Супутниковий зв'язок
Супу́тниковий зв'язо́к — один з видів космічного радіозв'язку, що базується на використанні штучних супутників Землі, на яких змонтовані ретранслятори. Супутниковий зв'язок здійснюється між земними станціями, які можуть бути як стаціонарними, так і мобільними.
Оскільки супутниковий зв'язок є радіозв'язком, для передачі через супутник сигнал повинен бути промодульованим. Модуляція відбувається на земній станції. Модульований сигнал переноситься на потрібну частоту, підсилюється та надходить на передавальну антену.
Звичайний (нерегенеративний) супутник, прийнявши сигнал від однієї наземної станції, переносить його на іншу частоту, підсилює й передає іншій наземній станції. У супутнику може бути кілька незалежних каналів, що здійснюють ці операції, кожний з яких працює в певному діапазоні частот (ці канали обробки називаються транспондерами).
Регенеративний супутник демодулює прийнятий сигнал та знову модулює його. Завдяки цьому помилки виправляються двічі: на супутнику та на прийомній земній станції. Недоліком цього методу є складність, висока вартість супутника та наземного обладнання.
1945 року в статті «Позаземні ретранслятори» (англ. Extra-terrestrial Relays), опублікованій у жовтневому номері журналу Wireless World[en],[1] англійський вчений, письменник і винахідник Артур Кларк запропонував ідею створення системи супутників зв'язку на геостаціонарних орбітах, котрі дали б змогу організувати глобальну систему зв'язку. Згодом Кларк на питання, чому він не запатентував винаходу (що було цілком можливо), відповідав, що не вірив у можливість реалізації подібної системи за свого життя, а також вважав, що подібна ідея має приносити користь усьому людству.
Перші дослідження в галузі цивільного супутникового зв'язку в країнах Заходу почали з'являтися у другій половині 1950-х років. У США поштовхом до них стало зростання потреби в трансатлантичному телефонному зв'язку.
1957 року в СРСР запущено перший штучний супутник Землі з радіоапаратурою на борту.
Перший у світі супутник зв'язку з пасивним відбивачем, супутник SCORE, запущено у США 18 грудня 1958 року, він пропрацював на орбіті лише трохи більше місяця.
12 серпня 1960 року фахівці США вивели на орбіту висотою 1500 км надувну кулю.[2] Цей космічний апарат мав назву «Еко-1». Його металізована оболонка діаметром 30 м виконувала функції пасивного ретранслятора. 4 жовтня 1960 року на орбіту вийшов перший активний супутник зв'язку Кур'єр-1Бі, а 10 липня 1962 року виведено на орбіту супутник зв'язку «Телстар», який забезпечував двосторонній телефонний зв'язок 60-ма каналами або трансляцію однієї телевізійної програми.
.jpg)
20 серпня 1964 року 11 країн (СРСР до них не увійшов) підписали угоду про створення міжнародної організації супутникового зв'язку Intelsat (англ. International Telecommunications Satellite organization).[3] В СРСР на той час була власна розвинена програма супутникового зв'язку, яка 23 квітня 1965 року увінчалася успішним запуском радянського супутника зв'язку Молнія-1.
6 квітня 1965 року в рамках програми Intelsat запущено перший комерційний супутник зв'язку Early Bird[en] («рання пташка»),[4] виготовлений корпорацією COMSAT[en], який мав смугу пропускання 50 МГц і міг забезпечувати до 240 телефонних каналів зв'язку. У кожний конкретний момент часу зв'язок міг здійснюватися між земною станцією США і лише однією з трьох земних станцій у Європі (у Великій Британії, Франції чи Німеччині), з'єднаних між собою кабельними лініями зв'язку.
Супутник Intelsat IX вже мав смугу пропускання 3456 МГц.
В СРСР протягом довгого часу супутниковий зв'язок розвивався лише в інтересах Міністерства оборони СРСР. Через більшу закритість космічної програми розвиток супутникового зв'язку в соціалістичних країнах йшов інакше, ніж у країнах Заходу. Розвиток цивільного супутникового зв'язку розпочався угодою між 9-ма країнами соціалістичного блоку про створення системи зв'язку «Інтерсупутник», підписаної лише 1971 року.[5]
У перші роки досліджень використовувалися пасивні супутникові ретранслятори (приклади — супутники «Еко» та «Еко-2[ru]»), які являли собою прості відбивачі радіосигналу (часто — металева або полімерна сфера з металевим напиленням), що не має на борту ніякого приймально-передавального обладнання. Такі супутники не набули поширення. Усі сучасні супутники зв'язку є активними. Активні ретранслятори обладнано електронною апаратурою для приймання, обробки, посилення та ретрансляції сигналу.
