XIV століття

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
2 тисячоліття
12 століття13 століття14 століття15 століття16 століття
1290-ті 1291 1292 1293 1294 1295 1296 1297 1298 1299 1300
1300-ті 1301 1302 1303 1304 1305 1306 1307 1308 1309 1310
1310-ті 1311 1312 1313 1314 1315 1316 1317 1318 1319 1320
1320-ті 1321 1322 1323 1324 1325 1326 1327 1328 1329 1330
1330-ті 1331 1332 1333 1334 1335 1336 1337 1338 1339 1340
1340-ві 1341 1342 1343 1344 1345 1346 1347 1348 1349 1350
1350-ті 1351 1352 1353 1354 1355 1356 1357 1358 1359 1360
1360-ті 1361 1362 1363 1364 1365 1366 1367 1368 1369 1370
1370-ті 1371 1372 1373 1374 1375 1376 1377 1378 1379 1380
1380-ті 1381 1382 1383 1384 1385 1386 1387 1388 1389 1390
1390-ті 1391 1392 1393 1394 1395 1396 1397 1398 1399 1400
1400-ті 1401 1402 1403 1404 1405 1406 1407 1408 1409 1410

XIV століття історики називають першим століттям Пізнього Середньовіччя. Європа пережила два великі нещастя: Великий голод 1317-1319 років та Чорну смерть — пандемію чуми, що почалася в 1340-х. Як наслідок населення Європи значно скоротилося, що призвело до зміни виробничих стосунків між селянами та феодалами. У другій половині століття Англію, Францію, Фландрію охопили повстання селян та міських робітників, зокрема Жакерія та повстання Вота Тайлера.

Монгольська імперія досягла найвищої могутності й почала занепадати. Внаслідок повстання червоних пов'язок у Китаї монгольську династію Юань змінила династія Мін, якою правили корінні ханці. Почала втрачати контроль над завойованими землями Золота Орда. Наприкінці століття, проте, почала зростати імперія самаркандського еміра Тамерлана. До кінця століття зросла могутність турків-османів, які утвердилися в Європі, завоювали значну частину колишніх візантійських земель й підкорили собі великі території балканських народів.

У долині Мехіко постало місто Теночтітлан, почалося становлення цивілізації ацтеків. Виникли перші державні утворення в Африці на південь від Сахари.

Державні утворення на території сучасної України втратили свою незалежність. Угорщина, Польща та Литва поступово стали витісняти ординців, одночасно ведучи боротьбу між собою.

Значними віхами в релігійному житті Європи були ліквідація Ордену тамплієрів, Авіньйонський полон пап, за яким послідувала Велика схизма. Продовжувалося поширення ісламу на території, окуповані Золотою Ордою, та в Індокитай. Культура Європи ступила в проторенесанс — епоху, що передувала Відродженню.

Події[ред.ред. код]

Азія в 1335

Католицька церква[ред.ред. код]

Століття розпочалося з конфлітку між папою римським Боніфацієм VIII та європейськими монархами, зокрема з королем Франції Філіпом Красивим. 1302 року папа видав буллу «Unam sanctam», що проголошувала абсолютний пріоритет церковної влади над світською. Французький король у відповідь послав військовий загін на чолі з Гійомом Ногаре, який заарештував папу, і, за народними переказами, начистив йому пику. Боніфацій VIII помер того ж року, новим папою було обрано Бенедикта XI, а після його короткого понтифікату папську тіару отримав профранцузький кандидат Климент V. 1308 року він переніс папську резиденцію до Авіньйона, який належав тоді королю Неаполя. Розпочався період, який Петрарка назвав Авіньйонським полоном пап. Він затягнувся до 1377 року.

1312 року папа Климент V під тиском французького короля розпустив Орден тамплієрів. Звинувачення храмових лицарів у єресі не знайшли підтвердження, однак було вирішено, що Орден втратив репутацію. Ще раніше багатьох тамплієрів було страчено.

