Неофрейдизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Неофрейдизм (грец.. Νέος - новий фрейдизм) — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі), що розвинувся в 20-30х роках XX століття з фрейдизму.

Короткий опис[ред.ред. код]

Заснований послідовниками Зігмунда Фрейда, які прийняли основи його теорії, але ключові поняття психоаналізу Фрейда переробили. Психоаналіз Фрейда (фрейдизм) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків через асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини, розділивши її на людину («Я»), суперего («зверху») та Ід («воно»). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Також Фрейд ввів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до насолоди) і сублімація (витіснення і перетворення сексуальних потягів в інші види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо за «принципом реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв велику увагу сексуальній природі людини.

Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становленні людини грають суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства. Основними представниками неофрейдизму є Гаррі Салліван, К. Хорні та Еріх Фромм. Лідерами неофрейдизму є Г. Маркуле, Г. Юнг, В. Райх, А. Адлер. До неофрейдистів нерідко також відносять А. Кардинер, Ф. Александера і деяких інших представників психоаналізу. Наприклад, К. Хорні після еміграції в США в 1932 р. виявила, що підґрунтя невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі істотно відрізнялася від такої у пацієнтів в Німеччині та Австрії. Осмислення цих фактів призвело Хорні до відмови від фрейдистської теорії інстинктів і до визнання соціо-культурної зумовленості психопатології. Таким чином, неофрейдисти залишилися прихильними до ідеї несвідомої емоційної мотивації людської діяльності, але висувають докази про те, що психопатологія відносна і специфічна для кожної культури.

Ідеї Фрейда отримали широкий розвиток в працях його послідовників. Так, один з його найближчих учнів Альфред Адлер (1870-1937) переніс акцент з сексуально-несвідомого на несвідоме прагнення до влади як основне спонукання людей, що виявляється в їх поведінці в рамках сім'ї, міжособистісних відносин і взаємин соціальних груп. Інший його учень і близький сподвижник Карл Густав Юнг (1875-1961) розвивав вчення про колективне несвідоме, що визначає поведінку соціальних груп. Представники психокультурного фрейдизму Карен Хорні (1885-1952), Еріх Фромм (1900-1980) та ін, визнаючи певну роль підсвідомого, в тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, обґрунтовують роль у цьому соціальних факторів, в тому числі соціальних зв'язків та відносин між людьми, матеріальної і духовної культури. На їхню думку, соціокультурні умови життя людей в чималому ступені обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності та поведінки.

Таким чином, можна сказати, що представники неофрейдизму відхилилися у бік більшого визнання ролі свідомості та впливу соціального фактору на розвиток особистості, на відміну від Фрейда, який визнавав тільки сексуальну енергію. Потрібно сказати, що розробка проблеми несвідомого внесла істотний внесок у дослідження структури індивідуальної і суспільної свідомості, розмежувавши область людської психіки на сферу свідомого і несвідомого. Неофрейдисти вводять таке поняття, як надкомпенсація. Під нею вони розуміють особливу соціальну форму реакції на почуття неповноцінності. На її основі виростають великі особистості, "великі люди", що відрізняються винятковими здібностями. Так, чудова кар'єра Наполеона Бонапарта на основі цієї теорії пояснюється спробою людини за рахунок своїх успіхів компенсувати фізичний недолік - низький зріст.

Тобто можна сказати, що представники фрейдизму ставили перед собою завдання прояснити індивідуальні вчинки людини. А їх послідовники неофрейдисти вже на основі базових ідей цієї філософії прагнули пояснити соціальний устрій життя людей.

Література[ред.ред. код]

  • Hellmuth Benesch, Neo-Psychoanalyse, in: Ders. (Hrsg.), Enzyklopädisches Wörterbuch Klinische Psychologie und Psychotherapie, Weinheim 1995, Beltz, ISBN 3-621-27249-6, S. 551 - 571
  • Clara Thompson, Die Psychoanalyse: ihre Entstehung und Entwicklung, Dt. Erstauflage im Pan-Verlag, Zürich 1952, ISBN 3-85999-011-X
  • Jack L. Rubins, Karen Horney – Sanfte Rebellin der Psychoanalyse, Fischer Tb., ISBN 3-596-25624-0
  • Karen Horney, Neue Wege in der Psychoanalyse, Kindler Tb., ISBN 3-463-02090-4
  • Harry Stack Sullivan, Die interpersonale Theorie der Psychiatrie, Fischer Tb., ISBN 3-10-076504-4
  • Josef Rattner (Hrsg.), Pioniere der Tiefenpsychologie, Europaverlag, ISBN 3-203-50715-3