Супутникові ретранслятори можуть бути нерегенеративними та регенеративними.[6] Нерегенеративний супутник, прийнявши сигнал від однієї земної станції, переносить його на іншу частоту, підсилює та передає іншій земній станції. Супутник може використовувати кілька незалежних каналів, які здійснюють ці операції, кожен із яких працює з певною частиною спектра (ці канали обробки називають транспондерами).
Регенеративний супутник додатково здійснює демодуляцію прийнятого сигналу і заново модулює його. Завдяки цьому виправлення помилок, що накопичуються в процесі передавання, проводиться двічі: на супутнику і на приймальній земній станції. Недолік цього методу — складність (отже, значно вища ціна супутника), а також збільшена затримка передавання сигналу.
Орбіти, на яких розміщуються супутникові ретранслятори, поділяють на три класи:
- екваторіальні,
- похилі,
- полярні.
Важливим різновидом екваторіальної орбіти є геостаціонарна орбіта, де супутник обертається з кутовою швидкістю, рівною кутовій швидкості Землі, в напрямі, що збігається з напрямом обертання Землі. Очевидною перевагою геостаціонарної орбіти є те, що приймач у зоні обслуговування «бачить» супутник завжди майже в тій самій точці.
Однак геостаціонарна орбіта одна, і місткість її, яка визначається довжиною кола орбіти, поділеною на розміри супутників з урахуванням «інтервалів безпеки» між ними, скінченна. Іншим її недоліком є велика висота (35 786 км), а отже, й висока ціна виведення супутника на орбіту. Велика висота геостаціонарної орбіти призводить також до значних затримок передавання інформації (час проходження сигналу від однієї наземної станції до іншої через геостаціонарний супутник навіть теоретично не може бути меншим від 240 мс (дві висоти орбіти, поділені на швидкість світла)). Крім того, густина потоку потужності біля земної поверхні в точці приймання сигналу падає в напрямку від ° до полюсів через менший кут нахилу вектора поширення електромагнітної енергії до земної поверхні, а також через збільшення шляху проходження сигналу через атмосферу і пов'язане з цим поглинання. Тому супутник на геостаціонарній орбіті практично не здатний обслуговувати земні станції в приполярних областях.
Похила орбіта дає змогу розв'язати ці проблеми, однак, через переміщення супутника відносно наземного спостерігача, на одну орбіту необхідно запускати не менше трьох супутників, щоб забезпечити цілодобовий доступ до зв'язку.
Полярна орбіта — це граничний випадок похилої орбіти (з нахилом 90°).
При використанні похилих орбіт земні станції обладнують системами стеження, що здійснюють наведення антени на супутник та його супровід.
Сучасні супутники, що працюють на геостаціонарній орбіті, мають досить високу точність утримання в заданій точці (як правило, не гірше 0,1° за довготою та нахилом[7]); супровід приймальною антеною геостаціонарного супутника стає необхідним, тільки якщо ширина діаграми спрямованості антени порівнянна з коливаннями супутника навколо точки стояння. Наприклад, для Ku-діапазону — це антени діаметром понад 5 м.[8] Для меншого розміру достатньо один раз навести антену в точку стояння супутника. Однак супровід усе ж необхідний у разі передаварійного стану супутника, коли його власник із різних причин не здійснює (зовсім чи рідше від регламентних термінів) процедуру утримання супутника в точці стояння.
Оскільки радіочастотний діапазон — обмежений ресурс, необхідно забезпечити можливість використання тих самих частот різними земними станціями. Зробити це можна двома способами:
- просторове розділення — кожна антена супутника приймає сигнал тільки з певного району земної поверхні, при цьому різні райони можуть використовувати ті самі частоти,
- поляризаційне розділення — різні антени приймають і передають сигнали з ортогональними поляризаціями (для лінійної поляризації — у взаємно перпендикулярних площинах, для кругової — з правостороннім та лівостороннім обертанням), при цьому одні й ті самі частоти можуть застосовуватися двічі (для кожної з поляризацій).
