Діана Атілл

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Діана Атілл
Народилася 21 грудня 1917(1917-12-21)[2]
Лондон, Сполучене Королівство
Померла 23 січня 2019(2019-01-23)[1] (101 рік)
Лондон, Велика Британія
Країна  Велика Британія
Діяльність літературна редакторка, письменниця-романістка, літературний критик, письменниця, автобіографка, редакторка
Галузь Мемуарна літератураd[3], белетристика[3] і британська література[3]
Alma mater Коледж Леді Маргарет
Знання мов англійська[4][3][5]
Заклад BBC
Членство Королівське літературне товариство
Батько Lawrence Francis Imbert Athilld[6]
Мати Alice Katharine Carrd[6]
Родичі Philip Athilld[7]
Нагороди
офіцер Ордену Британської імперії

член Королівського літературного товариства[d]

National Book Critics Circle Awardd

Діана Атілл, ОБІ (нар. 21 грудня 1917(19171221) — пом. 21 січня 2019) — британський літературний редактор, прозаїк і мемуарист, яка працювала з найвидатнішими письменниками XX століття в лондонській видавничій компанії Andre Deutsch Ltd[8].

Раннє життя[ред. | ред. код]

Діана Атілл народилася в Кенсінгтоні, Лондон, під час бомбардування цепелінами у роки Першої світової війни[9]. Вона виховувалась в англійському графстві Норфолк, у заміському будинку Дітчінгем Голл[10].

Її батьками були майор Лоуренс Атілл (1888—1957) й Еліс Карр Атілл (1895—1990). У неї був брат Ендрю та сестра Пейшенс[9][11]. Її дідом по материнській лінії був біограф Вільям Карр (1862—1925)[12]. Батьком її бабусі по материнській лінії був Джеймс Франк Брайт (1832—1920), магістр Оксфордського університетського коледжу.

Атілл закінчила коледж Леді Маргарет в Оксфорді у 1939 році[13] та працювала на ВВС протягом Другої світової війни[14].

Кар'єра[ред. | ред. код]

Після війни Атілл допомогла своєму другові Андре Дойчу заснувати видавництво Аллана Вінгейта, а через п'ять років, у 1952 році, була директором-засновником видавничої компанії, яка отримала його ім'я[15]. Вона тісно співпрацювала з багатьма авторами Deutsch, зокрема з Філіпом Ротом, Норманом Мейлером, Джоном Апдайком, Мордекаєм Річлером, Симоною де Бовуар, Джин Ріс, Гіттою Серені, Браяном Муром, В. С. Найполом, Моллі Кін, Стіві Смітом, Джеком Керуаком, Чарльзом Гідлі Вілером, Маргарет Етвуд і Девідом Гурром[16][17].

Атілл залишила роботу у Deutsch у 1993 році у віці 75 років після понад 50 років видавничої справи[9]. Вона продовжувала впливати на літературний світ своїми відвертими спогадами про редакторську кар'єру.

Її першою власною книгою стала збірка оповідань «Неминуча затримка» (1962), також вона опублікувала ще два художні твори: роман «Не дивись на мене так» (1967), у 2011 році ще один том оповідань «Літня ніч у робітному домі». Однак вона найвідоміша своїми книгами спогадів, перша з яких була «Замість листа» 1963 року. Ці спогади написані не в хронологічному порядку, у «Вчорашньому ранку» (2002) розповідається про її дитинство. Також вона перекладала різні твори з французької.

У 2004 році Атілл з'явилася у радіопередачі «Desert Island Discs», обравши «The Creation» Гайдна найціннішою з восьми платівок, а серед книг — «Ярмарок суєти» Текерея[18].

У 2008 році вона отримала премію Коста за свої мемуари про старість «Десь ближче до кінця»[19]. У 2009 році ця книга принесла їй другу нагороду від Національного кола книжкових критиків[20].

За заслуги в літературі Атілл стала офіцером ордена Британської імперії (ОБІ) під час новорічних відзнак 2009 року[21].

У червні 2010 року BBC зняв про неї документальний фільм «Ганебно старіти» з серії «Уяви»[22]. У 2013 році її включили до списку «Ґардіан» 50 найкраще одягнених серед тих, кому за 50[23].

У 2011 році видавництво Granta Books опублікувало збірку листів Атілл до американського поета Едварда Філда «Замість книги: Листи другові», що охоплює їхнє інтимне листування протягом понад 30 років (він зберігав усі листи від неї, вона — жодного його)[24][25]. Granta Books опублікувала ще дві її книги: «Живий, живий, ой!: Та інші важливі речі» у 2015 році та «Щоденник з Флоренції» у 2016 році.

