Координати: 35°4′13.62″ пн. ш. 135°50′27.33″ сх. д. / 35.0704500° пн. ш. 135.8409250° сх. д. / 35.0704500; 135.8409250

Монастир Енряку

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Монастир Енряку
35°4′13.62″ пн. ш. 135°50′27.33″ сх. д. / 35.0704500° пн. ш. 135.8409250° сх. д. / 35.0704500; 135.8409250
Адресапрефектура Сіґа, місто Оцу, квартал Сакамото-хон 4220
Титулгора Хієй
Інші назвигора Хіей
СектаТендай
СтатусГоловний монастир секти
Святинястатуя будди Якусі
Засновано788
ЗасновникСайтьо

Монасти́р Енря́ку або Енря́ку-д́зі (яп. 延暦寺, えんりゃくじ, МФА[enɾʲaku d͡ʑi], «монастир епохи Енряку») — буддистський монастир в Японії. Належить секті Тендай. Головний монастир секти. Розташований за адресою: префектура Сіґа, місто Оцу, квартал Сакамото-хон 4220. Монастирський титулгора Хієй. Заснований 788 року. Головною святинею монастиря є статуя будди Якусі. До цінних пам'яток належать Центральний храм (національний скарб Японії), храмова галерея (важлива культурна пам'ятка Японії), тощо. Розташований на горі Хіей, на північ від стародавньої столиці Кіото. Один з найстаріших буддистських центрів країни. Був місцем навчання засновників багатьох релігійних діячів країни. Об'єкт світової спадщини ЮНЕСКО.

Короткі відомості

[ред. | ред. код]
«Центральний храм» Йокава.
Спалення Енряку 1571 року військами Оди Нобунаґи

Перший храм монастиря був закладений у 788 році (7 році Енряку) буддистським монахом Сайтьо (767822), який поширював у країні вчення китайської школи тяньтай після стажування у імперії Тан. У 807 році Сайтьо, з дозволу Імператора Камму, зібрав сотню учнів і оселився з ними на горі Хієй. Храм Енряку перетворився у монастирський комплекс. У ньому панувала жорстока дисципліна. Молоді монахи повинні були вчити Закон Будди і медитувати по 12 годин на добу.

В часи розквіту, які припадають на 10-12 століття, монастир мав величезний храмовий комплекс із 3-тисяч культових споруд, а також утримував могутню армію монахів-воїнів. Вони часто використовувались для боротьби з опозиційними монастирями і вороже налаштованими політиками.

З 14 століття розпочався культурний занепад монастиря Енряку. Монахи почали займатися лихварством і работоргівлею.

У першій половині 15 столітті монастир виступив проти релігійних інновацій 6-го сьоґуна сьоґунату Муроматі Асікаґи Йосінорі. Боротьбу проти центральної влади Енряку програв і зазнав руйнування у 1435 році. Головний храм, храм Компон-тюдо, був спалений, а керівництво монастиря — вирізано. Проте за 20 років, у зв'язку із поступовим занепадом самурайського уряду, монахи зуміли відновити втрачені позиції. На початок 16 століття монастир Енряку знову відігравав роль релігійного і наукового центру країни.

На середину 16 століття монастир зіткнувся із своїм найлютішим ворогом Одою Нобунаґою. Захопивши столицю у 1568 році, він конфіскував ряд монастирських земель, чим викликав невдоволення серед монахів. У 1570 році ченці монастиря виступили на боці ворогів Оди Нобунаги, допомагаючи військам родів Адзаї та Асакура. Спроби Нобунаґи змусити монахів передумати і перейти на його бік провалилися, тому наступного, 1571 року, він спалив монастир дощенту разом із усіма його мешканцями.

Сучасний вигляд монастиря — реконструкція кінця 16 — початку 17 століття. Він умовно поділений три райони — Тодо (яп. 東塔 — «Східні вежі», колишнє місце засідання голів монастиря), Сайто (яп. 西塔 — «Західні вежі») і Йокава (横川). Більшість головних будівель монастиря зосереджені у східній частині — Тодо.

Галерея

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Монастир Енряку

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Монастир Енряку // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

  • (укр.) Коваленко О. О. Ода Нобунаґа в японській антихристиянській літературі на прикладі «Записів про розквіт і падіння Храму південних варварів» // Східний світ. — Київ: Інститут Сходознавства НАН України, 2009. — № 2 — с.10-19.
  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.