Генрі Норріс Расселл

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Генрі Норріс Расселл
Henry Norris Russell
Народився 25 жовтня 1877(1877-10-25)
Ойстер-Бей (штат Нью-Йорк)
Помер 18 лютого 1957 (18 лютого 1957)(1957-02-18) (79 років)
Принстон, Нью-Джерсі
Громадянство США США
Галузь наукових інтересів астрономія, астрофізика
Заклад Прінстонський університет
обсерваторія Маунт-Вілсон
Гарвардська обсерваторія
Alma mater Прінстонський університет
Вчене звання професор
Відомий завдяки: Діаграма Герцшпрунга—Расселла
Нагороди Золота медаль Королівського астрономічного товариства (1921),
медаль Генрі Дрейпера (1922),
медаль Кетрін Брюс (1925)

Генрі Норріс Расселл (англ. Henry Norris Russell; 25 жовтня 1877(18771025)18 лютого 1957) — американський астроном, член Національної АН США (1911).

Життєпис[ред.ред. код]

Родився в Ойстер-Бей (штат Нью-Йорк). У 1897 закінчив Прінстонський університет, продовжував освіту в Прінстонському і Кембриджському (Англія) університетах. У 1905-1947 працював в Прінстонському університеті (з 1911 — професор, з 1912 — директор обсерваторії). У 1922-1942 також був співробітником обсерваторії Маунт-Вілсон, в 1947-1952 — співробітник Гарвардської обсерваторії.

Плідно працював у багатьох областях астрофізики. У 1910 незалежно від Ейнара Герцшпрунга прийшов до висновку, що відмінності у світностях і власних рухах зірок корелюють з їхнім спектральним типом. У 1913 побудував діаграму залежності абсолютних величин від спектральних типів для всіх зірок з відомими паралаксами (згодом названа діаграмою Герцшпрунга—Расселла; до Расселла аналогічна діаграма була побудована Герцшпрунгом для зірок в скупченнях Плеяди і Гіади). У 1913-1914 на підставі діаграми спектр - світність сформулював свою концепцію зоряної еволюції, згідно з якою основним джерелом енергії зірки є її гравітаційне стиснення; загальний хід еволюції визначався безперервним збільшенням щільності зірки і виходив таким же, як в гіпотезі Дж.Н.Лок'єра, — від червоних гігантів по гілці гігантів до зірок класів A і B (розігрів) і потім вниз по гілці карликів через зірки типу Сонця до червоних карликів (охолодження). У середині 1920-х років переглянув ці уявлення про еволюцію зірок, припустивши існування також інших джерел енергії (сучасна теорія еволюції зірок почала розроблятися лише після відкриття ядерних джерел енергії).

Одним з перших широко використовував в астрофізиці теорію Саха іонізації атомів у зоряних атмосферах. У 1929 виконав перше, ще напівкількісне, визначення вмісту хімічних елементів в атмосфері Сонця і виявив, що вміст водню набагато перевершує вміст всіх інших елементів. Спільно з В.С.Адамсом отримав перші надійні оцінки вмісту хімічних елементів у Всесвіті. У 1933 виконав ретельне теоретичне дослідження фраунгоферових ліній з урахуванням зміни коефіцієнта поглинання з довжиною хвилі, склав докладні таблиці іонізації і збудження. У 1934 вперше детально розглянув діссоціатівну рівновагу хімічних сполук в атмосферах холодних зірок і якісно пояснив деякі особливості їхніх спектрів. У 1912 створив загальну теорію затемнених змінних зірок, котра дозволила обчислювати елементи орбіти і параметри цих подвійних систем. У 1928 розвинув свою теорію обертання лінії апсид у затемнених зірок.

Відомий своєю педагогічною та популяризаторської діяльністю. Написав (спільно з Р.Дугеном і Д.Стюартом) підручник з астрономії, що набув широке поширення .

Член багатьох академій наук і наукових товариств, президент Американського філософського товариства (1931-1932), президент Американської асоціації сприяння розвитку науки (1933), президент Американського астрономічного товариства (1934-1937).

Золота медаль Лондонського королівського астрономічного товариства (1921), медаль Генрі Дрейпера Національної АН США (1922), премія Ж.Ж.Ф.Лаланда (1922) та медаль П.Ж.С.Жансена (1936) Паризької АН, медаль Кетрін Брюс Тихоокеанського астрономічного товариства (1925), премія Румфорда Американської академії мистецтв і наук (1925), медаль Б.Франкліна (1934).

Дивись також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Джерела[ред.ред. код]