Фау-2

Фау-2 (нім. V-2 від Vergeltungswaffe — «зброя відплати») — німецька одноступенева балістична ракета, розроблена німецьким конструктором Вернером фон Брауном у межах програми Aggregat під індексом A-4. Разом з V-1 та V-3 складала програму «Зброї відплати».

Застосовувалась Німеччиною наприкінці Другої світової війни для ураження міст і великих об'єктів на теренах Великої Британії і Бельгії. Після війни була прототипом для розробки перших балістичних ракет у США, Франції, Великій Британії, СРСР.

Історія

Передумови

1923-го року студент-медик з Мюнхена Герман Оберт опублікував книгу «Ракета в міжпланетний простір» (нім. Die Rakete zu den Planetenräumen). У книзі з науковими і математичними доведеннями йшлося про реальну фізику та аеродинаміку ракети з використанням рідкого палива, подачу якого можна було б регулювати.

У 1924-му році австрієць Макс Вальє, автор наукових статей для журналів того часу, написав книгу «Рух у відкритому космосі» (нім. Der Vorstross in Weltraum), скориставшись успіхом Оберта кількома місяцями раніше. Твір містив багато помилок і був менш науковим, ніж робота Оберта. Однак захват у тексті та нетехнічна мова зробили книгу більш привабливою для звичайних ентузіастів космосу. Зі зростанням популярності Макс Вальє запропонував створити ракетні автомобілі, вагони та планери. У співпраці з Фріцом фон Опелем (з німецької автомобільної компанії Opel), Макс Вальє побудував експериментальні ракетні апарати багатьох різновидів. 17 травня 1930-го року Макс Вальє загинув під час експериментального випробування ракетного двигуна в Берліні.

1926-го року опубліковано книга «Подорож у космос» (нім. Die fhart ins Weltall) Віллі Лея, засновану на реальності з чудовими поясненнями теорії ракетобудування.

1926-го року в Німеччині організована самодіяльна група — Товариство міжпланетних сполучень (Verein für Raumschiffahrt). Група поставила за мету побудувати типи ракет, описані в книзі Оберта. Група зросла приблизно до 500-800 членів і мала власний журнал «Ракета» (нім. Die Rakete).

Наприкінці 1929 року міністр оборони Німеччини віддав наказ про вивчення можливості використання ракет для військових цілей, в 1932 створена дослідна станція для ракет на рідкому паливі в Куммерсдорфі під Берліном. Цього ж 1932 року, Товариство організувало виставку для армії і відповідальному за військову ракетну програму капітану Вальтеру Дорнбергеру продемонстровано експериментальну ракету, розроблену молодим німецьким конструктором Вернером фон Брауном. Попри те, що можливості показаної ракети були досить обмежені, Дорнбергер запропонував фон Брауну та іншим членам Товариства продовжити розробку під керуванням військових. Фон Браун погодився працювати на таких умовах.

Ракета А-2

У грудні 1934 успішно запущено ракету A-2 — невелику модель, яка працювала на етанолі (етиловому спирті) і рідкому кисні. До цього часу розраховано безліч ймовірно придатних варіантів паливної суміші, однак військових найбільше зацікавила можливість використання етанолу, пов'язана з постійною нестачею нафтопродуктів для Німеччини. Етиловий спирт вироблявся у великих кількостях переробкою картоплі і гідролізом деревини. Цей вид палива використовувався німцями протягом всієї Другої світової війни.

Ракети А-3 і А-4

Після успіху A-2 група фон Брауна перейшла до розробок ракет A-3 і A-4 (майбутньої Фау-2). Остання мала стати повнорозмірною балістичною ракетою з приблизною дальністю польоту 175 кілометрів, висотою підйому до 80 кілометрів і масою корисного навантаження до 1 тонни. Збільшення можливостей спиралося на комплексну переробку двигуна, виконану інженером Вальтером Тілем.

Пенемюнде

Будівництво ракетного центру для випробувань ракети Фау-2 на узбережжі поряд з містечком Пенемюнде та на сусідньому острові Узедом розпочалось під керівництвом Вальтера Дорнбергера та Вернера фон Брауна у 1936 році. У 1937 році в Дослідний центр переселились перші 90 співробітників. Дослідницькі та конструкторські роботи відбувались паралельно з будівництвом, що було завершено протягом трьох років. Фірму, що здійснювала найважливіші будівельні роботи, очолював майбутній президент ФРН Гайнріх Любке. Жодна з розвідок країн — союзників по антигітлерівській коаліції тривалий час не мала уявлення про масштаби та справжню мету робіт у Пенемюндівському центрі.