1343 року, Климент VI видав буллу Unigenitus, яка заклала підвалини в надання церквою індульгенцій.

Після повернення папи Григорія XI з Авіньйона до Рима та його смерті в Католицькій церкві виникла нова криза, яка отримала назву Великої західної схизми. Під тиском римлян конклав обрав новим папою Урбана VI. Незабаром в Франції вибори ці було оголошено незаконними, й альтернативний конклав обрав іншого папу Климента VII. Європейські держави розділилися на два табори, одні підтримували пап із Рима, інші — пап із Авіньйона.

На кінець століття припадає період діяльності англійського проповідника й критика церкви Джона Вікліфа, Перекладача Біблії англійською мовою. В Англії його ідеї знайшли продовження в діяльності секти лолардів. Одним із натхненників повстання Вота Тайлера був священик Джон Болл.

У Празі 1391 року було збудовано Віфлеємську каплицю, призначену для чеських, а не німецьких, прихожан. 1393 року під тортурами в руках служителів імператора Вацлава IV помер священик Ян Непомуцький. Ці події сприяли поширенню гуситського руху на початку наступного сторіччя.

Україна-Русь[ред.ред. код]

Golden Horde 1389 sr.svg

Близько 1301 року помер Лев Данилович. Його нащадки з роду Романовичів правили в Галицько-Волинському князівстві до 1323 року. В 1321-1323 роках на князівство нападав литовський князь Гедимін. З 1325 у Галицько-Волинській землі правив Юрій-Болеслав ІІ з польської династії П'ястів. Він загинув від руки вбивці 1340 року, заповівши перед тим князівство польському королю Казимиру III. Упродовж 1340-х війська Казимира окупували Галичину. 1349-го поляки захопили Львів.

Водночас на землі майбутньої України претендували литовські князі. 1324 року Гедимін посадив у Києві Міндовга Гольшанського, але литовці міцно заволоділи Києвом тільки з 1362, коли князь Ольгерд здобув перемогу над ординцями в битві на Синіх Водах. Литовці заволоділи також Черніговим.

Упродовж другої половини століття між поляками й литовцями точилася боротьба за галицькі та волинські землі, в якій періоди війни змінювалися нетривким миром. Кревська унія 1385 року об'єдналися Литву та Польщу в єдину державу під правлінням подружжя Ягайла та Ядвіги Анжуйської. Однак, боротьба не припинилася й після цього. Свої права на Литву став відстоювати Вітовт. Між 1389 та 1392 тривала Литовсько-руська громадянська війна. Врешті Вітовт добився визнання самостійності Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського як васала Польщі.

Оскільки митрополити Київські перебралися до Володимира-на-Клязьмі, правителі Волині та Галичини неодноразово робили спроби добитися від константинопольських патріархів встановлення окремої православної митрополії на своїх землях. Галицьку митрополію було утворено в 1302-1303 роках. Вона існувала з перервами впродовж усього століття, чинячи опір зусиллям митрополитів Київських з осідком у Заліській Русі об'єдинати всі русьські землі під своїм впливом.

Північно-Східна Русь[ред.ред. код]

Заліська Русь перебувала в сильній залежності від Золотої Орди. Її князі отримували ярлик на правління від ординських ханів, зобов'язані були збирати для Орди данину й зверталися ханів за судом у разі конфліктів. Часто поїздки в Орду закінчувалися стратами тих, кого ординці вважали винними. Поступово центр Заліської Русі став зміщуватися до Москви. 1325 року туди переніс свою резиденцію з Володимира-на-Клязьмі митрополит Київський Петро Ратенський. З того ж року ярлик на княжіння утримував московський князь Іван Калита. В середині сторіччя фактичну владу мав митрополит Олексій Бяконт.

Середина століття знаменувалася боротьбою за верховенство між Москвою та Тверським князівством, яке здебільшого шукало союзників у Литві. 1327 року в Твері було вбито ординських збірників данини, за що ординці, військо яких очолював Іван Калита, суворо покарали місто.

