Совісний суд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Совісний суд — місцева судова інстанція у Російській імперії в останній чверті XVIII — першій половині XIX ст.

Історичний огляд[ред. | ред. код]

Система совісних судів створена 1775 року в губерніях і намісництвах на підставі «Установлення для управління губерній». В Україні з'явились 1780 року.

До складу суду входили судді й шість засідателів, яких обирали по два від кожного стану (дворянського, міського й сільського) строком на 3 роки і затверджував губернатор або намісник.[1]

Суди розглядали земельно-майнові суперечки, сімейні сварки, злочини малолітніх, душевнохворих. До компетенції суду належали також справи про чаклунство, марновірство, бродяжництво, образу батьків дітьми (з 1826).[2]

У цивільних справах суди виконували функцію примирення сторін за допомогою посередників, яких призначали сторони спору. Совісні суди, караючи за скоєні злочини, залучали також до осуду порушників громадськість, родину і церкву.[1]

Вирок і рішення для виконання направлялися до нижчого земського суду або городничому, а в кримінальних справах — губернатору.

Рішення совісного суду в майнових суперечках не мала законної сили, а судді не мали повноважень приводити рішення в дію. Якщо добровільна згода фігурантів не досягалась, позов передавали в суд загальної юрисдикції.[3]

Діяльність совісних судів контролювали губернський прокурор і губернське правління.

Оскаржували рішення суду у Вищому совісному суді, а з 1830 — у сенаті.

1852 року згідно з «Положенням про штати совісних судів» були ліквідовані у 18 губерніях, а їх справи передані у місцеві судові палати. В Україні 1852 року ліквідували Таврійський совісний суд, 1858 року — Київський, Волинський, Подільський, Полтавський і Харківський. Проте посада совісного судді зберігалася, які діяли при палатах карного і цивільного судів. 1866 функції совісних суддів передали товаришам (заступникам) голів карної і цивільної палат.

Справи про чаклунство[ред. | ред. код]

Згідно зі ст. 399 «Установлення для управління губерній» держава перебирала на себе функцію боротьби із забобонами. Чаклунство та чарування віднесли до категорії справ совісного судочинства, оскільки це перебувало у площині людського ошуканства та невігластва. Наприклад, за виливання води на розпутті, закопування овечих голів на кладовищі тощо Київський та інші совісні суди присуджували чаклунам публічне церковне шеститижневе покаяння, а тим, хто до них звертався — двотижневе.


1782 року Київський совісний суд розглянув справу про підсусідка із села Бобровиці Козелецького повіту, шинкаря Гаврила Кошика і його сина. Якась бабка, як вдячність за піднесену чарочку горілки, порадила йому вчинити магічну дію, щоб шинок став більш прибутковим. Вона порадила таємно взяти землю з-під вулика, розчинити її у воді й помити нею весь посуд та підлогу в шинку. Після цього, мовляв, люди почнуть масово «зліталися» до закладу, мов бджоли до вулика.

Оскільки пасику мав козелецький бургомістр Гонтаревський, то Кошик попросив свого сина, який служив у пана, принести землю з-під його вулика.

Гонтаревський звинуватив Кошиків у чаклунстві і звернувся до суду. Суд визнав вчинення таких дій наслідком «простоти і невігластва» і присудив провести публічне церковне покаяння, щоб запобігти повторенню подібних дій з боку інших.[4]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Совісний суд // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.»
  2. Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII—середина XIX ст.). — К.: Інститут історії України НАН України. 2011.
  3. Практика совестных судов на Урале и в Западной сибири в конце XVIII — первой половине XIX вв. Воропанов В. А. // Научный вестник УрАГС. — 2010. — № 2(11).
  4. а б Шандра В. Справи про чаклунство й забобони

Література[ред. | ред. код]

  • Гос. учреждения России в XVIII в. М., 1960
  • Кизеветгер А. Совестные суды при Екатерине II. «Воспитание и правопорядок», 1992, № ½
  • Государственность России, кн. 4. М., 2001.
  • Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII—середина XIX ст.). — К.: Інститут історії України НАН України. 2011. — 266 с.