У 1937 році вперше було затверджено проект ракети на дальність понад 200 км — А-4. 1940 року розпочались вогневі випробування призначеного для А-4 двигуна тягою у 25 тон, що не мав аналогів у світі. Зокрема, тяга найпотужніших двигунів, створених в Радянському Союзі на той час, не перевищувала півтори тони. Після початку Другої світової війни діяльність полігону почала стрімко розширюватись. У 1943 році чисельність персоналу Пенемюнде перевищувала 15 000 осіб. Були збудовані вогневі стенди на тягу до 100 тон, а також найбільша у Європі аеродинамічна труба та найбільший завод з виробництва рідкого кисню. На острові Узедом будувались стартові позиції для ракет та бункери для керування пусками.

Перший успішний пуск А-4 відбувся у жовтні 1942 року. У 1943 році кількість експериментальних пусків досягла 20.

Спочатку передбачалось, що і виробництво ракет буде налагоджено на полігоні. Проте масштаби серійного виробництва змусили шукати для нього інше місце, у результаті чого поблизу Нордхаузена було збудовано величезний підземний завод «Міттельверк», де використовувалась праця в'язнів концентраційного табору «Дора-Міттельбау». У самому Пенемюнде діяв невеликий дослідний завод.

У першій половині 1944 року здійснено низку дослідних вертикальних пусків. При цьому висота підйому досягла 188 км. Таким чином, ракета А-4 стала першим штучним об'єктом, що здійснив суборбітальний космічний політ, вийшовши за межі щільних шарів атмосфери^[1]. У вересні 1944 року зі стартових майданчиків Пенемюнде почався ракетний обстріл Лондона. Вже до кінця року кількість пусків досягала 33 на день. Усього до кінця 1944 року здійснено пуски ронад 1500 ракет А-4, з них по Лондону — 447.

«Зброя відплати»

Під кінець Другої світової війни ракетна програма увійшла до переліку проектів «Зброя відплати» (нім. Vergeltungswaffe, V-Waffen — звідси і нова назва ракети — V-2) і отримала, таким чином, найвищий пріоритет, відтіснивши на другий план низку інших важливих програм, зокрема, створення реактивної авіації, важких бомбардувальників і навіть атомного проєкту. На думку багатьох дослідників і навіть колишніх високопосадовців Третього райху^[2] відтягнення величезних ресурсів на ракетну програму прискорило поразку Німеччини у Другій світовій війні.

Будова

Фау-2, одноступенева балістична ракета з рідинним ракетним двигуном і автономним керуванням на активній ділянці траєкторії. Стартова маса майже 13 т, маса вибухової речовини 800 кг, довжина 14 м, максимальний діаметр корпуса 1,65 м, швидкість польоту наприкінці активної ділянки траєкторії 1700 м/с (6120 км/год), дальність польоту до 320 км. Фау-2 мала складну конструкцію, виробництво коштувало вдесятеро дорожче, ніж Фау-1, в середньому 119600 рейхсмарок. Ракета була цілком невразливою для засобів ППО того часу. Проте невисока точність влучення (в круг діаметром 10 км влучало тільки 50% запущених ракет) і недостатня потужність бойового заряду не давали змоги повністю використовувати цю перевагу. Із 4300 запущених ракет понад 2000 вибухнули на землі чи в повітрі під час запуску, або вийшли з ладу в польоті, 1402 застосовано проти Великої Британії, 517 із них вибухнули в межах Лондона.

Основні технічні характеристики

Довжина, мм	14 000
Діаметр корпуса, мм	1 650
Діаметр зі стабілізаторами, мм	3 550
Маса незаправленої ракети з боєголовкою, кг	4 000
Маса стартова, кг	12 900
Корисне навантаження, кг	1 000
Маса вибухової речовини, кг	750
Маса спирту (частка води - 25%), кг	3 965
Маса рідкого кисню, кг	4 970
Маса перекису водню, кг	129
Маса перманганату натрію, кг	15,8
Маса рідкого азоту, кг	13,5
Витрата палива, кг/с	127
Пропорція суміші (спирт/кисень)	0,81
Тривалість горіння, с	65
Тяга на старті, кг	25 000
Тяга перед відсічкою палива, кг	4 200
Прискорення на старті, g	0,9
Прискорення перед відсічкою палива, g	5
Температура в камері згоряння, °C	прибл. 2 700
Тиск в камері згоряння, атм.	15,45
Тиск запалювання (понад тиск у камері згоряння), атм.	2,4
Швидкість подавання палива, м/с	2 050
Час набору швидкості звуку, с	25
Швидкість польоту по траєкторії найбільша, м/с	1 600
Швидкість у мить удару, м/с	900...1 100
Висота у мить відсічки подавання пального, тис. м	22
Віддаль від місця старту до миті відсічки подавання пального, км	24
Найвища точка траєкторії, тис. м	80...90
Дальність польоту найбільша, км	320

