Митрофан (Абрамов)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 22:40, 27 листопада 2021, створена Andriy.vBot (обговорення | внесок) (виправлення дат)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Митрофан (Абрамов)
Єпископ Сумський та Охтирський,
вікарій Харківської єпархії
 
Альма-матер: Казанська духовна академія
Діяльність: священник
Народження: 14 (26) грудня 1876
Стара Мілова, Петропавлівський район
Смерть: 4 листопада 1945(1945-11-04) (68 років)
Белград, Королівство Югославія

Єпископ Митрофан (у миру Микола Іванович Абрамов, в схимі Макарій; 1876, слобода Стара Крейдяна, Богучарский повіт, Воронезька губернія — 4 листопада 1945, Белград) — єпископ Сербської православної церкви на спокої, до 1922 року — єпископ Російської православної церкви, єпископ Сумський, вікарій Харківської єпархії.

Біографія

У 1892 році закінчив Павлівське духовне училище[1], в 1898 році — Воронезку духовну семінарію по I розряду і в 1902 році Казанську Духовну Академію зі ступенем кандидата богослов'я, з правом викладання в семінарії та з правом отримання ступеня магістра без нового усного випробування[2].

По закінченні семінарії служив викладачем Орловської духовної семінарії.

У 1904—1915 роках — єпархіальний місіонер Волинської єпархії.

У 1907 році пострижений у чернецтво і висвячений у сан ієромонаха. З 1910 року — архімандрит.

У 1915—1916 роки — єпархіальний місіонер Харківської єпархії.

5 червня 1916 року в Спасо-Преображенському соборі міста Суми хіротонізований в єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії. Єпископ Митрофан першим із Сумських вікарних єпископів став жити в Сумах[3].

Був давнім співробітником Антонія (Храповицького), користувався особливою його довірою. Управялял єпархією під час частих поїздок архієпископа Антонія[4].

У березні/квітні 1919 року Вища Церковне Управління на Україні постановив призначити на Харківську кафедру єпископа Митрофана. Проте ця постанова не було затверджено Патріархом Тихоном; сам єпископ Митрофан особисто звернувся з листом до Патріарха Тихона з проханням не покладати на нього цей важкий хрест.

У грудні 1919 року єпископ Митрофан покинув Суми з відступаючої Білою армією[5].

Очолив створений на початку грудня 1919 року при ВВЦУ ЮВР Комітет допомоги біженцям духовного звання, але вже в січні припинив займати цей пост у зв'язку з від'їздом з Катеринодара[6].

У 1920 році емігрував з Криму в Югославію. 18 лютого прибув у Белград.

Брав участь у першому Карловацького соборі 1921 року[7].

У 1922 році прийнятий в клір Сербської Православної Церкви[8].

В 1922—1933 роках настоятель сербських монастирів Св. Стефана і Св. Романа, а потім монастирі Раковиця, поблизу Белграда. Будучи знавцем Церковного Статуту і співу, створив при монастирі Раковиця школу церковного співу.

Був призначений настоятелем монастиря Високі Дечаны і був там начальником духовного училища («Черниця школа»).

У 1937 році йому присуджено югославський орден Святого Сави 2-го ступеня.

У 1941 році, незабаром після розгрому югославської армії, учні, учителі та директор монастирської Митрофан (Абрамов) виїхали з Лаври в Сербію[9]. Прийняв схиму з ім'ям Макарій.

Помер 4 листопада 1945 року[10] у Белграді. Похований у Белграді у Іверської каплиці.

Твори

Примітки

  1. «Разрядный список учащихся Павловского духовного училища на 1892 год» // Воронежские епархиальные ведомости, 1892, № 15, с. 339
  2. http://www.petergen.com/bovkalo/duhov/kazda.html
  3. История епархии. Архів оригіналу за 15 квітня 2011. Процитовано 27 січня 2018.
  4. Архиепископ Антоний (Храповицкий) и Харьковская епархия в апреле — декабре 1917 г
  5. Свято-Пантелеимоновский хр&#107 …
  6. ВРЕМЕННОЕ ВЫСШЕЕ ЦЕРКОВНОЕ УПРАВЛЕНИЕ НА ЮГО-ВОСТОКЕ РОССИИ
  7. Епископ Митрофан (Абрамов)
  8. Вклад беженцев из России в хоровое искусство и церковное пение в Сербии
  9. Албанская Православная Церковь в годы II Мировой войны: Портал Богослов. Ru. Архів оригіналу за 14 липня 2014. Процитовано 27 січня 2018.
  10. Православные священнослужители, богословы и церковные деятели русской эмиграции в Западной и Центральной Европе: 1920—1995 : биографический справочник. Русский путь, 2007, стр. 323