильних фабрик, створення диспропорцій у напівфабрикатах, що повинно було потягти за собою підрив економіки СРСР і загальне невдоволення (справа Промпартії);
  • Псування насінного матеріалу шляхом його зараження, свідоме шкідництво в галузі механізації сільського господарства шляхом недостатнього постачання запчастин (справа Трудової селянської партії);
  • Нерівномірний розподіл за завданням іноземних розвідок товарів за районами, що приводило до утворення надлишків в одних місцях і дефіцитові в інших (справа меншовицького «Союзного бюро»).

Найвідоміші справи проти «шкідників»[ред.ред. код]

  • Шахтинська справа — відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 осіб засуджені до розстрілу.
Докладніше: Шахтинська справа
  • Справа Промпартії. У 1930 році відбувся відкритий процес у справі «Промпартії», державним обвинувачем на якому був призначений прокурор Криленко (розстріляний у 1937). Обвинувачуваними в основному були представники так званої «буржуазної інтелігенції», яким приписувався саботаж індустріалізації СРСР, співробітництво з іноземними розвідками, підготовка іноземної військової інтервенції в СРСР. Іноземним технічним фахівцям приписувалося ведення в СРСР шпигунської діяльності. Процес пройшов не у всьому гладко. Обвинувачуваний Разін дав свідчення про те, що він на випадок інтервенції пропонував на посаду міністра промисловості і торгівлі в окупаційному уряді фабриканта Рябушинського, однак з'ясувалося, що Рябушинський помер за рік до того, як йому «пропонували посаду міністра».
  • Справа Трудової селянської партії. Справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також у 1930 році. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації.
  • Справа «Союзного бюро». Відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі планування господарською діяльністю, зв'язок з іноземними розвідками.
  • «Пулківська справа» Справа сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених за звинуваченням в «участі у фашистсько-троцкістсько-зінов'євській організації». Їм інкримінувалась спроба терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво (зокрема саботаж спостережень сонячних затемнень).

Єжовщина[ред.ред. код]

Докладніше: Єжовщина

Максимуму своєї інтенсивності сталінські репресії сягають у 1936—1938, коли НКВС очолив Микола Іванович Єжов. Цей період в історії став відомим під назвою «Єжовщина», або «Великий терор». Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кірова 1 грудня 1934 р.  за ініціативою Сталіна ЦВК й РНК СРСР прийняли постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» такого змісту:

Внести такі зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік щодо розслідування й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади:
  1. Слідство в цих справах закінчувати в строк не більше десяти днів;
  2. Обвинувальний висновок вручати обвинувачуваним за одну добу до розгляду справи в суді;
  3. Справи слухати без участі сторін;
  4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати;
  5. Вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно після винесення вироку.[8]

Після чисток у лавах партії, предметом особливої уваги органів НКВС стали «колишні куркулі», «члени антирадянських партій», «учасники козацько-білогвардійських повстанських організацій, фашистських, терористичних і шпигунсько-диверсійних контрреволюційних формувань» та інші особи, що ведуть «антирадянську злочинну діяльність». Згідно з наказом Політбюро НКВС № 0447 «Про операції з репресування колишніх куркулів, кримінальників й інших антирадянських елементів» органам НКВС було доручено «самим нещадним чином розгромити всю цю банду антирадянських елементів». Усього тільки в рамках «куркульської операції» було засуджено трійками 818 тис., з них до розстрілу 436 000 осіб.

Також предметом уваги НКВС стали іноземці, етнічні меншості, що підлягали репресіям згідно з постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про міри, що обгороджують СРСР від проникнення шпигунських, терористичних і диверсійних елементів» від 9 березня 1936 року. За цим наказом було засуджено 103 489 осіб, у тому числі до розстрілу 84 471 людина.

Загалом, за даними комісії «зі встановлення причин масових репресій проти членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на XVII з'їзді партії», репресовано 1 548 366 осіб і з них розстріляно 681 692, тобто в середньому розстрілювалося близько тисячі осіб у день.

Репресії проти української інтелігенції[ред.ред. код]

Підґрунтя репресій[ред.ред. код]

Трагічною сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою розстріляне відродження. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Наступного, 1938 року були розстріляні Гнат Хоткевич та Василь Верховинець. Протягом кінця 1930-х років також було розстріляно за різними оцінками від 200 до 337 бандуристів.

Репресії в Західній Україні[ред.ред. код]

Після захоплення протягом 1939—1940 років радянськими військами Галичини, Буковини[9] та Прибалтики, радянський терор поширився і на ці краї. Сотні тисяч осіб здебільшого польського населення було депортовано до початку війни у віддалені райони СРСР[10]. У перші місяці радянсько-німецької війни 1941-45 р. НКВС без належного окремого слідства та суду, яке вимагалося згідно з тогочасним радянським законодавством, розстріляло десятки тисяч в'язнів тюрем НКВС в Західній Україні, котрі ще раніше були під слідством або відбували строки по різним статтям Кримінального кодексу СРСР. Після закінчення Другої світової війни значну частину українців цих районів було депортовано в Сибір. З 1944 по 1952 р. в західних областях України піддалось різним видам репресій до 500 тисяч осіб, в тому числі арештовано понад 134 тисяч, вбито більше 153 тис., вислано назавжди з УРСР понад 203 тисяч осіб.[11]

У вересні 1949 року до Амурської області доставлені на спецпоселення 1236 ОУНівців.