Операції з ракетами

Операції з ракетами Фау-2 мали бути максимально простими, з огляду на залучення багатьох військовослужбовців і спеціалізованих транспортних засобів. Ракету, встановлену на причепі, підтримували приблизно тридцять транспортних засобів: транспортний причіп, мобільний кран, причіп для запуску, транспортні засоби, а також вантажівки командування та управління. Ракети разом з рідким киснем і спиртом доставлялися в райони стрільб залізницею. Однотонні боєголовки доставлялися вантажівкою в спеціальних барабанах.

Транспортний персонал отримував вантажі і складав матеріали у польових складах полігонів. Тривалість зберігання до декількох днів, оскільки тестування визначило, що надмірний час зберігання призвів до більшої кількості збоїв Фау-2. Польові склади, зазвичай розташовані за кілька кілометрів від фактичних місць запусків, могли вмістити до 30 ракет, що обслуговувалися інженерними військами. Вогневі бригади зустрічалися з технічними бригадами між польовим складом і місцями запусків для передачі ракети (боєголовка вже встановлена технічними екіпажами) з транспортного причепа в Майлерваґен. Це передбачало використання величезного мобільного крана для підйому ракети без палива. Процедура також виконувалася в деяких заздалегідь організованих місцях у лісі, щоб забезпечити якомога більше маскування від винищувачів союзників.

Потім вогневі бригади їхатимуть до обраного місця запуску з ракетою. Майлерваґен оснащений двома великими затискачами, які тримали ракету навколо корпусу над стабілізаторами, а також навколо боєголовки.

Майлерваґен підніме Фау-2 вертикально на пусковому столі. Ракету вирівнюють, заправляють, налаштовують електроніку та гіроскоп, встановлюють боєголовку. З моменту підняття ракети до моменту запуску минало не менше 90 хвилин.

Найбільш ідеальні місця запусків забезпечували потужне маскування, а також пласку, міцну основу для пускового столу. Вогневі бригади не обмежувалися використанням підготовлених бетонних стартових майданчиків. Вони часто використовували асфальтовані дороги, бруковані шляхи і навіть твердий ґрунт для запусків Фау-2. Лісисті райони забезпечували інтенсивне маскування, а також захист від поривів вітру, які могли б відхилити ракету під час повільного підйому. Вогневі бригади вважали за краще запускати напередодні заходу сонця і покидати місце запуску через 30 хвилин, що унеможливило авіації союзників виявляти розташування пускових позицій. Після кожного запуску вогневий екіпаж подавав детальний звіт про подію.^[3]

Склад батареї Фау-2

Типова батарея Фау-2 складалася з 5 взводів. Усі взводи також мали звичайну зброю бойового підрозділу і техніку, пов'язану з їхніми обов'язками.

Взвод управління: управління підрозділом та командний зв'язок.
Пусковий взвод: 3 вогневі відділення по 39 осіб кожне, кожне відділення мало 1 стартовий стіл та 1 броньовану машину керування запуском. 3 Майлерваґени на кожне відділення, 9 Майлерваґенів на взвод.
Взвод зв'язку: звичайний зв'язок, розрахунок місця запуску, системи запалювання і радіоканал керування.
Технічний взвод: вивантаження ракет без боєголовок із залізничних вагонів, які перевозили їх на експлуатаційні ділянки. Переміщення ракет в польові склади. Випробування і підготовка їх для пускового взводу. Технічний взвод використовував 3 транспортні причепи для кожного Майлерваґена, і мав 27 транспортних причепів.
Заправний взвод: 3 відділення:

Перше відділення постачало рідкий кисень від залізничної станції до місця запуску.
Друге відділення постачало етанол від залізничної станції до місця запуску.
Третє відділення постачало боєголовки і перманганат натрію в польові склади.

Ракети (зазвичай 20 за партію) доставляли в загальні вогневі зони залізницею, де їх зустрічали відділення постачання технічного взводу.