Типова карта покриття для супутника, розташованого на геостаціонарній орбіті, включає такі компоненти:
- глобальний промінь — здійснює зв'язок із земними станціями у всій зоні покриття, йому виділено частоти, що не перетинаються з іншими променями цього супутника.
- промені західної та східної півсфер — ці промені поляризовані в площині A, причому в західній та східній півсферах використовується той самий діапазон частот.
- зонні промені — поляризовані в площині B (перпендикулярній до A) і використовують ті ж частоти, що й півсфери. Таким чином, земна станція, розташована в одній із зон, може використовувати також промені півсфер та глобальний промінь.
При цьому всі частоти (за винятком зарезервованих за глобальним променем) використовуються багаторазово: у західній та східній півсферах та в кожній із зон.
Вибір частоти для передавання даних від земної станції до супутника і від супутника до земної станції не є довільним. Від частоти залежить, наприклад, поглинання радіохвиль в атмосфері, а також необхідні розміри передавальної і приймальної антен. Частоти, на яких відбувається передавання сигналів від земної станції до супутника, відрізняються від частот, які використовують для передавання від супутника до земної станції (перші, як правило, вищі).
Частоти, які використовують у супутниковому зв'язку, поділяють на діапазони, які позначають буквами. Орієнтовні значення наведено в рекомендації ITU-R V.431-6[9]:
| Назва діапазону | Частоти (згідно з ITU-R V.431-6) | Застосування |
|---|---|---|
| L | 1,5 ГГц | Рухомий супутниковий зв'язок |
| S | 2,5 ГГц | Рухомий супутниковий зв'язок |
| С | 4 ГГц, 6 ГГц | Фіксований супутниковий зв'язок |
| X | Для супутникового зв'язку рекомендаціями ITU-R частоти не визначено. Для радіолокації вказано діапазон 8-12 ГГц | Фіксований супутниковий зв'язок |
| Ku | 11 ГГц, 12 ГГц, 14 ГГц | Фіксований супутниковий зв'язок, супутникове телебачення |
| K | 20 ГГц | Фіксований супутниковий зв'язок, супутникове телебачення |
| Ka | 30 ГГц | Фіксований супутниковий зв'язок, міжсупутниковий зв'язок |
Використовують і вищі частоти, але підвищення їх ускладнене високим поглинанням радіохвиль цих частот атмосферою. Ku-діапазон дає змогу здійснювати прийом відносно невеликими антенами, і тому використовується в супутниковому телебаченні (DVB), попри те, що в цьому діапазоні на якість передавання істотно впливають погодні умови.
Для передавання даних великі користувачі (організації) часто застосовують C-діапазон. Це забезпечує вищу якість прийому, але вимагає досить великих розмірів антени.
Особливістю супутникових систем зв'язку є необхідність працювати в умовах порівняно малого відношення сигнал/шум, спричиненого кількома факторами:
- значною віддаленістю приймача від передавача,
- обмеженою потужністю супутника (неможливістю вести передачу великий потужності).
Через це супутниковий зв'язок погано придатний для передавання аналогових сигналів. Тому для передавання мови її попередньо оцифровують, використовуючи, наприклад, імпульсно-кодову модуляцію (ІКМ).
Для передавання цифрових даних супутниковим каналом зв'язку їх спочатку треба перетворити на радіосигнал, що займає певний частотний діапазон. Для цього застосовують модуляцію (цифрову модуляцію називають також маніпуляцією). Найпоширенішими видами цифрової модуляції для застосування в супутниковому зв'язку є фазова маніпуляція та квадратурна амплітудна модуляція. Наприклад, у системах стандарту DVB-S2 застосовують QPSK, 8-PSK, 16-APSK та 32-APSK.[10]
Модуляція провадиться на наземній станції. Модульований сигнал підсилюється, переноситься на потрібну частоту і надходить на передавальну антену. Супутник приймає сигнал, підсилює, іноді регенерує, переносить на іншу частоту і за допомогою передавальної антени транслює на землю.