З 1362 року володимирським князем було призначено Дмитра Івановича з Москви, про званого пізніше Донським завдяки перемозі 1380 року над ординським воєводою Мамаєм на Куликовому полі. Куликовська битва має важливе значення в російській історіографії як перша значна перемога над ординцями, однак вона не була поворотною. 1382 року хан Тохтамиш спалив Москву. Дмитро Донський присягнув йому і завдяки цьому залишився при владі. На час правління Дмитра Донського припадає спорудження перших стін Московського кремля.

Новгородська республіка зберігала впродовж століття свою незалежність і вічове правління. Почалися конфлікти новгородців зі шведами, які підкорили на той час Фінляндію.

Значною фігурою в духовному житті був чернець Сергій Радонезький. З 1370-х у Новгороді, потім у Москві, працював візантійський художник Феофан Грек, одним із учнів якого був Андрій Рубльов.

Польща[ред.ред. код]

На початку століття Польща була роздробленою, а Краків захопив чеський король Вацлав II. Однак після його смерті до країни повернувся з вигнання Владислав Локетек і почав її об'єднання. 1320 року його було короновано королем. Після Локетека правив його син Казимир III Великий. Саме за його правління Польща окупувала Галичину. Казимир III помер 1370 року без спадкоємців, і за угодою королівство перейшло до угорського монарха Людовика I Великого з Анжуйської династії, а 1384 року до його доньки Ядвіги, коронованої королем. Кревська унія 1985 року об'єднала Польщу й Литву в одну державу, якою спільно правили Ядвіґа та її чоловік Ягайло.

Упродовж усього століття Польща воювала з Литвою за Галичину й Волинь. Протистояння не припинилася навіть після Кревської унії, оскільки домагатися свого продовжував литовський князь Вітовт. Іншим постійним супротивником був Тевтонський орден із центром у Мальборку (Марієнбурзі), що окупував Помор'я (Померанію), відрізавши Польщу від Балтійського моря. Спроби поляків повернути собі ці землі не мали успіху.

За правління Казимира III у Кракові було засновано університет, який пізніше отримав назву Ягеллонського.

Литва[ред.ред. код]

1316 року Литву очолив князь Гедимін, за правління якого Велике князівство Литовське підкорило собі землі сучасної Білорусії та частину земель сучасної України. Упродовж століття Литва вела війни з Польщею, Тевтонським орденом, Московією, Ордою. Більшу частину століття литовці залишалися язичниками, хоча на підкорених землях колишньої Русі панувало християнство. Ситуація змінилася після Кревської унії з Польщею, умовою якої було хрещення Литви. Литовський князь Ягайло став співкоролем об'єднаної держави, а Литовська знать отримала рівні права з польською шляхтою. Втім боротьба з Польщею не припинилася. Вітовт, інший претендент на литовський престол у 1390-х добився певної незалежності Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського, хоча й визнав себе васалом польського короля. 1399 року війська Вітовта зазнали поразки від сил хана Едигея у битві на Ворсклі, що завадило подальшому рухові за незалежність.

Чехія[ред.ред. код]

1306 року помер Вацлав III, останній представник династії Пржемисловичів на чеському троні. Оскільки Богемія входила до Священної Римської імперії, її королями надалі ставали князі з німецьких родин. 1310 року корону отримав Ян Люксембурзький. Він був авантюристом і більше воював у Європі, ніж піклувався про своє королівство, але його син Карл IV Люксембург став найвизначнішим чеським монархом в історії. За його правління в Празі було засновано Карлів університет й збудовано Карлів міст та Собор святого Віта. Карла Люксембурга було короновано імператором Священної Римської імперії, і Прага стала її столицею. Втім за межами Богемії особливої влади Карл не мав. Його син Вацлав IV довгий час був королем Німеччини, але його позбавили влади після інциденту зі смертю Яна Непомуцького.

Під кінець століття зріс вплив місцевої чеської знаті. 1391 року в Празі було збудовано Віфлеємську каплицю для чеського населення.

