Психоаналіз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Психоаналіз:

Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у XX ст.[1]

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

Витоки[ред.ред. код]

Роком народження психоаналізу прийнято вважати 1880, коли Йозеф Броєр, колега й товариш Фройда, повідомив йому про свої спостереження щодо пацієнтки Анни О. (Берта Паппенгейм), яка, розповідаючи про себе, схоже, вилікувалася від симптомів істерії. Під час терапії була використана техніка гіпнозу. Фройд почав використовувати ту ж саму техніку зі своїми пацієнтами і підтвердив результати Броєра. Ці спостереження були опубліковані в спільній праці «Дослідження істерії», де було висунуто припущення, що симптоми цього захворювання виявляються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події. Причину забування цих подій Фройд вбачав у конфлікті між певними імпульсами, що пов'язані з даними подіями, та моральними засадами.

Пізніше Броєр відійшов від досліджень. Працюючи окремо, Фройд визначив, що пацієнт може наблизитися до розкриття забутих подій не тільки під час гіпнозу, але й при використанні техніки вільних асоціацій. Ряд клінічних досліджень також показав, що ця техніка дієва не лише з істерією, але й із неврозом нав'язливих станів сексуальної природи, який нерідко виникає в дитячому віці. Фройд вводить термін «едипів комплекс» для позначення дитячих переживань, пов'язаних з несвідомим бажанням володіти одним з батьків протилежної статі та суперництвом з батьком спільної статі.

В період з 1895 по 1905 рік інновації Фройда призвели до розвитку його теорії. Було розроблено топографічну модель психіки, яку вчений поділив на три секції: несвідоме, предсвідоме та свідоме. Він класифікував захисні механізми, які заважають деяким субстанціям з несвідомого потрапити в сферу свідомого. Однією з найдієвіших технік, що дозволяє розкрити несвідомі бажання, Фройд вважав тлумачення сновидінь, бо під час сну ці захисні механізми послаблюють свою діяльність.

В 1923 році Фройд сформулював теорію функціонування психіки в термінах її структурної організації. Психічні функції було згруповано за роллю, яку вони відігравали у внутрішньому психічному конфлікті. Фройд виділив три основних структури психіки: Воно (Ід), Я (Еґо) та Над-Я (Супер-Еґо).

Теорія Зиґмунда Фройда зазнала багато критики з боку його сучасників-вчених. Вчений світ визнав право психоаналізу на існування тільки після того, як в 1906 році Фройда підтримав Карл Ґустав Юнґ. Проте пізніше Юнг та деякі інші послідовники Фройда (Адлер, Ранк, Ференці) відокремилися від нього й започаткували свої психоаналітичні школи як альтернативу фройдівському вченню.

Теорії і школи[ред.ред. код]

Фрейдизм[ред.ред. код]

Згідно з Фрейдом, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що у кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму та жага вбивства. Фрейд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства в силу того, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддалених предків.

Вкрай важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальних космічних інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фрейдом, — це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є двигунами прогресу.

Носієм статевого інстинкту є психічна енергія з сексуальним забарвленням (лібідо).

Несвідомі (в першу чергу, сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал і основне джерело активності, дають мотивацію для дій. В силу неможливості задоволення інстинктивних потреб в їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.

Структурна модель психіки[ред.ред. код]

Модель особистості, створена Фройдом, являє собою трьохповерхову формацію:

  • нижній шар (Воно), найпримітивніша інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна; її вимоги повинна задовольняти інстанція Я (Еґо)
  • середній шар (Я) відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з його вимогами. Я — посередник між стимулами, що йдуть як з навколишнього світу, так і із глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями з іншого. До функцій Я відноситься самозбереження організму, запам'ятовування досвіду зовнішніх впливів, запобігання загрозливим впливам, контроль над вимогами інстинктів (що виходять від Воно)
  • верхній шар (Над-Я) служить джерелом моральних і релігійних почуттів, є контролюючим і караючим агентом. Якщо Воно визначене генетично, а Я — продукт індивідуального досвіду, то Над-Я — продукт впливів, що виходять від інших людей. Виникає в ранньому дитинстві і залишається практично незмінним у наступні роки.

