Герберт Маркузе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Герберт Маркузе

Марку́зе Ге́рберт (нім. Herbert Marcuse; *19 липня 1898 , Берлін — †29 липня 1979, Штамберґ)  — теоретик марксизму, один з представників Франкфуртської школи, філософ, соціолоґ, психолог, громадський діяч. Німецький єврей за походженням, Герберт Маркузе велику частину свого життя прожив у США, де написав більшість своїх творів анґлійською.

Біографія[ред.ред. код]

Герберт Маркузе народився у єврейській сім'ї у Берліні.

Під час Першої світової війни служив у німецькій армії, доглядаючи за кіньми. Згодом став членом солдатської ради, брав участь у соціалістичному повстанні, очоленому "Союзом Спартака" і врешті-решт розгромленому силами Веймарської Республіки.

Після здобуття ступеню доктора філософії у 1922 році в Університеті Фрайбургу, Маркузе повертається до Берліну де працює продавцем книг. У 1929 він знову зявляється у Фрайбурзі де співпрацює з Мартіном Гайдеґґером. З приходом нацистів, який закономірно перешкодив його роботі над цим проектом, Маркузе стає членом Франкфуртського Інституту Соціальних Дослідженнь, очолюваного Максом Хоркхаймером і залишає Німеччину у тому ж році, емігруючи спочатку до Швейцарії, а потім до США (1934).

У 1941 публікує Розум та Революцію — діалектичну роботу, що вивчає Геґеля та Маркса. Хоча Маркузе так ніколи і не повертається до Німеччини, він стає одним з основних ідеологів Франкфуртської Школи, наряду з Максом Хоркхаймером та Теодором Адорно.

Впродовж другої світової війни Маркузе починає свою роботу у офісі воєнної інформації ((Office of War Information (OWI)), де працює над антинацистською пропагандою. У 1943 він переводиться до офісу стратегічних служб (Office of Strategic Services (OSS)), де займається вивченням нацистської Німеччини та проблем денацифікації. Після розпуску OSS у 1945 Маркузе прийнятий американським державним департаментом на посаду голови центрального європейського бюро, яку він обіймає до смерті своєї дружини у 1951.

У 1952 розпочинає викладацьку кар'єру, як політичний теоретик, працюючи спочатку в Університеті Колумбії та Гарварді, а потім в Університеті Брендейс (Brandeis University) з 1958 по 1965, де він стає професором філософії та політики і, врешті-решт, у Університеті Каліфорнії в Сан-Дієго. Протягом цього часу, Маркузе був другом та співробітником історео-соціолога Баррінґтона Мура молодшого (Barrington Moore, Jr.), та політичного філософа Роберта Пола Уолффа (Robert Paul Wolff)

У повоєнний період, Маркузе продовжує бути найбільш виразно політизованим членом франкфуртської школи дотримуючись лівого ухилу і надалі ідентифікує себе як марксиста, соціаліста, та геґеліанця.

Критика капіталістичного суспільства у працях Маркузе (зокрема його книги Ерос і Цивілізація (1955), яку часто називають синтезом марксизму і фрейдизму, та Одномірна Людина (1964)) звучала в унісон з ідеями студентського руху 60-х, зокрема лівого крила. Так, завдяки своїм чисельним виступам на студентських демонстраціях, Маркузе охрестили «батьком Нових Лівих» (зрештою, сам філософ недолюблював і відкидав це прізвисько). Його роботи здійснили величезний вплив на інтелектуальний дискурс популярної, масової культури та вчених що її досліджували. У пізніх 60-х та в 70-х, Маркузе читає багато лекцій та промов у США та Європі, помираючи 29 липня 1979, після інсульту пережитого ним під час візиту в Німеччину. Представник другого покоління Франкфуртськоїї Школи, теоретик Юрґен Габермас був разом із ним у його останні дні.

Багато прогресивних дослідників та активістів знаходилися під впливом Маркузе, наприклад Анджела Девіс та Еббі Хоффман — автор культової для покоління хіппі «Вкради цю книгу» (Steal This Book). Серед лівих які критикували його погляди варто відзначити лівого комуніста Пауля Маттика та марксистку-гуманістку Раю Дунаєвскую. Написане Маркузе есе «Репресивна толерантність», у якому він стверджував що капіталістичні демократії є тоталітарними за своєю суттю, зустріли гостру критику за тезис про те що усі точки зору окрім консервативних повинні сприйматись толерантно.

Герберт Маркузе ніяк не був пов'язаний літературознавцем Людвігом Маркузе (1894—1971), проте міг мати віддалені кровні зв'язки з берлінським сексологом Максом Маркузе (1877—1963).

Основні твори[ред.ред. код]

  • «Геґелева онтолоґія та теорія історичности» (Hegels Ontologie und die Theorie der Geschichtlichkeit, 1932)
  • «Розум і революція. Геґель і виникнення соціяльної теорії» (Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory, 1941)
  • «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження фройдизму» (Eros and Civilization: A Philosophical Inquiry into Freud, 1955)
  • «Радянський марксизм. Критична аналіза» (Soviet Marxism: A Critical Analysis, 1958)
  • «Одновимірна людина» (One-Dimensional Man, 1964)
  • «Заперечення. Нариси з критичної теорії» (Negations: Essays in Critical Theory, 1968)
  • «Нарис про звільнення» (An Essay on Liberation, 1969)
  • «Контрреволюція і бунт» (Counter-Revolution and Revolt, 1972)
  • «Естетичний вимір» (The Aesthetic Dimension, 1978)

Видання українською[ред.ред. код]

  • Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства [глави з книги] / пер. В.Курганський. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: «Либідь», 1996. — Стор. 87-134.
  • Герберт Маркузе. Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення Зигмунда Фройда / пер. О.Юдін. - Київ: «Ніка-Центр», 2010. - 248 с. - ISBN 978-966-521-531-8

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]