Особисте життя[ред. | ред. код]

За словами журналіста Міка Брауна, "вона пояснює свою втечу від умовностей своїм першим коханням, Тоні Ірвіном, пілотом Королівських ВПС, у якого вона закохалася у віці 15 років і який був благословенний, за її словами, «дуже відкритим підходом до життя»[26]. Невдача її стосунків з Ірвіном (названого Полом у «Замість листа»)[17], її «велике кохання», «затьмарило» багато років: «Мої справи після цього стали дріб'язковими, якщо тільки міг. Я боялася інтенсивності, тому що знала, що мені буде боляче»[26]. Ірвін пішов на війну в Єгипет і зрештою перестав відповідати на листи Атілл, а через два роки розірвав їхні заручини[9]. У віці 43 років у Атілл стався викидень[9].

Вона називала себе «лохом для пригноблених іноземців», схильність, яку вона охарактеризувала як «кумедний перегин» у своєму материнському інстинкті: «Я ніколи особливо не хотіла дітей, але це вийшло тому, що я любила невдах»[26]. Один її коханець, єгипетський письменник Вагуї Галі, який страждав на депресію, покінчив життя самогубством у власній квартирі. Її найвизначнішим романом, про який вона згодом написала книгу, були «швидкоплинні та виразно дивні» стосунки з Хакімом Джамалом, американським чорношкірим радикалом, який стверджував, що він Бог і двоюрідний брат Малкольма Ікса. Коханку Джамала, Гейл Бенсон, убили лідери Чорної сили Тринідаду, яку очолював Майкл Ікс. Через рік Джамала вбили[26]. Розповідь Атілл про ці події опублікували у 1993 році під назвою «Удавай: Правдива історія».

Найдовші її стосунки були з ямайським драматургом Баррі Рекордом. Роман тривав вісім років, але він ділив з нею квартиру протягом сорока. Вона описала це як «відокремлений» шлюб[26].

Наприкінці 2009 року вона переїхала у квартиру в резиденції для «активних людей похилого віку» на півночі Лондона[27], сказавши про це рішення: «Майже відразу після прибуття додому я зрозуміла, що мені підходить. І, безперечно, це так. Життя без турбот у затишному маленькому гніздечку…[28]» Навіть у старості вона знову підкреслювала, що не шкодує про те, що не має власних дітей, кажучи: «Я дуже люблю деяких молодих людей мого знайомого та щаслива, що вони є в моєму житті, але чи шкодую я, що вони не мої нащадки? Ні…[29]»

Атілл померла у госпісі в Лондоні 23 січня 2019 року у віці 101 року після нетривалої хвороби[30][31][32].

Її племінник і спадкоємець, історик мистецтва Філіп Атілл[33] — директор дилерського центру та галереї Abbott and Holder[34].

Часткова бібліографія[ред. | ред. код]

Художня література[ред. | ред. код]

  • 1962: Неминуча затримка, оповідання
  • 1967: Не дивись на мене так: Роман. Лондон: Chatto & Windus. Нове видання, Granta Books, 2001. ISBN 978-1862074415
  • 2011: Літня ніч у робітному домі, оповідання. Лондон: Persephone Books. ISBN 978-1903155820

Автобіографія[ред. | ред. код]

  • 1963: Замість листа. Лондон: Chatto & Windus. Нове видання, Granta Books, 2001. ISBN 978-1862074545
  • 1986: Після похорону — лауреат премії Дж. Р. Акерлі за автобіографію. Лондон: Jonathan Cape. ISBN 978-1847086334
  • 1993: Змусити повірити. Лондон: Сінклер-Стівенсон. Перевидано, Granta Books, 2012. ISBN 978-1847086327
  • 2000: Стет: Мемуари, Лондон: Granta Books. ISBN 1-86207-388-0
  • 2002: Учорашній ранок: Дуже англійське дитинство. Лондон: Granta Books. ISBN 978-1847084262
  • 2008: Десь ближче до кінця — лауреат премії Коста за біографію. Лондон: Granta Books.ISBN 978-1-84708-069-1
  • 2009: Life Class: Вибрані спогади Діани Атілл. Лондон: Granta Books. ISBN 1-84708-146-0
  • 2011: Замість книги: Листи другові. London Granta Books. ISBN 978-1-84708-414-9
  • 2015: Живий, живий, ой!: Та інші важливі речі. London Granta Books. ISBN 978-1783782543
  • 2016: Щоденник з Флоренції. London Granta Books. ISBN 978-1-78378-316-8