До Чити на поселення прибули 1007 оунівців. Усі направлені на роботу у золотодобувну промисловість.[12]

Репресії проти єврейської інтелігенції[ред.ред. код]

В 1948 була розпочата «Справа лікарів» проти групи високопоставлених еврейских лікарів, звинувачених у змові і вбивстві ряду радянських лідерів.

В 1951-1952 році до розстрілу та значних термінів ув'язнення була засуджена група єврейської молоді (студенти молодших курсів вишів та школярі) з організації «Союз боротьби за справу революції», які створили молодіжну ліворадикальну антисталінську підпільну організацію та виступали з критикою чинного режиму.

Репресії в Червоній армії[ред.ред. код]

Напередодні та в добу Другої світової війни в Червоній армії не припинялися політичні репресії.

Більшість із військовослужбовців притягалися до відповідальності за вигаданими необґрунтованими обвинуваченнями[13].

Репресії проти ветеранів та інвалідів Другої світової війни[ред.ред. код]

У 1949 році, перед святкуванням 70-річчя ювілею Сталіна, у СРСР були репресовані фронтовики, інваліди Другої світової війни. Частину з них розстріляли, іншу частину вивезли на далекі острови Півночі та у глухі кути Сибірі. Широко відомий Валаам — табір інвалідів другої світової війни розташований на острові Валаам (північна частина Ладожського озера), куди після другої світової війни в 1950—1984 звозили інвалідів війни.[14][15]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Репресивна система СРСР в структурі НКВС мала «чорну касу», куди вносили захоплені під час арешту особисті кошти та коштовності репресованих осіб, їх нерухомість (квартири) й подібне майно; що врешті створило матеріально-економічну зацікавленість державних службовців фальсифікувати справи з метою пограбування народу та самозбагачення кримінальним шляхом[16].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. (рос.) Бунич Игорь — Золото партии. Историческая хроника. Яуза, Эксмо, 2005. ISBN 5-699-12921-9
  2. http://www.e-reading.mobi/bookreader.php/127609/Lyskov_-_Stalinskie_repressii._Velikaya_lozh%27_XX_veka.html
  3. (рос.) Трибунал над комунізмом. Несколько слов на тему «несуществующего» Соглашения о сотрудничестве между НКВД и Гестапо.
  4. (англ.) Solzhenitsyn, Aleksandr I. THE GULAG ARCHIPELAGO 1918—1956: AN EXPERIMENT IN LITERARY INVESTIGATION III—IV. Translated by Thomas P. Whitney. New York: Harper & Row, 1975a, p. 10
  5. (англ.) Lethal Politics: Soviet Genocide and Mass Murder Since 1917, By R.J. Rummel, New Brunswick, N.J.: Transaction Publishers, 1990
  6. (рос.) Розанов М. М. Завоевание белых пятен Покаяние: Коми республиканский мартиролог жертв массовых политических репрессий. Т. 8, ч. 2 / Коми респ. общест. фонд «Покаяние» ; сост. Е. А. Зеленская, М. Б. Рогачев. — Сыктывкар, 2006. — С. 17-177
  7. Мусієнко І. В. Згуртування віруючих як форма протидії радянському тоталітаризму: з досвіду Буковини 40–50-х рр. ХХ ст. // Український досвід спільнотного згуртування. Матеріали міжнародної конференції. 26 жовтня 2006 року. — Київ : Українська Видавнича Спілка, 2006. — С. 236—247.
  8. Постановление ЦИК и СНК СССР 1 лютого 1934 г
  9. Мусієнко І. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у 1940—1941 рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — Київ, 2000. — № 2–4. — С. 472—485.; Мусієнко І. В. Репресії проти членів румунських політичних партій та організацій на території Чернівецької області у 1940—1941 рр. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). Вип. 20–21. — Київ, 2002. — С. 611—632.; Мусієнко І. В. Дисципліна по-сталінськи: міфи й реальність (Указ від 26.06.40 р. і його реалізація в Чернівецькій області в 1940—1941 рр.) // Питання історії України: Збірник наукових статей. — Чернівці: Золоті литаври, 1998. — Т.2. — С. 250—261.; Мусієнко І. Депортації населення з території Північної Буковини та Хотинщини в 1941—1951 рр. // Український альманах 2010. — Warszawa Варшава: Об'єднання українців в Польщі, 2010. — С. 187—201.
  10. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia by Jan T. Gross
  11. Постановление Президиума ЦК КПСС о политическом и хозяйственном положении западных областей Украинской ССР 23 мая 1953 г.
  12. [1]
  13. Мусієнко І. В. Політичні репресії проти буковинців і бессарабців у Червоній армії в 1941—1945 рр. // Питання історії України: Збірник наукових статей. — Чернівці: Золоті литаври, 1999. — Т.3. — С. 304—320.
  14. http://www.khpg.org/index.php?id=1368537165 Як в СРСР знищували ветеранів інвалідів війни
  15. http://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/do-specinternativ-invalidiv-frontovikiv-zabirali-p/p/ «До спецінтернатів інвалідів-фронтовиків забирали прямо з вулиць»
  16. Волчек Дмитрий, (18.06.2016). «Россиянин потребовал от ФСБ выдать тело прадеда, расстрелянного в 1938 году, и назвать имена палачей». "Republic". Архів оригіналу за 22-06-2016.  (рос.)

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  • Сталінські репресії // Політологічна енциклопедія : навч. посібник : у 9 т. / А. О. Карасевич, Л. С. Шачковська. — Умань : ФОП Жовтий О. О., 2016. — Т. 7 : С, Т. — С. 254-266. — 567 с.


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.