Найбільш жорстокі, войовничі шари — Воно та Над-Я. Вони з двох боків атакують Я, породжуючи невротичний тип поведінки. Оскільки з розвитком суспільства шар Над-Я неминуюче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся історія людства розглядається Фрейдом як історія прогресуючого психозу.

Комплекс Едипа[ред.ред. код]

Докладніше: Едипів комплекс

Фрейд надавав важливої ролі в формуванні та життєдіяльності особистості також едиповому комплексу. Досліджуючи сновидіння своїх паціентів, Фройд звернув увагу на те, що значна частина них з обуренням розповідали йому сновидіння, основним мотивом яких був статевий зв'язок з матір'ю (інцест). Виділивши це в деяку тенденцію, Фрейд робить висновок, що найперше соціальне прагнення людини спрямовано на матір, в той час як найперше насильницьке бажання і ненависть спрямовані на батька.

В комплексі Едипа, як вважав Фройд, «завершується інфантильна сексуальність, яка справляє вирішальний вплив своєю дією на сексуальність дорослих. Перед кожним новонародженим стоїть завдання подолати едипів комплекс, хто не в змозі це зробити, хворіє на невроз».

Захисні механізми психіки[ред.ред. код]

Постійне протистояння трьох сфер особистості в значній мірі пом'якшується спеціальними «захисними механізмами», які створилися в результаті еволюції людини. Найважливішими з неусвідомлених механізмів захисту, що покликані забезпечити цілісність і стабільність особистості в умовах конфлікту суперечливих імпульсів та прагнень, Фройд вважав такі:

  • сублімація — процес перетворення і переадресування сексуальної енергії в різноманітні форми діяльності, прийнятні для індивіда та суспільства; різновидом сублімації є творчість
  • витіснення — несвідоме усунення індивідом мотивів своїх дій зі сфери свідомого
  • регресія — перехід на більш примітивний рівень мислення і поведінки
  • проекція — неусвідомлене перенесення, приписування своїх власних відчуттів, уявлень, бажань, думок, потягів, а також часто «ганебних» несвідомих прагнень іншим людям
  • раціоналізація — несвідоме прагнення індивіда до раціонального обґрунтування своїх ідей і поведінки навіть в тих випадках, коли вони ірраціональні
  • реактивна формація — зміна неприємної для свідомості тенденції на більш прийнятну або ж протилежну
  • фіксація поведінки — тенденція Я до збереження апробованих, ефективних стереотипів поведінки, зміна яких може призвести до патологічного нав'язливого прагнення до повторень.
  • Інтелектуалізація — Це спроба вийти з емоційно загрозливої ситуації шляхом обговорення її змісту в абстрактних, інтелектуалізованих термінах.
  • Заміщення — Воно виражається в частковому, другорядному задоволенні неприємного імпульсу якимось іншим методом.

Стадії розвитку особистості[ред.ред. код]

Фройд вважав, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, які відрізняються один від одного способом фіксації лібідо, способом задоволення інстинкта життя. При цьому Фройд приділяє особливу увагу тому, яким саме чином відбувається фіксація і чи потребує людина сторонній об'єкт для цього. Виходячи з цього, він виділяв кілька стадій психічного генезу протягом дитинства

  • оральна стадія (0-1 рік)характеризується тим, що головне джерело задоволення концентрується на зоні активності, пов'язаній з годуванням; основна ерогенна зона на цій стадії — рот
  • анальна стадія (1-3 роки), під час якої лібідо концентрується навколо ануса; дитяча сексуальність знаходить своє задоволення в оволодінні функціями дефекації, випорожнення
  • фалічна стадія (3-5 років) характеризує найвищий ступінь дитячої сексуальності; головною ерогенною зоною стають статеві органи; до сих пір дитяча сексуальність була аутоеротичною, зараз же вона стає предметною, тобто діти починають відчувати сексуальний потяг до дорослих людей
  • латентна стадія (5-12 років) характеризується зниженням статевого інтересу; психічна інстанція Я повністю контролює потреби Воно
  • генітальна стадія (12-18 років) характеризується поверненням дитячих сексуальних прагнень, тепер усі ерогенні зони об'єднуються, і підліток прагне однієї мети — нормального сексуального спілкування. Проте на цій стадії Я має опиратися агресивним імпульсам Воно, які знову дають про себе знати. Так, в цей час може знов з'явитися едипів комплекс.

