Стефан Вендорф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Стефан Вендорф
ПсевдоKonopka і Hołyński
Народився17 квітня 1895(1895-04-17)
Київ, Російська імперія
Помер1 серпня 1969(1969-08-01) (74 роки)
Гданськ, Польська Народна Республіка
ПохованняWitomino Cemetery in Gdyniad[1]
Країна Республіка Польща
Знання мовпольська
УчасникПерша світова війна
ЧленствоAssociation of Polish Legionnairesd, Морська та колоніальна ліга, Union of Active Struggled і Стрілецький союз
Військове званнякапітан
Нагороди

Стефан Вендорф (нар. 17 квітня 1895, Київ — пом. 1 серпня 1969, Гданськ[2]) — капітан адміністрації Війська Польського, кавалер ордену «Virtuti Militari», заступник лодзінського воєводи, морський староста.

Біографія

[ред. | ред. код]

Стефан Вендорф був сином Кароля Вендорфа, учасника Січневого повстання, та Олександри, уродженої Гарбовецької. Дитинство провів у маєтку Голинка. Дитинство пройшло в маєтку Голинка. Згодом жив з матір'ю у Варшаві, де закінчив підготовчу школу ім. Кароля Шульца[3], а потім у 1912 році — Комерційну школу Купецької конгрегації, після чого виїхав до Швейцарії, де вступив до Вищої комерційної школи в Санкт-Галлені, яку закінчив, склавши частину іспитів, коли повернувся до Польщі через початок Першої світової війни[2]. Крім того, він був активним членом Союзу активної боротьби та був елевом у військовій школі в Стружі[3].

Під час Першої світової війни вступив до 1-го уланського полку польських легіонів і воював як рядовий. У серпні 1915 року був двічі поранений під час бою. У 1917 р. інтернований у Щипйорно, звідки був звільнений у 1918 році. Після звільнення повернувся до Варшави і, намагаючись завершити перерване навчання, вступив на юридичний факультет Варшавського університету, який не закінчив через вступ до польської армії у листопаді 1918 року[3] у чині підпоручика до 1-го кавалерійського полку Юзефа Пілсудського, в якому служив до 1920 року. У 1922 році через поганий стан здоров'я, спричинений пораненнями, отриманими під час бою, був переведений до Головного військового контролю (пізніше — Контрольного корпусу Міністерства військових справ), де служив старшиною і писарем, паралельно завершуючи освіту у Варшавській вищій школі економіки. Перевірочна комісія присвоїла йому звання капітана зі старшинством від 30 червня 1919 року[2]. 9 вересня 1926 року він був переведений у звання підофіцера терміном на дванадцять місяців без призову до армії[4]. 11 жовтня 1928 року звільнений у запас[5].

У 1926 році Вендорф влаштувався на роботу до воєводського управління в Бресті-над-Бугом, а потім до окружного управління в Лунинці. У квітні 1928 року став старостою Столинського повіту. З 1930 року — брестський староста. У 1932 році був переведений на посаду старости Морського повіту у Вейгерово. У 1936 році його перевели до Лодзі на посаду заступника воєводи Лодзі[2]. Під час перебування в Лодзі Вендорф був членом Асоціації польських легіонерів і Стрілецького союзу, президентом Асоціації пожежних команд Лодзинського воєводства, головою Пожежної команди Лодзинського воєводства[3], а до 1937 року — президентом Лодзинського відділення Морської та колоніальної ліги[6]. У 1938 році пішов у відставку з адміністративної посади. У січні 1939 року став керівником філії швейцарської меблевої компанії «Thonet-Mundus» у Більську-Бялій[2].