Угорщина[ред.ред. код]

На початку століття згасла династія Арпадів. У країні панував безлад, точилася боротьба між магнатами, на трон претендували князі сусідніх країн. Врешті королем став Карл I Роберт із Анжуйської гілки династії Капетингів. Поступово йому вдалося навести лад, чому особливо сприяла перемога в битві при Розгановцях. Син Карла Роберта Людвік I Великий успадкував за угодою також Польське королівство. Упродовж століття Угорщина вела боротьбу з Візантією за хорватські володіння, захопила на короткий час Відінське царство. Після смерті Людвіка I Великого королевою Угорщини стала його донька Марія Угорська, тоді як інша донька Ядвіґа отримала Польщу. 1385 року Марія Угорська одружилася з Сигізмундом I Люксембургом, який згодом став її співкоролем.

Османська імперія[ред.ред. код]

У кінці XIII сторіччя почала зростати сила Османа Газі, який виділився зі складу сельджуків. Згодом його плем'я стали називати турками-османами. За правління наступника Османа Газі Орхана I турецьке військо, утворене з яничарів, стало могутньою силою. У 1340-х турки відігравали значну роль у громадянській війні у Візантії. Вони продовжували підкоряти собі міста Малої Азії, і врешті переправилися в Європу.

Священна Римська імперія[ред.ред. код]

Священна Римська імперія займала значну частину Центральної Європи, здебільшого німецькі землі, але входили до неї також Північна Італія, Чехія, Угорщина. Її правителя, який носив титул римського короля обирав рейхстаг. Коронацію на титул імператора проводив Папа Римський, але це відбувалося не завжди й залежало від політичної гри. Імперія вже не була монолітною, і часто римські королі та імператори не мали значної влади.

1308 року римський король Альбрехт I з династії Габсбургів загинув від руки свого племінника. Новим римським королем обрано Генріха VII, першого з династії Люксембургів. Австрію та Штирію поділили між собою сини Альбрехта II Фрідріх та Леопольд. Генріх VII здійснив похід до Рима, щоб коронуватися на імператора, однак папи на той час були вже в Авіньйоні. Генріха Люксембурга все ж коронували, та зробити це довелося в Латеранському соборі, бо Ватикан займали війська неаполітанського короля Роберта. Далі Генріх VII пішов на Неаполь, але помер у поході.

1314 року в Німеччині обрано одразу двох королів: Фрідріха Австрійського та Людовика Баварського, які вже вели між собою війну. Обраний 1316 року Папа Римський Іван XXII відмовився коронувати і того й іншого. 1322 року в битві біля Мюдьдорфа Людовик Баварський завдав важкої поразки своєму супротивнику й захопив його у полон. Пізніше він відпустив Фрідріха Австрійського з умовою, що той домовиться зі своїм братом Леопольдом про припинення війни. Леопольд не згодився, і Фрідріх повернувся в полон, що вважається зразком лицарської шляхетності.

1324 року папа римський Іван XXII скасував обрання Людовика Баварського римським королем і відлучив його від церкви. 1327 року Людовик пішов на Рим із наміром коронуватися імператором. Оскільки папа відмовляв, Людовик влаштував вибори альтернативного папи Миколая V, який, утім, не здобув підтримки європейських суверенів. 1346 року папа Климент VI позбавив Людовика Баварського титула імператора. Новим римським королем було обрано короля Богемії Карла Люксембурга. Цей вибір було підтверджено 1349 року. В 1355 Карла Люксембурга було короновано в Римі імператором.

1356 року імператор Карл Люксембург затвердив Золоту буллу, що закріпила обрання римського короля за сімома курфюрстами. Правителі Австрійського герцогства до них не увійшли. У відповідь новий австрійський герцог Рудольф IV сфабрикував Privilegium Maius, збірку листів колишніх правителів, що мали підтвердити особливе значення Австрії. У них вперше згадувався титул ерцгерцога.