Аналітична психологія Юнга[ред.ред. код]

Аналітична психологія — напрямок неофрейдизму, засновником якого є швейцарський психолог і культуролог К. Г. Юнг. Це вчення грунтується на понятті колективного несвідомого, в якому знайшли відображення дані антропології, етнографії, історії культури і релігії, проаналізовані Юнгом в аспекті біологічної еволюції і культурно-історичного розвитку, і яке проявляється у психіці індивіда. Як одиниці аналізу психіки Юнг запропонував поняття архетипу як вродженого зразка поводження, що відповідає різним пластам психіки людини: тварини, загальнолюдського, родового, сімейного та індивідуального. Енергетика архетипу обумовлена тим, що він є проявом лібідо. Крім поняття колективного несвідомого Юнг дав опис екстравертований (спрямований переважно на зовнішній світ) і інтровертований (спрямований на внутрішній, суб'єктивний світ) установок.

Психологія Еґо[ред.ред. код]

Інтерперсональний психоаналіз[ред.ред. код]

Теорія об'єктних відносин[ред.ред. код]

Теорія об'єктних відносин - модель, система психологічних поглядів, існуюча в рамках психодинамічного підходу, відштовхується від припущення, що психіка складається з "внутрішніх об'єктів", що являють собою інтерналізовані зовнішні об'єкти: людей і елементів їх функціонування. В рамках цієї моделі психічні функції пояснюються з точки зору відносин між внутрішніми об'єктами. Перші роботи в рамках цієї теорії були написані Мелані Кляйном, Рональдом Фейрбейрном, Дональдом Віннікоттом і Майклом Балинтом. На їх основі навіть сформувалася самостійна, британська школа психоаналізу. Серед інших дослідників, які написали значущі роботи в рамках цієї моделі, можна перерахувати Отто Кернберга, Ганса Левальда, Вільяма Мейснера, Арнольда моделлю, Шефера, Стопорова, Хайнца Кохута і Л. В. Сандлера. Фактично, теорія об'єктних відносин виникає з спостережень самого Фрейда щодо впливу об'єктів на розвиток Я, але Фрейд не вважається об'єктним теоретиком, оскільки його класичне поняття об'єкта, це те що допомагає задовольнити вимоги Воно (як їжа задовольняє голод). Деякі теоретики, зокрема Отто Кернберг, зробили спробу об'єднати різноманітні аспекти теорії об'єктних відносин з класичної фрейдівської теорією.

Психоаналіз Лакана[ред.ред. код]

Техніки[ред.ред. код]

Критика в бік психоаналізу[ред.ред. код]

Те, що психоаналіз відкрив підсвідомість, не можна використовувати на його захист. Справді, у сучасній психології вивчається підсвідоме сприйняття і є експериментальні дані[2]. Але підсвідомість не є оригінальним відкриттям психоаналізу. Ця ідея походить ще від Лейбніца, від його petites perceptions (маленькі відчуття)[2]. Прямим конкурентом Фройда був Жане, тільки замість витиснення він говорив про дисоціацію.

Наукова критика спирається на те, що досі, через майже 130 років існування психоаналізу, не з'явилося експериментів, які б підтверджували оригінальні відкриття психоаналізу, а саме, що у підсвідомості знаходяться сексуальні та агресивні бажання проти сибсів та батьків (підсвідомість існує, але вона не схожа на те, як її описував Фрейд), що розвиток дитини проходить через визначені Фрейдом фази, що методи виховання залишають остаточний слід у психіці[3]. Також є історичні дослідження, які кажуть, що знамениті класичні історії лікування, розказані Фрейдом, є фальсифікацією[4].

