Усне мовлення
У́сна мова — первісна форма мовлення, що була єдиною формою словесного спілкування до появи писемності. Вона передається безпосередньо співрозмовнику і орієнтована на слухове сприйняття[1].
Деякі сфери мовної діяльності функціонують виключно у формі усного мовлення, зокрема[1]:
- територіальні діалекти,
- репортажі та коментарі теле- і радіожурналістів з місць подій,
- збори, конференції, бесіди, інтерв'ю,
- розповіді екскурсоводів,
- судові промови.
Усне мовлення може здійснюватися під час безпосереднього контакту співрозмовників[2] або може бути опосередковане технічним засобом (телефоном тощо), якщо спілкування відбувається на значній відстані.
Усне мовлення здебільшого має діалогічний характер, однак також застосовується у монологічній формі — зокрема у лекціях, доповідях, промовах, публічних виступах. У таких випадках воно наближається за лексичними й синтаксичними ознаками до писемної мови. Основною особливістю є безпосередній контакт між співрозмовниками, проте спілкування можливе і на відстані — за допомогою технічних засобів, наприклад, таких як мобільний телефон, Skype або Viber[1].
Порівняно з писемною формою, усна мова є більш довільною, спонтанною та експресивною. У ній широко використовуються розмовна, просторічна, побутова, а іноді й діалектна лексика, народна фразеологія, емоційно забарвлені слова та звороти. Для діалогічного мовлення характерні прості, часто неповні речення, а також спонукальні, питальні та окличні конструкції. Застосовуються короткі синтаксичні побудови, а також невербальні засоби комунікації — міміка, жести, поза, сила голосу, темп мовлення, інтонація, логічні наголоси й паузи[1].
Діалогічне мовлення передає емоційну реакцію співрозмовника — прохання, здивування, схвалення, радість, заперечення, обурення тощо. Усне мовлення може бути зафіксоване технічними засобами (аудіо- або відеозаписом), зберігатися та відтворюватися у майбутньому. У таких випадках воно сприймається як живе мовлення. Цей тип мовлення також відображає рівень освіти й загальну культуру мовця[1].
Для усного мовлення, на відміну від писемного, характерні[3]:
- надлишок (наявність повторів, уточнень, пояснень);
- використання невербальних засобів спілкування (жестів, [міміки);
- економія мовленнєвих висловлювань, еліпсиси (мовець може не називати, пропускати те, про що можна легко здогадатися).
Усне мовлення завжди обумовлене мовленнєвою ситуацією.
Розрізняють[3]:
- непідготоване (спонтанне) усне мовлення (діалог, інтерв'ю, дискусія) та підготоване усне мовлення (лекція, виступ, звіт);
- діалогічне (безпосередній обмін висловлюваннями між двома чи кількома особами) та монологічне (звернене до одного або групи слухачів, іноді — до самого себе) усне мовлення.
- ↑ а б в г д Єрмоленко С. Я. Мова усна — мова писемна // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
- ↑ Будна, Наталя. Уроки розвитку зв’язного мовлення 3 клас (укр.). bohdanbooksco. с. 6. ISBN 9789661039130.
... — Правильно, ми можемо сказати тільки тоді, коли почуємо голос. Ми його чуємо, коли звертаємось один до одного, ставимо запитання і отримуємо відповіді. Це і є усне мовлення. ...
- ↑ а б Дербеньова, T. M. Писемне й усне мовлення: методичні рекомендації: для вищих навчальних закладів культури i мистецтв I-II рівнів акредитації (укр.). Вінниця. ISBN 9789663825021. OCLC 960076516.
- Усна мова // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 517.
- Усне мовлення, його основні особливості. Повні уроки — Гіпермаркет Знань - перший в світі