Вацлав IV отримав титул римського короля після смерті свого батька Карла IV, але втратив його після інциденту з Яном Непомуцьким.

Франція[ред.ред. код]

На початку століття в Франції правив владний Філіп IV Красивий з династії Капетингів. Саме за його правління відбувся розгром ордену Тамплієрів. Французький король конфліктував також із папою Боніфацієм VIII. Його війська навіть заарештували папу. Після смерті Боніфація VIII Філіп добився обрання профранцузького папи Климента, який переніс папську резиденцію до Авіньйона, який належав тоді Неаполітанському королівству, але був ближче до Франції. Шукаючи підтримки народу в протистоянні з папою Філіп Вродливий 1302 року скликав перші в історії Генеральні штати.

Після смерті Філіпа IV Вродливого династія Капетингів утримувала трон ще до 1328 року. Син Філіпа Людовик X проголосив усіх людей народжених вільними. Інший син Філіп V Довгий відновив положення Салічного закону, за яким трон не могла займати жінка, щоб завадити проголошенню королевою своєї племінниці й стати королем самому. Останнім королем із династії Капетингів був Карл IV Красивий.

1328 року на французький трон зійшов Філіп VI Валуа. Однак претендував на нього й англійський король Едуард ІІІ. Англійські королі з династії Плантагенетів мали на континенті значні володіння, щодо яких визнавали себе васалами королів французьких. Крім того були їхніми родичами. Претензії англійських королів на французький трон разом з бажаннями французьких королів вигнати англійців з французьких територій привели до низки збройних конфліктів між двома країнами, що отримали загальну назву Столітньої війни.

Перший період Столітньої війни, що розпочався 1337 року зі спроби французького короля захопити Гієнь, склався для французів невдало. Англійці висадилися на континент і почали рейди в французькі володіння. 1346 року вони завдали супротивникам значної поразки в битві при Кресі, що вважається переконливою демонстрацією сили англїйських лучників та довгого лука. 1356 року англійці святкували ще одну значну перемогу в битві при Пуатьє, в якій французький король Іоанн II Добрий потрапив у полон. Утім Едуарду III не вдалося захопити Реймс, щоб коронуватися в ньому, і війну продовжував, застосовуючи тактику спаленої землі, дофін Карл.

Поки король перебував у полоні, Генеральні штати прийняли великий березневий ордонанс і змусили дофіна підписати його. Ордонанс передбачав значну реформу політичного життя країни. 1358 року спалахнуло селянське повстання, відоме як Жакерія. Його придушили війська короля Наварри Карла Злого. Францію заполонили банди грабіжників. Дофін Карл утік з Парижа під час бунту, але згодом повернувся зі значними силами й знову заволодів містом. Великий березневий ордонанс було скасовано. Перший етап Столітньої війни завершився 1360 року підписання договору в Бретіньї, за яким англійський король Едуард III отримав значні володіння на континенті, але відмовився від претензій на французьку корону.

Другий етап Столітньої війни розпочався 1369 року, коли Карл V Мудрий, тепер уже король Франції, денонсував угоди, укладені в Бретіньї. Конфлікт став ширшим, французи та англійці підтримували різних претендентів на трон Кастилії. У війні брала участь також Португалія. Війна склалася для французів дуже вдало. Вони зуміли відібрати в англійців майже всі володіння на континенті. 1389 року було підписано угоду про перемир'я, що тривало 13 років. 1380 року на трон зійшов юний Карл VI. Йому та його опікунам вдалося придушити повстання в Фландрії, Руані та повстання майотенів у Парижі, але 1392 року король збожеволів і його довелося ізолювати. Формально регентом стала дружина Карла Ізабо Баварська, але фактично управління країною зосередив у своїх руках герцог Бургундії Філіп II Сміливий.

