Архімандрит

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Архимандрит, архімандри́т (грец. αρχιμανδρίτης від αρχι, «головний, старший» + μάνδρα, «загін, кошара, огорожа»; у значенні «монастир») — титул управителів великих чоловічих монастирів, ректорів духовних семінарій, керівників духовних місій та монаших чинів. Відповідає митрофорному протоієрею у білому духовенстві. Єпископ, що є настоятелем монастиря іменується, священноархи(і)мандритом.

Вперше титул архи(і)мандрита введено у християнській церкві в актах Ефеського собору 431 року. Константинопольський собор 448 року мав серед делегатів чимало архи(і)андритів. Цей титул згадують візантійський імператори Зенон у 482 році в «Епотіконі» і Юстиніан I.
Спершу титул архи(і)мандрит вживався на позначення керівника усіх монастирів єпархії, обраного з-поміж місцевих ігуменів, згодом — як почесний сан для керівників найславетніших монастирів.
В Русі вперше цей титул зустрічається близько 1174 року. Ним іменується Полікарп — ігумен Києво-Печерського монастиря. В Україні було декілька архи(і)мандритів — києво-печерський, унівський, почаївський та інші. Згодом титул архи(і)мандрита став надаватися ректорам семінарій, главам духовних місій, греко-католицьких чернечих орденів (чинів).
Сан архи(і)мандрита дається довічно. Відзнаки архи(і)мандрита: митра і, якщо архи(і)мандрит є намісником монастиря, берло[1].

Примітки[ред.ред. код]

  1. знак (символ) реліґійної влади — палиця з коштовним камінням, різьбою

Література[ред.ред. код]