Через низьку потужність сигналу виникає необхідність у системах виправлення помилок. Для цього застосовують різні схеми завадостійкого кодування, найчастіше — різні варіанти згорткових кодів (іноді в поєднанні з кодами Ріда — Соломона), а також турбо-коди та LDPC-коди.[11]
Для забезпечення можливості одночасного використання супутникового ретранслятора кількома користувачами застосовують системи множинного доступу:[12]
- множинний доступ із частотним поділом — при цьому кожному користувачеві надається окремий діапазон частот;
- множинний доступ із часовим поділом — кожному користувачеві надається певний часовий інтервал (таймслот), протягом якого він здійснює передавання та прийом даних.
- множинний доступ із кодовим поділом — при цьому кожному користувачеві видається кодова послідовність, ортогональна кодовим послідовностям інших користувачів. Дані користувача накладаються на кодову послідовність так, що передавані сигнали різних користувачів не заважають один одному, хоча й передаються на одних і тих самих частотах.
Крім того, багатьом користувачам не потрібний постійний доступ до супутникового зв'язку. Їм канал зв'язку (таймслот) виділяється на вимогу за допомогою технології DAMA[en] (англ. Demand Assigned Multiple Access — множинний доступ із наданням каналів на вимогу).
Спочатку до виникнення супутникового зв'язку спонукали потреби передавання великих обсягів інформації. Першою системою супутникового зв'язку стала система Intelsat, потім створено аналогічні регіональні організації (Eutelsat, Arabsat[en] та інші). З часом частка передавання мови в загальному обсязі магістрального трафіку постійно знижувалася, поступаючись місцем передаванню даних.
З розвитком волоконно-оптичних мереж останні почали витісняти супутниковий зв'язок із ринку магістрального зв'язку.[13]
Системи VSAT (англ. Very Small Aperture Terminal — термінал із дуже маленькою апертурою) надають послуги супутникового зв'язку клієнтам (зазвичай невеликим організаціям), яким не потрібна висока пропускна здатність каналу. Швидкість передавання даних для терміналу VSAT зазвичай не перевищує 2048 кбіт/с.[14]
Слова «дуже маленька апертура» стосуються розмірів антен терміналів у порівнянні з розмірами старіших антен магістральних систем зв'язку. Термінали VSAT, що працюють у C-діапазоні, зазвичай використовують антени діаметром 1,8-2,4 м, у Ku-діапазоні — 0,75-1,8 м.
У системах VSAT застосовується технологія надання каналів на вимогу[en].
Особливістю більшості систем рухомого супутникового зв'язку є невеликий розмір антени термінала, що ускладнює приймання сигналу. Для того, щоб потужність сигналу, що досягає приймача, була достатньою, застосовують одне з двох рішень:
- Супутники розміщують на геостаціонарній орбіті. Оскільки ця орбіта віддалена від Землі на відстань 35 786 км, на супутник потрібно встановити потужний передавач. Цей підхід використовується в системі Inmarsat (основним завданням якої є надання послуг зв'язку морським суднам) та деякими регіональними операторами персонального супутникового зв'язку (наприклад, Thuraya[en][15]).
- Багато супутників розташовується на похилих чи полярних орбітах. При цьому необхідна не така висока потужність передавача, і вартість виведення супутника на орбіту нижча. Однак такий підхід вимагає не тільки великої кількості супутників, а й розгалуженої мережі наземних комутаторів. Подібний метод використовують оператори Iridium[en], Globalstar[en] та Гонєц[ru].
З операторами персонального супутникового зв'язку конкурують оператори стільникового зв'язку. Як Globalstar, так і Iridium зазнавали серйозних фінансових труднощів, які 1999 року довели Iridium до реорганізаційного банкрутства, але нині[коли?] компанія впоралася із ситуацією і готується вивести супутникове угруповання другого покоління.
У грудні 2006 року запущено експериментальний геостаціонарний супутник Кіку-8[en] із рекордно великою площею антени, який планується використовувати для відпрацювання технології роботи супутникового зв'язку з мобільними пристроями, які не перевищують за розмірами мобільні телефони.
Супутниковий зв'язок знаходить застосування в організації «останньої милі» (каналу зв'язку між інтернет-провайдером і клієнтом), особливо в місцях зі слабо розвиненою інфраструктурою.[16]
Особливостями такого виду доступу є:
- Розділення вхідного та вихідного трафіку та залучення додаткових технологій для їх суміщення. Тому такі з'єднання називають асиметричними.