Англія[ред.ред. код]

На початку століття в Англії правив Едуард I Довгоногий, владний король, який в останні роки свого життя захопив також шотландський трон. Його син, Едуард II був королем слабким, перебував під впливом фаворитів. Він втратив батькові завоювання в Шотландії. 1325 року проти нього організувала змову його власна дружина «французька вовчиця» Ізабелла. Трон перейшов до Едуарда III, тоді ще малолітнього. Незабаром Едуарда II убили. Едуард III правив півстоліття. Скориставшись негараздами в Франції, він заявив свої права на французький трон, що призвело до Столітньої війни, яка за правління Едуарда складалася для англійців дуже вдало. Англія сильно постраждала від Чорної смерті, що призвело до нестачі робочої сили. Король і парламент намагалися здолати проблеми законодавчо, обмежити зростання платні та заборонити переманювання робітників, але безуспішно.

Принц Уельський Едуард на прізвисько Чорний Принц, здібий полководець, помер раніше від свого батька, тому після смерті Едуарда III корону отримав Річард II. 1381 року відбулося повстання, на чолі якого став Вот Тайлер. Похід селян з Кенту на Лондон змусив короля до переговорів, але все ж повстання було придушене. 1387 року група магнатів, яку називали лордами-апелянтами підняла бунт проти радників короля, правління якого розцінювала надто примхливим. Їй вдалося полонити Річарда II. За вироками Безжального парламенту радників короля було страчено. Річард II відновив свою владу, коли 1389 року з Іспанії повернувся Джон Гонт, найбагатша й найсильніша людина в Англії. Після смерті Гонта король конфіскував його землі. Тоді син Гонта Генріх Болінгброк, раніше вигнаний з країни, повернувся до Англії, скинув Річарда II з трону й проголосив себе королем Генріхом IV.

Шотландія[ред.ред. код]

Наприкінці XIII сторіччя англійський король Едуард I Довгоногий, скориставшись кризою наслідування в Шотландії, проголосив себе її королем. У 1304 англійці повністю окупували країну, а 1305-го стратили борця за незалежність Вільяма Волеса. Проте вже наступного року шотландців очолив Роберт I Брюс. 1314 року він зумів завдати поразки англійцям біля Баннокберна, а 1328 року уклав з ними мир, домовившись із Едуардом III про одруження дітей. Коли Роберт Брюс помер, його син Давид II Брюс був ще малим. У країні почалися негаразди, й цим скористався англійський король Едуард III. 1333 року він розтрощив шотландців біля пагорба Галідон і знову підкорив Шотландію англійській короні. Давид II опинився в засланні в Франції й повернувся на шотландський трон лише в 1341 році. 1346 року він потрапив у полон до англійців. Його відпустили тільки в 1357, за значний викуп. Після смерті Давида Брюса шотландська корона перейшла до роду Стюартів. Утім до кінця століття королівська влада була слабкою й не могла впоратися зі свавіллям баронів.

Японія[ред.ред. код]

У 1330-х роках у Японії період Камакура змінився періодом Муроматі. 1333 року війська імператора захопили Камакуру й припинили правління сьогунів із роду Ходзьо. Деякий час після цього тривала реставрація Кемму, однак невдоволення самураїв деспотизмом імператора Ґо-Дайґо призвело до нового повстання. Ґо-Дайґо втік, було проголошено нового імператора. Утворилися два двори — північний та південний. Протистояння двох дворів, період Намбокутьо, тривало до 1392 року, хоча реальну владу в країні вже утримували сьогуни з кіотського району Муроматі.

Китай[ред.ред. код]

Першу половину століття Китай перебував під владою монгольської за походження династії Юань і був частиною Монгольської імперії. Правління династії Юань завершилося в результаті повстання червоних пов'язок. 1368 року один з очільників повстання Чжу Юаньчжан проголосив себе імператором і утворив нову ханьську династію Мін. Новий імператор розірвав зв'язки з сектою Білого лотоса, яка розпочала повстання проти монгольського правління, і заборонив її. Він відновив систему державних іспитів та енергійно проводив реформи, водночас здійснюючи походи на північ проти монголів. Під час одного з таких походів була знищена монгольська столиця Каракорум.