Витиснення, іншими словами, існування заблокованої (або дисоційованої) і поновленої (з допомогою терапії) пам'яті, є контроверсійною темою у психології. Захисники теорії вказують на те, що суттєва частина людей, які пережили сексуальні домагання в дитинстві, відповідають, що в їх житті були періоди, коли вони не могли згадати про сексуальні домагання[5]. Опоненти вказують, що жертви справді травматичних подій (війна) не те, що не витисняють спогадів, а навпаки, не можуть їх забути; що у дослідженнях відсутня контрольна група; що амнезію у деяких випадках можна пояснити фізичними ушкодженнями мозку; також на інші методологічні хиби в дослідженнях[6][7].

Біолог Пітер Медавар охарактеризував психоаналіз як «саме грандіозне інтелектуальне шахрайство двадцятого століття». Карл Поппер писав, що теорії Фрейда і психоаналізу не є науковими: психоаналітик бачить підтвердження своєї гіпотези в будь-якому анамнезі, подібно до того, як марксист бачить підтвердження своєї гіпотези в будь-якій газеті. ( Див. критику Карлом Поппером психоаналізу у статті «Принцип спростовуваності», розділ «Психоаналіз».) Професор психології Єльського університету Пол Блум зазначав, що твердження Фрейда настільки туманні, що не можуть бути перевірені ніяким достовірним методом і тому не можуть бути застосовні з точки зору науки. Згідно з дослідженнями Американської асоціації психоаналітиків, незважаючи на те, що в багатьох гуманітарних науках психоаналіз широко поширений, факультети психології ставляться до нього лише як до історичного артефакту.[8]

Проти однієї теорії в психоаналізі є особливо гостра критика. Психоаналітик Бруно Беттельґейм стверджував, що причиною аутизму є агресивне або байдуже відношення батьків до дітей, особливо матері. Тому цю теорію називають холодильна мати (refrigerator mother). По смерті Беттельґейма його вчення було дискредитоване, але у Беттельґейма лишилися послідовники[9]. Діагностику аутизма проводив сам Беттельґейм, тож сумнівно, що діти справді хворіли аутизмом і що їх вилікував метод Беттельґейма. Беттельґейм наводив надвисоку статистику вилікуваних — 85 % — ще нікому не вдалося досягти такої ефективності лікування аутизму[10][11]. Однак провал вчення Беттельґейма може сприйматися як вина однієї людини, а не психоаналізу.

Відсутні контрольовані дослідження та дані, які б підтверджували, що психоаналіз ( психоаналітична психотерапія ) або динамічна психотерапія є ефективні у вирішенні основних симптомів обсесивно-компульсивного розладу.[12][13]

Певні кола психіатрів поділяють думку, що психоаналітична психотерапія є неефективною для лікування неврозів, депресій та інших психічних розладів. [14][15][16][17]

Дослідження Клауса Граве[ред.ред. код]

У 1994 році Клаус Граве з групою вчених опублікував мета-аналіз 897 найбільш значущих емпіричних досліджень опублікованих до 1993 року, присвячений вивченню ефективності психоаналізу і схожих психотерапевтичних методик. Граве прийшов до наступних висновків:

відсутні позитивні свідчення для довготривалого застосування (1017 сесій за 6 років і більше) психоаналізу при тривалому застосуванні психоаналізу істотно підвищується ризик ятрогенних ефектів короткочасне застосування (57 сесій за рік) психоаналізу ( психоаналітичної психотерапії ) малоефективно для пацієнтів зі страхами, фобіями і з психосоматичними розладами; короткочасне застосування зменшує симтоматики у пацієнтів зі слабко вираженими невротичними і особистісними розладами. У цій же роботі Граве провів мета-аналіз 41 роботу, в яких порівнювалася ефективність різних методів терапії. Грейв встановив: групи пацієнтів, які проходили психоаналітичну терапію показали кращі результати ніж контрольні групи, де терапія була відсутня, а терапевт лише ставив діагноз; поведінкова терапія виявилася в два рази ефективнішою, ніж психоаналітична психотерапія.