Кожну партію обслуговували приблизно 100 автомобілів, 62 тягачі, 33 мотоциклісти-зв'язківці, 22 причіпні цистерни з рідким киснем, 2 козлові крани вантажністю 15 т, 48 спиртових автоцистерн, 4 автоцистерни з перекисом водню, 4 буксировані причепи з насосами, перманганат натрію транспортувався у бочках.^[3]

Значення

Ракета А-4 за технічним рівнем значно перевищувала усе створене на той час у цій галузі в інших країнах світу. Зокрема, тяга двигуна у 25 тонн була недосяжною для інших ракетобудівників — тяга найпотужніших двигунів, створених в Радянському Союзі на той час не перевищувала півтори тони.

А-4 мала майже усі найважливіші ознаки, притаманні для сучасної ракетної техніки — потужний рідинний ракетний двигун з турбонасосною системою подавання палива, автономну інерційну систему керування тощо. А-4 стала також першим штучним об'єктом, що здійснив суборбітальний космічний політ, вийшовши за межі щільних шарів атмосфери^[1].

Використання досягнень німецьких ракетобудівників стало основою для виникнення ракетної індустрії в інших країнах, передусім у США та колишньому СРСР. Після операції «Скріпка» у Сполучених Штатах над створенням ракетної техніки працювала команда німецьких фахівців під керівництвом фон Брауна, «батька» А-4.

Таким чином, А-4 стала прообразом для створення космічних ракет-носіїв.

Радянський Союз

Розвідувальна інформація про існування ракетної «зброї відплати» у нацистській Німеччині привернула увагу вищого радянського керівництва та, фактично, дала старт розробці відповідних озброєнь в Союзі^[4].

Перші балістичні ракети Р-1, Р-2 та Р-5, створені під керівництвом Сергія Корольова, були прямими «нащадками» А-4 (найперша з них — майже точна копія, остання — значно вдосконалений продукт розвитку конструкції).

У спогадах соратник Корольова Борис Черток згадував, що радянські конструктори були приголомшені рівнем розвитку ракетобудування в Третьому рейху. Наприклад, радянські експериментальні ракетні двигуни з рідинними компонентами палива на той час розвивали тягу до сотень кілограмів проти понад 20 тонн у захоплених А-4^[4].

Трофейні ракети надійшли на озброєння радянської 23-ї гвардійської бригади спеціального призначення в 1947 році. Пускові установки змонтували на залізничних транспортерах FMS. Згодом на озброєння надійшли майже точні копії — ракети Р-1 та Р-2 з мобільними пусковими установками на основі німецької установки Meillerwagen^[5].

Див. також

Примітки

↑ ^а ^б Walter Dornberger. Peenemünde. Moewig Dokumentation (Том 4341). — Berlin: Pabel-Moewig Verlag Kg, 1984. — С. 297.
↑ Альберт Шпеер. Третий рейх изнутри. Воспоминания рейхсминистра военной промышленности. — М.: 2005. — С. 463—464.
↑ ^а ^б Операції з мобільними запусками A-4/Фау-2 у 1944-45(нім.)
↑ ^а ^б Дроговоз И. Г. (2007). Глава 3. Немецкий след. Ракетные войска СССР. Харвест. с. 12.
↑ SCUD. Советские мобильные комплексы баллистических ракет. Военные машины. Т. 37. 2000. с. 2, 3.

Література

Вальтер Дорнбергер. ФАУ-2. Сверхоружие Третьего рейха 1930–1945. ISBN 5-9524-1444-3 (рос.)
А.А. Запольскис. Реактивные самолёты Люфтваффе. — Минск: Харвест, 1999.(рос.)
Альберт Шпеер. Третий рейх изнутри. Воспоминания рейхсминистра военной промышленности. — М., 2005. (Глава: Ошибки. Секретное оружие и СС).
Tracy Dungan: V-2: A Combat History of the First Ballistic Missile. Westholme Publishing ([1]), 2005. ISBN 1-59416-012-0 (англ.)

Посилання

[Walter_Dornberger_1984-1] а ^б Walter Dornberger. Peenemünde. Moewig Dokumentation (Том 4341). — Berlin: Pabel-Moewig Verlag Kg, 1984. — С. 297.

[2] Альберт Шпеер. Третий рейх изнутри. Воспоминания рейхсминистра военной промышленности. — М.: 2005. — С. 463—464.

[Ракета_Фау-2-3] а ^б Операції з мобільними запусками A-4/Фау-2 у 1944-45(нім.)

[dv.3-12-4] а ^б Дроговоз И. Г. (2007). Глава 3. Немецкий след. Ракетные войска СССР. Харвест. с. 12.

[5] SCUD. Советские мобильные комплексы баллистических ракет. Военные машины. Т. 37. 2000. с. 2, 3.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]