Літературна мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — унормована мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення і взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Мова художньої літератури, критики, наукових статей, газет називається літературною мовою.[1]


Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.

Примітки[ред.ред. код]

  1. А.С.Василенко, А.І. Данисько, П.Ю. Кикоть, Б.Н. Мізерницький, П.К. Падалка, Г.К. Штепенко // Українська література: Підручник для 7 класу. Видання четверте перероблене. Видавництво "Радянська школа". Київ - 1970 (с.:395)

Література[ред.ред. код]

  • Виноградов В. В. Литературный язык.//Виноградов В. В. Избранные труды. История русского литературного языка. — М., 1978. — С. 288—297. (рос.)
  • Українська мова. Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана. 2000, 752 с.
  • Шевчук С. В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. — К.: Літера, 2003 ISBN 966-7543-25-0 с.6-7

Див. також[ред.ред. код]


Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.