Битва при Акції

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Битва при Акції
Громадянська війна в Римській республіці
The Battle of Actium, by Lorenzo A. Castro, painted 1672.
Битва при Акції
(Лоренцо A. Кастро, 1672)
Дата: 2 вересня 31 до н. е.
Місце: Іонійське море, поблизу колонії Акцій, Греція
Результат: Вирішальна перемога Октавіана
Сторони
Римська Республіка Птолемейський Єгипет,
Римські повстанці
Командувачі
Марк Віпсаній Агріппа Марк Антоній
Військові сили
400 кораблів, переважно малі лібурнійські судна з 16 000 легіонерів та 3 000 лучників. 230 кораблів, переважно квінквереми, 30/50 транспортних і 60 єгипетських кораблів. 2 000 лучників і 20 000 легіонерів.
Втрати
невідомо майже весь флот Антонія

Битва при Акції (2 вересня 31 до н. е.) — остання велика морська битва античності. Відбулася поблизу мису Акцій, який виступає в море біля входу в Амбракійську затоку в північно-західній Греції, де на узбережжі Іонійського моря стоїть знаменитий храм Аполлона. Вирішальна битва між флотами Марка Антонія й Октавіана завершила громадянські війни у Римі. Військами Октавіана командував Марк Агріппа, спільницею Антонія виступала єгипетська цариця Клеопатра. Древні повідомлення про цю битву, імовірно, не цілком об'єктивні: більшість з них стверджує, що у критичний момент Клеопатра втекла з усім своїм флотом і відпливла до Єгипту, а Антоній пустився за нею. Однак основною метою, що ставив перед собою Антоній, вступаючи в бій, могла бути спроба прорвати блокаду, але цей задум був здійснений невдало: прорвалася менша частина флоту, а сухопутна армія Антонія без бою перейшла на бік Октавіана, чому передували, ймовірно, перемовини перед битвою. Октавіан здобув рішучу перемогу, домігся беззастережної влади над римською державою й у підсумку став першим римським імператором (з 27 до н. е. під іменем Авґуста).

Передумови[ред.ред. код]

З античних істориків, чиї твори збереглися до нашого часу, битву при Акції найповніше описали Плутарх (І-ІІ ст. н. е.) та Діон Кассій (ІІІ ст. н. е.). Обидва користувалися працями сучасників і учасників подій, що до нас не дійшли. Важливі відомості про цю битву містяться також в одах Горація і «Римській історії» Веллія Патеркула.

Битва вирішила подальший розвиток Римської держави на наступні століття. Антоній ніс у Рим елліністичну ідею — ідею влади царя-героя, утіленого божества, нового Олександра Македонського. За Октавіаном була ідея своєрідної «республіканської монархії», що спиралася на споконвічні римські цінності, приховані «відродженою республікою» і владою «першого громадянина». Ідея Октавіана перемогла і в істориків одержала назву «принципат».

Хід битви[ред.ред. код]

Флот Марка Антонія і Клеопатри становив близько 360 кораблів (за іншими джерелами 230 суден); значне місце (170 суден самого Марка Антонія) посідали могутні кораблі з трьома, чотирма, п'ятьма рядами весел; зустрічалися серед них і оздоблені «левіафани» з дев'ятьма-десятьма рядами. Це були величезні, міцні кораблі, з сильним тараном, дерев'яним броньовим поясом для захисту від таранних ударів; висота борту посередині корабля доходила до трьох метрів і збільшувалася від носа і корми, так що брати їх на абордаж було дуже важко; на палубі стояли важкі метальні машини і вежі для навісного кидання снарядів. Кораблі такої конструкції були тихохідні і неповороткі, їхня наступальна сила полягала, головним чином, у метальних снарядах, що діяли не стільки проти кораблів, скільки проти екіпажів

Основу флоту (260 кораблів) Октавіана, яким командував знаменитий полководець Марк Віпсаній Агріппа, складали легкі, маневрені судна, з одним (рідко — двома) рядами весел. Цей новий тип кораблів римляни запозичили в ілірійських піратів і називали «лібурнами» — за іменем ілірійского племені. Лібурни, здебільшого мали тільки один ряд весел, вони були не набагато більші за 30 метрів завдовжки і близько 4-5 метрів завширшки. Екіпаж складався з 84 веслярів і 36 офіцерів, матросів і солдат, всього 120 чоловік. Такі кораблі були найбільш пристосовані для морського грабунку, а разом з тим і для дій морської поліції, тобто для переслідування морських розбійників. У порівнянні з важкими великими кораблями Антонія, що мали погано навчені екіпажі, нові кораблі були небезпечною зброєю, при наявності сміливих і добре підготовлених екіпажів. До того ж такі кораблі швидко будувалися, і ушкоджені могли бути замінені новими з резерву.

