Томбалбай Франсуа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Томбалбай Франсуа
François Tombalbaye p1959.jpg
Народився 15 червня 1918(1918-06-15)[1]
Середнє Шарі, Чад
Помер 13 квітня 1975(1975-04-13)[1] (56 років)
Нджамена, Чад
Громадянство
(підданство)
Flag of Chad.svg Чад
Діяльність політик
Посада Президент Чаду, list of Prime Ministers of Chad[d] і President of Chad[d]
Партія Прогресивна партія Чаду
Автограф François Tombalbaye (signature).png
Франсуа Томбалбай під час параду на честь десятої річниці незалежності Чаду.

Франсуа Томбалбай, також (з 1973 року) Нгарта Томбалбай (фр. François чи N’Garta Tombalbaye; 15 червня 1918 — 13 квітня 1975) — перший президент Чаду після здобуття країною незалежності.

Біографія[ред. | ред. код]

Франсуа Томбалбай народився в південній префектурі Середнє Шарі неподалік від міста Кумара, походив з етнічної групи сара — найчисленнішої народності південного Чаду. Томбалбай працював учителем, потім зробив кар'єру профспілкового і партійного діяча. В 1959 році він змінив Габріеля Лізетта на посаді голови Прогресивної партії Чаду (Parti Progressiste Tchadien, PPT) і очолив колоніальний уряд Чаду; він знаходився на цій посаді, коли країна здобула незалежність 11 серпня 1960, і був призначений головою уряду незалежного Чаду.

Очолюючи колоніальний уряд, Томбалбаю вдалося заручитися підтримкою прогресивних сил як півночі, так і півдня країни й ізолювати найконсервативніші ісламські фракції центрального Чаду. Після здобуття незалежності він обрав авторитарний стиль правління, ліквідуючи опозицію як всередині власної партії, так і в країні в цілому; в 1962 році він заборонив усі партії, окрім PPT, встановивши в країні однопартійну систему. У 1963 році у відповідь на народні виступи він розпустив Національну Асамблею (парламент) Чаду. Томбалбай почав націоналізацію цивільної служби, заміняючи французьких адміністраторів менш компетентними місцевими кадрами, а також нав'язав населенню «Національну позику» — фактично, додатковий подушний податок — для фінансування націоналізації.

У жовтні 1968 Томбалбай відвідав Сполучені Штати, де провів переговори з президентом США Ліндоном Джонсоном, а також побував у Техасі, де зустрівся із співробітниками Міжнародного центру дослідження пустельних та напівпустельних земель (ICASALS, підрозділ Техаського технологічного університету).

Програма «африканізації» країни, розпочата Томбалбаєм, не відповідала інтересам населення півночі і центру країни, переважно мусульман, культурна спадщина яких мала дуже небагато спільного з населенням Півдня, переважно християнами та прихильниками традиційних вірувань. Для мусульманських народів незалежність країни означала лише перехід влади від французів до уродженців Півдня. 1 листопада 1965 року в префектурі Гера спалахнули зворушення, під час придушення яких загинуло понад 500 осіб. Ці події запалили цілу низку народних виступів по всьому північному і центральному Чаду, які ускладнилися втручанням сусідніх держав — Лівії та Судану. Найзначнішою силою опозиції того часу був Фронт національного визволення Чаду (Front de Libération Nationale du Tchad, FROLINAT), який почав воєнні дій проти центрального уряду з території Судану. Незважаючи на незгоди і фракційну боротьбу, що весь час роздирала FROLINAT, він виявився досить потужною силою, щоб успішно боротися з авторитарним режимом Томбалбая. Томбалбай був змушений звернутися за допомогою до Франції як гаранта незалежності Чаду згідно з підписаним при проголошенні чадської незалежності договором.

Франція погодилася втрутитися у конфлікт за умови того, що Томбалбай запровадить у країні серію реформ в армії, уряді та цивільній службі, які б знизили народне незадоволення. Податки та закони, прийняті Томбалбаєм одноособово, мали бути скасовані, а традиційні лідери чадських племен знову включені в систему місцевого влади, зокрема, вони мали отримати повноваження збирати податки і здійсняти правосуддя за місцевими звичаями. У 1969 році Томбалбай погодився на умови Франції; в Чад були введені французькі війська, і ситуація почала повільно нормалізуватись. Перед виборами 1969 року було звільнено з тюрем кількасот політичних в'язнів; втім, Томбалбай, як і раніше, був у виборчих бюлетенях єдиним кандидатом.

Ще одним кроком до нормалізації став конгрес Прогресивної партії, на якому Томбалбай визнав, що в попередні роки він зробив кілька прикрих помилок. Були вжити деякі заходи для реформування уряду; до його складу було включено значно більше вихідців з Півночі, ніж будь-коли раніше. Французькі війська, зважаючи на поступове налагодження ситуації у країні, покинули Чад.