Дослідження Ганса Айзенка[ред.ред. код]

Британський психолог Г. Айзенк, так само проводив мета-аналіз декількох значущих публікацій по ефективності психоаналізу. Проаналізувавши дослідження, які вивчали кореляцію між смертністю і видами психотерапії, Айзенк зробив висновок, що психоаналіз в цілому має деструктивний ефект. Висновки Айзенка доволі приголомшливі: психоаналіз не просто не ефективний, а навіть шкідливий.[18]

Згідно з дослідженнями психоаналіз призводить до психологічного стресу в пацієнта, що веде до підвищення ризику виникнення онкологічних захворювань та ішемічної хвороби серця. Айзенк так само заявив про те, що застосування психоаналізу на онкологічних хворих в Німеччині неетично і повинно бути заборонено, «як „лікування“, яке ніколи не допомагало і яке, як було показано, веде до вкрай небажаних наслідків».

Сучасний стан психоаналізу[ред.ред. код]

Відомі вчені-психоаналітики[ред.ред. код]

Відомі пацієнти[ред.ред. код]

Найважливіші праці[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Фромм Э., Судзуки Д., Мартино Р. де. Дзен-буддизм и психоанализ. — М., 1997.
  2. а б «John F. Kihlstrom. Revising Scientific Models of Unconscious Mental Activity.». Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
  3. «John F. Kihlstrom. Is Freud Still Alive? No, Not Really.». Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
  4. Руткевич А. М. (1997). «Открытие». Психоанализ. Истоки и первые этапы развития: Курс лекций. ((рос.)). М.: Издательская группа ИНФРА-М — ФОРУМ. с. 352. ISBN 5-86225-655-5. 
  5. «Jim Hopper. Recovered Memories of Sexual Abuse: Scientific Research & Scholarly Resources. 10.06.2005.». Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
  6. Richard J. McNally Debunking Myths About Trauma and Memory. // Can J Psychiatry, 50 (November 2005) (13). (англ.)
  7. «John F. Kihlstrom. An Unbalanced Balancing Act: Blocked, Recovered, and False Memories in the Laboratory and Clinic.». Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
  8. ЗИГМУНД ФРЕЙД: БІОГРАФІЯ. КРИТИКА ФРЕЙДА І ПСИХОАНАЛІЗУ
  9. Catherine Maurice (July 19, 1994). Let Me Hear Your Voice: A Family's Triumph over Autism. ((англ.)). Ballantine Books. с. 440. ISBN 0449906647. 
  10. «Molly Finn. In the Case of Bruno Bettelheim. 1997.». Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-03-05. 
  11. Сергей Степанов Бруно Беттельхейм. // Школьный психолог., Москва: Издательский дом «Первое сентября» (2006) (1). (рос.)
  12. Practice Guideline for the Treatment of Patients With Obsessive-Compulsive Disorder(англ.)
  13. There is no evidence that general counseling, psychodynamic therapy, psychoanalytic therapy, hypnotherapy, or transactional analysis are of any benefit in obsessive-compulsive disorder. Overcoming Obsessive Compulsive Disorder by David Veale and Rob Willson. New-York. 2008 p. 360 (англ.)
  14. Прощавай, Фрейде! Місце психотерапевтів у розвинутих країнах все міцніше займають соцмережі
  15. Все, что нужно знать о Фрейде. Часть 9. Эффективность психоанализа.
  16. Психоаналіз. Ефективність
  17. Подборка цитат доктора Горбатова
  18. Пора закінчувати з цим псевдовченням

Література[ред.ред. код]

  1. (рос.) Романов И. Ю. Психоанализ: культурная практика и терапевтический смысл. — М., 1994.
  2. (рос.) Лейбин В. М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. — М.: Политиздат, 1990.
  3. (рос.) Фрейд З. Психопатология обыденной жизни // Фрейд З. Психология бессознательного. — М.: Просвещение, 1989.

Посилання[ред.ред. код]