У вересні 1939 року зголосився на військову службу, але не був призваний до жодного формування. Разом із сім'єю переїхав до Любліна, де працював спочатку в Люблінському сільськогосподарському синдикаті, а потім продавцем у крамниці. На зламі 1940 і 1941 років вступив до Армії Крайової[2], у складі якої був делегований для роботи в структурах Люблінського урядового представництва для Польщі, де був начальником адміністративного відділу і радником урядового представника у Любліні[2][3]. У липні, після закінчення боїв за Люблін, згідно з його наказом, здався радянським військам, які увійшли до Любліна. Був заарештований НКВС і утримувався в таборах на території СРСР[2], зокрема у Києві[7], таборі НКВС № 179 у Дягілєві та таборі для військовополонених НКВС у Грязовці. Повернувся до Польщі в листопаді 1947 року, тоді ж був відправлений до транзитного табору в Білій Підляській як репатріант. У лютому 1948 р. разом з родиною переїхав з Любліна до Гдині, де оселився на вул. Миколая Рея, 20 і влаштувався на роботу в Балтійське морське пароплавство, де працював до 1950 р. У 1950—1951 рр. працював діловодом у відділі контролю якості філії Державного підприємства «Полкарго» у Гдині. Після цього періоду працював на випадкових і тимчасових засадах, не міг знайти постійної роботи і регулярно піддавався перевіркам і допитам в Управлінні безпеки. Труднощі з працевлаштуванням та регулярні перевірки мали політичний характер, про що Вендорф повідомив у листі Відділу кадрів Міністерства зовнішньої торгівлі до Комісії з реабілітації ДП «Полкарго» у 1957 р. У 1956 р. він влаштувався на роботу до Ремісничого перукарського кооперативу у Ґданську[2].

31 липня 1969 року потрапив у нещасний випадок[2] під час виходу з поїзда[8]. Помер 1 серпня 1969 року в міській лікарні Ґданська[2].

Похований на Вітомінському цвинтарі у Гдині[2].

Стефан Вендорф був одружений з Геленою, уродженою Малушицькою (1900—1969), від якої мав доньку Анну Вендорф-Вічерську (1925—2010), віце-президента Сопота[2]. Подружжя одружилося у 1919 році в Бористенові[3].

У 2018 році на Вітомінському цвинтарі було відкрито меморіальну дошку на честь Стефана Вендорфа[7].

Нагороди

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ https://grobonet.com/p/gdynia/84277/stefan-wendorff-gdynia
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р [1], Anna Wendorff-Wicherska, "Stefan Wendorff: II Służba Wojskowa. Ze zbiorów rodzinnych [nazwa red.]" 
  3. ↑ а б в г д е [2], Ireneusz Polit, "Wojewodowie łódzcy (1919–1939)" 
  4. ↑ Dz. Pers. MSWojsk., Nr 34 z 25 sierpnia 1926, s. 279.
  5. ↑ Dz. Pers. MSWojsk., Nr 3 z 29 stycznia 1929, s. 7.
  6. ↑ Sprawozdanie z działalności zarządu głównego ligi morskiej i kolonialnej (пол.), 1939
  7. ↑ а б Gdynia uczciła pamięć Stefana Wendorffa (пол.)
  8. ↑ [3], Rudy Ogon, "Polacy z terenów ukrainnych w szeregach Pierwszej Kompanii Kadrowej" 
  9. ↑ Dz. Pers. MSWojsk., Nr 3 z 11 stycznia 1923, s. 33.
  10. ↑ Księga Jazdy Polskiej, 1938.
  11. ↑ а б [4], Poland. Ministerstwo Spraw Wojskowych., "Rocznik oficerski rezerw, 1934." 
  12. ↑ а б в Materiały biograficzne. Legitymacje Stefana Wendorffa. Akt nadania Krzyża Niepodległości, wniosek o odznaczenie Krzyżem Virtuti Militari i legitymacje tegoż odznaczenia, zawiadomienia o przyznaniu Medalu Dziesięciolecia Odzyskanej Niepodległości i Medalu za Wojnę 1918-1921; legitymacje: Krzyża Walecznych, odznaki I Pułku Szwoleżerów Józefa Piłsudskiego i honorowej Frontu Litewsko – Białoruskiego, uprawnienia do odznaki za dwukrotne zranienie, 1 fotografia., 1921-1933

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych [Особистий щоденник міністра військових справ] (пол.).
  • Księga Jazdy Polskiej [Księga Jazdy Polskiej] (пол.). Варшава: Друкарня Графічного інституту Видавничого інституту «Бібліотека Польська». 1938.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Стефан_Вендорф&oldid=43386001