Герберт Маркузе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Герберт Маркузе

Ге́рберт Марку́зе (нім. Herbert Marcuse; *19 липня 1898 , Берлін — †29 липня 1979, Штамберґ)  — теоретик марксизму, один з представників Франкфуртської школи, філософ, соціолог, психолог, громадський діяч. Німецький єврей за походженням, Герберт Маркузе велику частину свого життя прожив у США, де написав більшість своїх творів англійською.

Біографія[ред.ред. код]

Герберт Маркузе народився у єврейській сім'ї у Берліні.

Під час Першої світової війни служив у німецькій армії, доглядаючи за кіньми. Згодом став членом солдатської ради, брав участь у соціалістичному повстанні, очоленому «Союзом Спартака» і врешті-решт розгромленому силами Веймарської Республіки.

Після здобуття ступеню доктора філософії у 1922 році в Університеті Фрайбурга, Маркузе повертається до Берліна де працює продавцем книг. У 1929 він знову з'являється у Фрайбурзі де співпрацює з Мартіном Гайдеґґером. З приходом нацистів, який закономірно перешкодив його роботі над цим проектом, Маркузе стає членом Франкфуртського Інституту Соціальних Дослідженнь, очолюваного Максом Хоркхаймером і залишає Німеччину того ж року, емігруючи спочатку до Швейцарії, а потім до США (1934).

У 1941 публікує Розум та Революцію — діалектичну роботу, що вивчає Геґеля та Маркса. Хоча Маркузе так ніколи й не повертається до Німеччини, він стає одним з основних ідеологів Франкфуртської Школи, разом з Максом Хоркхаймером та Теодором Адорно.

Впродовж другої світової війни Маркузе починає свою роботу в офісі воєнної інформації ((Office of War Information (OWI)), де працює над антинацистською пропагандою. У 1943 він переводиться до офісу стратегічних служб (Office of Strategic Services (OSS)), де займається вивченням нацистської Німеччини та проблем денацифікації. Після розпуску OSS у 1945 Маркузе прийнятий американським державним департаментом на посаду голови центрального європейського бюро, яку він обіймає до смерті своєї дружини у 1951.

У 1952 розпочинає викладацьку кар'єру, як політичний теоретик, працюючи спочатку в Університеті Колумбії та Гарварді, а потім в Університеті Брендейс (Brandeis University) з 1958 по 1965, де він стає професором філософії та політики і, врешті-решт, у Університеті Каліфорнії в Сан-Дієго. Протягом цього часу, Маркузе був другом та співробітником історико-соціолога Баррінґтона Мура молодшого (Barrington Moore, Jr.), та політичного філософа Роберта Пола Уолффа (Robert Paul Wolff)

У повоєнний період, Маркузе продовжує бути найбільш виразно політизованим членом франкфуртської школи дотримуючись лівого ухилу і надалі ідентифікує себе як марксиста, соціаліста, та геґеліанця.

Критика капіталістичного суспільства у працях Маркузе (зокрема його книги Ерос і Цивілізація (1955), яку часто називають синтезом марксизму і фрейдизму, та Одномірна Людина (1964)) звучала в унісон з ідеями студентського руху 60-х, зокрема лівого крила. Так, завдяки своїм чисельним виступам на студентських демонстраціях, Маркузе охрестили «батьком Нових Лівих» (зрештою, сам філософ недолюблював і відкидав це прізвисько). Його роботи здійснили величезний вплив на інтелектуальний дискурс популярної, масової культури та вчених що її досліджували. У пізніх 60-х та в 70-х, Маркузе читає багато лекцій та промов у США та Європі, помираючи 29 липня 1979, після інсульту пережитого ним під час візиту до Німеччини. Представник другого покоління Франкфуртськоїї Школи, теоретик Юрґен Габермас був разом із ним у його останні дні.

Багато прогресивних дослідників та активістів перебували під впливом Маркузе, наприклад Анджела Девіс та Еббі Хоффман — автор культової для покоління хіппі «Вкради цю книгу» (Steal This Book). Серед лівих які критикували його погляди варто відзначити лівого комуніста Пауля Маттика та марксистку-гуманістку Раю Дунаєвскую. Написане Маркузе есе «Репресивна толерантність», у якому він стверджував що капіталістичні демократії є тоталітарними за своєю суттю, зустріли гостру критику за тезис про те що усі точки зору окрім консервативних повинні сприйматись толерантно.

Герберт Маркузе ніяк не був пов'язаний з літературознавцем Людвігом Маркузе (1894–1971), проте міг мати віддалені кровні зв'язки з берлінським сексологом Максом Маркузе (1877–1963).

Основні твори[ред.ред. код]

  • «Геґелева онтологія та теорія історичности» (Hegels Ontologie und die Theorie der Geschichtlichkeit, 1932)
  • «Розум і революція. Геґель і виникнення соціяльної теорії» (Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory, 1941)
  • «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження фройдизму» (Eros and Civilization: A Philosophical Inquiry into Freud, 1955)
  • «Радянський марксизм. Критична аналіза» (Soviet Marxism: A Critical Analysis, 1958)
  • «Одновимірна людина» (One-Dimensional Man, 1964)
  • «Заперечення. Нариси з критичної теорії» (Negations: Essays in Critical Theory, 1968)
  • «Нарис про визволення» (An Essay on Liberation, 1969)
  • «Контрреволюція і бунт» (Counter-Revolution and Revolt, 1972)
  • «Естетичний вимір» (The Aesthetic Dimension, 1978)

Видання українською[ред.ред. код]

  • Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства [глави з книги] / пер. В.Курганський. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: «Либідь», 1996. — Стор. 87-134.
  • Герберт Маркузе. Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення Зигмунда Фройда / пер. О.Юдін. — Київ: «Ніка-Центр», 2010. — 248 с. — ISBN 978-966-521-531-8

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Твори Маркузе[ред.ред. код]

Про нього[ред.ред. код]



Персоналії Це незавершена стаття про особу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.