- Одночасне використання вхідного супутникового каналу декількома (наприклад 200) користувачами: через супутник одночасно передаються дані всім клієнтам «упереміш», фільтрацією непотрібних даних займається клієнтський термінал (з цієї причини можлива «супутникова риболовля[ru]»).
За типом вихідного каналу розрізняють:
- Термінали, що працюють тільки на прийом сигналу (найдешевший варіант підключення). У цьому випадку для вихідного трафіку необхідно мати інше підключення до інтернету, постачальника якого називають наземним провайдером. Для роботи в такій схемі залучається тунелювальне програмне забезпечення, яке зазвичай постачається з терміналом. Попри складність (зокрема, складність налаштування), така технологія приваблює великою швидкістю, порівняно з dial-up, за порівняно невелику ціну.
- Приймально-передавальні термінали. Вихідний канал організується тонким (порівняно зі вхідним). Обидва напрями забезпечує один і той самий пристрій, тому така система значно простіша в налаштуванні (особливо, якщо термінал зовнішній і підключається до комп'ютера через інтерфейс Ethernet). Така схема вимагає встановлення на антену складнішого (приймально-передавального) конвертера[ru].
І в тому, і в іншому випадку дані від провайдера до клієнта передаються, як правило, відповідно до стандарту цифрового мовлення DVB, що дає змогу використовувати те саме обладнання як для доступу в мережу, так і для приймання супутникового телебачення.
Великі відстані між земними станціями та супутником є причиною того, що співвідношення сигнал/шум на приймачі дуже невелике (набагато менше, ніж для більшості радіорелейних ліній зв'язку). Для того, щоб у цих умовах забезпечити прийнятну ймовірність помилки, доводиться використовувати великі антени, малошумливі елементи та складні завадостійкі коди. Особливо гостро ця проблема стоїть у системах рухомого зв'язку, оскільки в них є обмеження на розмір антени, її напрямленість і, як правило, потужність передавача.
На якість супутникового зв'язку впливають ефекти в тропосфері та йоносфері.[17]
Ступінь поглинання сигналу атмосферою залежить від його частоти. Максимуми поглинання припадають на 22,3 ГГц (резонанс водяної пари) та 60 ГГц (резонанс кисню). В цілому, поглинання суттєво позначається на поширенні сигналів із частотою понад 10 ГГц (тобто, починаючи з Ku-діапазону). Крім поглинання, під час поширення радіохвиль в атмосфері є ефект завмирання, причиною якого є різниця в коефіцієнтах заломлення різних шарів атмосфери.
Ефекти в йоносфері обумовлені флуктуаціями розподілу вільних електронів. До йоносферних ефектів, що впливають на поширення радіохвиль, відносять мерехтіння, поглинання, затримку поширення, дисперсію, змінення частоти, обертання площини поляризації. Всі ці ефекти послаблюються зі збільшенням частоти. Для сигналів із частотами, більшими за 10 ГГц, їх вплив незначний.
| Ефект | 100 МГц | 300 МГц | 1 ГГц | 3 ГГц | 10 ГГц |
|---|---|---|---|---|---|
| Обертання площини поляризації | 30 обертів | 3,3 оберту | 108° | 12° | 1,1° |
| Додаткова затримка сигналу | 25 мс | 2,8 мс | 0,25 мс | 28 нс | 2,5 нс |
| Поглнання в іоносфері (на полюсі) | 5 дБ | 1,1 дБ | 0,05 дБ | 0,006 дБ | 0,0005 дБ |
| Поглнання в іоносфері (в середніх широтах) | <1 дБ | 0,1 дБ | <0,01 дБ | <0,001 дБ | <0,0001 дБ |
Сигнали з відносно низькою частотою (L-діапазон і частково C-діапазон) страждають від іоносферного мерехтіння, яке виникає через неоднорідності в іоносфері. Результатом цього мерехтіння є постійні зміни потужності сигналу.
Проблема затримки поширення сигналу так чи інакше торкається всіх супутникових систем зв'язку. Найбільшу затримку мають системи, що використовують супутниковий ретранслятор на геостаціонарній орбіті. У цьому випадку затримка, обумовлена скінченністю швидкості поширення радіохвиль, становить близько 250 мс, а з урахуванням мультиплексування, комутації та затримок обробки сигналу загальна затримка може становити до 400 мс.