Амбракійська затока має 18,5 морських миль у довжину і до 10 миль у ширину, причому, по всій його довжині глибина води скрізь достатня; вхід у затоку, однак, вузький, звивистий і мілководний. Війська Антонія займали обидві сторони від входу. Для кращого захисту входу були вибудовані вежі, на яких стояли важкі метальні машини; усередині бухти в повній безпеці, стояв флот Антонія, тим часом, як флот Агріппи знаходився у двох відкритих бухтах біля берега, що було небезпечною стоянкою.

У берега затоки, на мисі Акцій стояло стотисячне військо Антонія. На протилежному березі вишикувалося військо Октавіана (75 тис. чоловік).

Обидва флоти були розділені на три ескадри. План Антонія, за переказом, полягав у тому, щоб, відмовившись від маневрів, тримати свої кораблі в тісно зімкнутому строї і чекати атаки супротивника, який не міг нічого зробити проти важких кораблів. Клеопатра зі своїми кораблями стояла напоготові за центром.

Ця морська битва була не характерною для античності. У ній не було ні абордажних сутичок, ні таранних ударів: кораблі Антонія були невразливі для лібурн, а лібурни легко уникали незграбних монстрів. Подібно битвам Нового часу, все звелося до перестрілки. Агріппа рушив проти бойової лінії Антонія в звичайному напівкружному строї. На початку битви, фланги Антонія відірвалися від головних сил, унаслідок чого бойовий стрій виявився порушеним і утворилися широкі розриви, в які почали прориватися легкі кораблі Агріппи.

Саме в цей момент сталася несподіване. Клеопатра, замість того, щоб ввести в бій свої 60 легких кораблів повернула на південь і вийшла з бою. Марк Антоній, дізнавшись про це, перейшов з флагманського корабля на пентеру і наздогнав царицю. Після втечі командирів і резерву битва тривала ще кілька годин. Деякі кораблі викидали важкі метальні машини за борт та намагалися втекти, але основні сили трималися до кінця. Воїни Антонія не повірили в зраду свого полководця.

За переказом, Марк Антоній просидів у прострації чотири доби на носу судна. Лише в Пелопоннесі вони з Клеопатрою розділили ложе. На берегу Марк Антоній почав розсилати накази військам, але було вже пізно.

Сухопутне військо трималося ще сім днів. Незважаючи на вже очевидний факт втечі, воїни продовжували вірити в те, що Марк Антоній повернеться і поведе їх у бій. Все скінчилось лише після того, як військо покинув його командувач, Канідій Красс.

Сучасні дослідники намагаються раціонально пояснити поведінку Марка Антонія та Клеопатри в цій битві, оскільки зрозуміло, що більшість свідчень про битву належить прихильникам Октавіана Авґуста, і саме вони сформували такий не дуже привабливий образ зрадника, який покинув вірне військо через коханку. Висувалася версія, що Антоній і Клеопатра з самого початку планували вивести лише частину війська, оскільки в Єгипті їх чекали свіжі легіони. Друга версія полягає в тому, що після того, як зламався стрій, кораблі лівого флангу повернулися до затоки, а правого не змогли цього зробити через кораблі Клеопатри і здалися. Зрозумівши, що битву програно, Клеопатра прорвалася зі своїми кораблями, а Антоній кинувся за нею. У тому, що солдати війська Антонія не зазнали переслідувань (окрім азійських союзників, зокрема Адіаторікса) і отримали майже всі привілеї, якими наділялися солдати Октавіана, а також у тому, що у війську нового імператора були збережені номера легіонів, які раніше належали Марку Антонію іноді вбачають попередні домовленості з солдатами.

Наслідки[ред.ред. код]

Подальші події добре відомі, відображені численними поетами і художниками. Антоній і Клеопатра дісталися до Олександрії, де цілий рік жили в очікуванні неминучого кінця. 1 серпня 30 до н. е. у гавані Олександрії з'явився флот Октавіана. Останні легіони і кораблі Антонія перейшли на сторону «молодого Цезаря». Антоній заколовся, Клеопатра була узята під варту і покінчила життя самогубством. Гай Юлій Цезар Октавіан Авґуст став єдиновладним правителем Римської держави, завершивши десятиліття громадянських війн. Наступила епоха Римської імперії. Перелом, що відбувся, гостро відчували вже сучасники. Багато міст і провінції стали вести своє офіційне літочислення від 2 вересня 31 до н. е. (так звана Актійська ера). Протягом декількох століть народи Середземномор'я мали підставу вважати цей день одним з найважливіших в історії регіону.

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]