Процес нормалізації був грубо перерваний в серпні 1971 року після розкриття заколоту проти Томбалбая, зв'язки якого вели до лівійського лідера Муаммара Каддафі. Томбалбай відразу розірвав дипломатичні відносини з Лівією і запропонував підтримку і притулок усім лівійським опозиційним силам. Каддафі відповів формальним визнанням FROLINAT як «єдиного легітимного уряду Чаду» і підсилив допомогу повстанцям. В той же час на Півдні, де підтримка Томбалбая була традиційно високою, він відповів на студентські виступи відставкою популярного в народі начальника штаба чадської армії генерала Жака Думро, замінивши його на полковника Фелікса Маллума, а також скасував амністію для політв'язнів. До кінця 1972 року більше тисячі опозиціонерів було заарештовано.

У той же час Маллум здійснив деякі кроки в напрямку порозуміння з Лівією і арабським світом загалом. 17 квітня 1972 відносини було відновлено; 28 листопада Томбалбай нібито дійшов з Каддафі згоди про поступлення Смуги Аузу Лівії в обмін на хабар розміром в 40 млн фунтів[2], а в грудні Чад і Лівія підписали Договір про дружбу. Через півроку лівійські війська окупували Смугу Аузу, яка фактично стала частиною Лівії.[3]

Умови, на яких Лівія отримала Смугу, остаточно не відомі, а повідомлення про них спірні. Про існування таємної угоди між Томбалбаєм і Каддафі стало відомо лише в 1988 році, коли лівійський президент оприлюднив нібито копію листа, в якому Томбалбай визнає претензії Лівії. Дослідники, такі, як Бернард Ланн, стверджують, що формального договору про передачу Смуги Аузу ніколи не було, і що Томбалбай просто вважав для себе вигідним не помічати окупації частини території своєї країни. До того ж, Лівія виявилася неспроможною подати оригінал цього документа, коли в 1993 році питання про належність Смуги Аузу розглядалося в Міжнародному Суді.[4][3]

Каддафі, зі свого боку, припинив підтримку повстанців FROLINAT, внаслідок чого в ньому з новою силою спалахнула фракційна боротьба, яка невдовзі призвела до чергового розколу.

Незважаючи на зовнішньополітичні успіхи позиції Томбалбая були не дуже впевнені; незадоволення його режимом почало зростати навіть всередині його власного уряду і партії. У червні 1973 року Тамбалбай заарештував Фелікса Маллума, звинувативши його в спробі відсунути себе від влади за допомогою чаклунства; ця справа отримала назву «Заколот чорної вівці» від тварини, яку заколотники начебто принесли в жертву. У серпні Томбалбай розпустив Прогресивну партію Чаду і сформував замість неї Національний рух за культурну і соціальну революцію. Новий уряд почав кампанію так званої «африканізації», в рамках якої географічні і власні назви колоніальної доби замінялися «щирими» африканськими; зокрема, столиця країни Форт-Ламі була перейменована на Нджамену, а місто Форт-Аршамбо — на Сарх. Сам Томбалбай змінив своє ім'я з Франсуа на Нгарта. Християнство піддавалося остракізму, християнські місіонери були вигнані з країни, а усі чоловіки-уродженці Півдня віком від 16 до 50 років мали пройти обряд ініціації «йондо», без чого було неможливе зайняття будь-яких посад на державній службі і в армії. Проте цей обряд був притаманний лише народу сара, до якого належав сам президент, і навіть серед сара його традиційно дотримувались лише деякі племена. Для решти населення Півдня ритуали сара були чужими і незрозумілими, а вимога їх обов'язкового виконання сприймалася як безглузда й деспотична витівка авторитарного правителя.

У той же час в усій Африці почався період суворих посух; щоб якось поліпшити жахливий стан національної економіки, від населення вимагалися «добровільні» зусилля з метою збільшення виробництва бавовни (фактично це була примусова трудова мобілізація на неоплачувані сільгоспроботи). У комбінації з нововведеннями Томбалбая в сфері державного управління ці заходи безпрецедентно знизили його популярність у народі навіть на Півдні, де вона була традиційно високою. Незадоволення президентом зростало і серед військових внаслідок деспотичної кадрової політики з довільними підвищеннями і розжалуваннями. 13 квітня 1975 року, після чергових арештів вищих офіцерів, звинувачених у заколоті, частина армії повстала; в ході штурму президентського палацу у Нджамені Томбалбай був смертельно поранений і невдовзі помер.

На посаді голови держави Тамбалбая змінив звільнений з ув'язнення Фелікс Маллум, на той час вже генерал, який невдовзі після перевороту очолив Верховну військову раду (Conseil Supérieur Militaire).

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б SNAC
  2. S. Nolutshungu, Limits of Anarchy, p.327
  3. а б J. Wright, Libya, Chad and the Central Sahara, p.130
  4. Public sitting held on Monday 14 June 1993 in the case concerning Territorial Dispute (Libyan Arab Jamayiriya/Chad) (PDF). International Court of Justice. Архів оригіналу за 2001-07-27.  (англ.)

Посилання[ред. | ред. код]