Затримка поширення найбільш небажана в застосуваннях реального часу, наприклад, телефонного та відеозв'язку. При цьому, якщо час поширення сигналу супутниковим каналом зв'язку становить 250 мс, різниця в часі між репліками абонентів не може бути меншою від 500 мс.
У деяких системах (наприклад, системах VSAT, що використовують топологію «зірка») сигнал двічі передається через супутниковий канал зв'язку (від термінала до центрального вузла, і від центрального вузла до іншого термінала), тому тут загальна затримка подвоюється.
При наближенні Сонця до осі «супутник — наземна станція» радіосигнал, який приймає зі супутника наземна станція, як і подаваний на супутник, спотворюється внаслідок інтерференції.
- ↑ Артур Кларк. (1945–10). Extra-Terrestrial Relays — Can Rocket Stations Give World-wide Radio Coverage? (PDF) (англ.). Wireless World. Архів оригіналу (PDF) за 23 серпня 2011. Процитовано 11 січня 2011.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання) - ↑ Вишневский В. И., Ляхов А. И., Портной С. Л., Шахнович И. В. Исторический очерк развития сетевых технологий // Широкополосные сети передачи информации. — Монография (издание осуществлено при поддержке Российского фонда фундаментальных исследований). — М. : «Техносфера», 2005. — С. 20. — ISBN 5-94836-049-0.
- ↑ Communications Satellite Short History. The Billion Dollar Technology. Архів оригіналу за 12 травня 2015. Процитовано 3 листопада 2006.
- ↑ Communications Satellite Short History. The Global Village: International Communications. Архів оригіналу за 12 травня 2015. Процитовано 3 листопада 2006.
- ↑ Официальный сайт компании «Интерспутник». Архів оригіналу за 30 вересня 2007. Процитовано 22 травня 2007.
- ↑ Концептуально-правовые вопросы широкополосных спутниковых мультисервисных сетей. Архів оригіналу за 29 жовтня 2007. Процитовано 22 травня 2007.
- ↑ Технические характеристики спутников серии «Экспресс-АМ». Архів оригіналу за 5 травня 2016. Процитовано 16 травня 2016.
- ↑ Характеристики антенны 4.8 метра (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 4 серпня 2016. Процитовано 16 травня 2016.
- ↑ Recommendation ITU-R V.431-6. Nomenclature of the frequency and wavelength bands used in telecommunications
- ↑ http://www.telesputnik.ru/archive/116/article/62.html [Архівовано 2010-12-25 у Wayback Machine.] Стандарт DVB-S2. Новые задачи — новые решения//Журнал по спутниковому и кабельному телевидению и телекоммуникациям «Телеспутник»
- ↑ Dr. Lin-Nan Lee. LDPC Codes, Application to Next Generation Communication Systems // IEEE Semiannual Vehicular Technology Conference. — 2026. — 12 жовтня. Архівовано з джерела 8 жовтня 2006.
- ↑ Бернард Скляр. Цифровая связь. Теоретические основы и практическое применение = Digital Communications: Fundamentals and Applications. — 2 изд. — М. : «Вильямс», 2007. — С. 1104. — ISBN 0-13-084788-7.
- ↑ Система спутниковой связи и вещания «Ямал» (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 29 вересня 2007. Процитовано 22 травня 2007.
- ↑ VSAT FAQ. Архів оригіналу за 3 листопада 2006. Процитовано 6 листопада 2006.
- ↑ Слюсар, В.И. (2001). Thuraya-1 сквозь призму технических новшеств. // Телемультимедиа. – 2001. - № 5(9) (PDF). с. 13 – 18. Архів (PDF) оригіналу за 17 липня 2019. Процитовано 19 червня 2019.
- ↑ Satellite Internet and VSAT Information Centrum. Архів оригіналу за 27 вересня 2007. Процитовано 7 листопада 2006.
- ↑ Satellite Communications and Space Weather. Архів оригіналу за 5 серпня 2007. Процитовано 17 травня 2007.
| Обладнання |
|  | |||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Доступ до контенту |
| ||||||
| Частотний ресурс | |||||||
| Поняття |
| ||||||
| Супутникове радіо |
| ||||||
| Оператори України |
| ||||||