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б https://www.theguardian.com/books/2019/jan/24/diana-athill-obituary
  2. ↑ SNAC — 2010.
  3. ↑ а б в г Czech National Authority Database
  4. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  5. ↑ CONOR.Sl
  6. ↑ а б Lundy D. R. The Peerage
  7. ↑ https://www.thetimes.co.uk/article/relative-values-diana-athill-pioneer-of-the-later-life-confessional-memoir-and-her-nephew-philip-cqv6b6xs2 — 2016.
  8. ↑ Athill, Diana (5 January 2008), «'Getting things right': Recalling her life as one of the 20th century's most acclaimed editors, Diana Athill, who has just turned 90, was a pioneer of the confessional memoir. Her new book is about ageing». The Guardian.
  9. ↑ а б в г д Pattullo, Polly (24 January 2019), «Diana Athill obituary» in The Guardian. Retrieved 24 January 2019.
  10. ↑ Preston, John (11 January 2011), «Diana Athill: Being the other woman was what I was best at», The Daily Telegraph. Retrieved 1 November 2016.
  11. ↑ Lawrence Francis Lambert Athill. Ancestry.com. Процитовано 3 січня 2013.
  12. ↑ William Carr (1862–1925). Ancestry.com. Процитовано 3 січня 2013.
  13. ↑ Prominent alumni, Lady Margaret Hall, Oxford, UK.
  14. ↑ Cambridge Women's Peace Collective (1984). My Country is the Whole World: An Anthology of Women's Work on Peace and War. Pandora Press. с. 140. ISBN 978-0-86358-004-8. Процитовано 24 травня 2021. Worked for the BBC during the Second World War and afterwards as a publisher.
  15. ↑ Athill, Diana (3 August 2001), Chapter One, Stet. Excerpted in The Guardian.
  16. ↑ «Stet: An Editor's Life (review)», Publishers Weekly, 1 March 2001.
  17. ↑ а б Cochrane, Kira (5 January 2009), «Not bad for 91», The Guardian.
  18. ↑ Diana Athill. Desert Island Discs. BBC. 2004. Процитовано 3 липня 2010.
  19. ↑ Costa Winners 2006 – present (PDF). costabookawards.com. Архів оригіналу (PDF) за 28 October 2012. Процитовано 3 січня 2013.
  20. ↑ All Past National Book Critics Award Winners and Finalists. bookcritics.org. Архів оригіналу за 27 April 2019. Процитовано 3 січня 2013.
  21. ↑ Page 9 | Supplement 58929, 31 December 2008 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 9 вересня 2022.
  22. ↑ Athill, Diana (29 червня 2010). Diana Athill: 'Who is that woman who looks like me?'.
  23. ↑ Cartner-Morley, Jess (28 березня 2013). The 50 best-dressed over-50s – in pictures. The Guardian.
  24. ↑ «Diana Athill introduces Instead of a Book: Letters to a Friend», YouTube, 3 November 2011.
  25. ↑ Eichenberger, Bill (7 June 2012), «Diana Athill's 'Letters to a Friend' is one side of an interesting friendship», Cleveland.com.
  26. ↑ а б в г д Brown, Mick (23 September 2011), «Diana Athill on letters, lovers & letting go». The Telegraph. Retrieved 21 August 2012.
  27. ↑ Wagner, Erica «Diana Athill», The Gentlewoman, Issue 14, Autumn & Winter 2016.
  28. ↑ Athill, Diana (17 квітня 2009). Diana Athill: Why I moved into an old people's home. The Guardian.
  29. ↑ Athill, Diana (16 листопада 2012). Diana Athill: why I never became a gran. The Guardian (en-GB) . ISSN 0261-3077. Процитовано 28 березня 2019.
  30. ↑ Writer Diana Athill dies aged 101 (en-GB) . BBC News. 24 січня 2019. Процитовано 28 березня 2019.
  31. ↑ Lea, Richard (24 січня 2019). Diana Athill, writer and editor, dies aged 101. The Guardian.
  32. ↑ Fox, Margalit (24 січня 2019). Diana Athill Dies at 101; Wrote Cleareyed Memoirs of Love and Sex. Nytimes.com. Процитовано 24 січня 2019.
  33. ↑ Armitstead, Claire (15 грудня 2017). Diana Athill: ‘Enjoy yourself as much as you can without doing any damage to other people’. The Guardian. Процитовано 9 лютого 2019. Her beloved nephew and heir, Phil Athill
  34. ↑ Gallery History. Abbott and Holder. Архів оригіналу за 9 February 2019. Процитовано 9 лютого 2019.

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Діана_Атілл&oldid=40622653