Стефан Вендорф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Стефан Вендорф
Псевдо Konopka і Hołyński
Народився 17 квітня 1895(1895-04-17)
Київ, Російська імперія
Помер 1 серпня 1969(1969-08-01) (74 роки)
Гданськ, Польська Народна Республіка
Поховання Witomino Cemetery in Gdyniad
Країна  Республіка Польща
Знання мов польська
Учасник Перша світова війна
Членство Association of Polish Legionnairesd, Морська та колоніальна ліга, Union of Active Struggled і Стрілецький союз
Військове звання капітан
Нагороди

Стефан Вендорф (нар. 17 квітня 1895, Київ — пом. 1 серпня 1969, Гданськ[1]) — капітан адміністрації Війська Польського, кавалер ордену «Virtuti Militari», заступник лодзінського воєводи, морський староста.

Біографія[ред. | ред. код]

Стефан Вендорф був сином Кароля Вендорфа, учасника Січневого повстання, та Олександри, уродженої Гарбовецької. Дитинство провів у маєтку Голинка. Дитинство пройшло в маєтку Голинка. Згодом жив з матір'ю у Варшаві, де закінчив підготовчу школу ім. Кароля Шульца[2], а потім у 1912 році — Комерційну школу Купецької конгрегації, після чого виїхав до Швейцарії, де вступив до Вищої комерційної школи в Санкт-Галлені, яку закінчив, склавши частину іспитів, коли повернувся до Польщі через початок Першої світової війни[1]. Крім того, він був активним членом Союзу активної боротьби та був елевом у військовій школі в Стружі[2].

Під час Першої світової війни вступив до 1-го уланського полку польських легіонів і воював як рядовий. У серпні 1915 року був двічі поранений під час бою. У 1917 р. інтернований у Щипйорно, звідки був звільнений у 1918 році. Після звільнення повернувся до Варшави і, намагаючись завершити перерване навчання, вступив на юридичний факультет Варшавського університету, який не закінчив через вступ до польської армії у листопаді 1918 року[2] у чині підпоручика до 1-го кавалерійського полку Юзефа Пілсудського, в якому служив до 1920 року. У 1922 році через поганий стан здоров'я, спричинений пораненнями, отриманими під час бою, був переведений до Головного військового контролю (пізніше — Контрольного корпусу Міністерства військових справ), де служив старшиною і писарем, паралельно завершуючи освіту у Варшавській вищій школі економіки. Перевірочна комісія присвоїла йому звання капітана зі старшинством від 30 червня 1919 року[1]. 9 вересня 1926 року він був переведений у звання підофіцера терміном на дванадцять місяців без призову до армії[3]. 11 жовтня 1928 року звільнений у запас[4].

У 1926 році Вендорф влаштувався на роботу до воєводського управління в Бресті-над-Бугом, а потім до окружного управління в Лунинці. У квітні 1928 року став старостою Столинського повіту. З 1930 року — брестський староста. У 1932 році був переведений на посаду старости Морського повіту у Вейгерово. У 1936 році його перевели до Лодзі на посаду заступника воєводи Лодзі[1]. Під час перебування в Лодзі Вендорф був членом Асоціації польських легіонерів і Стрілецького союзу, президентом Асоціації пожежних команд Лодзинського воєводства, головою Пожежної команди Лодзинського воєводства[2], а до 1937 року — президентом Лодзинського відділення Морської та колоніальної ліги[5]. У 1938 році пішов у відставку з адміністративної посади. У січні 1939 року став керівником філії швейцарської меблевої компанії «Thonet-Mundus» у Більську-Бялій[1].

У вересні 1939 року зголосився на військову службу, але не був призваний до жодного формування. Разом із сім'єю переїхав до Любліна, де працював спочатку в Люблінському сільськогосподарському синдикаті, а потім продавцем у крамниці. На зламі 1940 і 1941 років вступив до Армії Крайової[1], у складі якої був делегований для роботи в структурах Люблінського урядового представництва для Польщі, де був начальником адміністративного відділу і радником урядового представника у Любліні[1][2]. У липні, після закінчення боїв за Люблін, згідно з його наказом, здався радянським військам, які увійшли до Любліна. Був заарештований НКВС і утримувався в таборах на території СРСР[1], зокрема у Києві[6], таборі НКВС № 179 у Дягілєві та таборі для військовополонених НКВС у Грязовці. Повернувся до Польщі в листопаді 1947 року, тоді ж був відправлений до транзитного табору в Білій Підляській як репатріант. У лютому 1948 р. разом з родиною переїхав з Любліна до Гдині, де оселився на вул. Миколая Рея, 20 і влаштувався на роботу в Балтійське морське пароплавство, де працював до 1950 р. У 1950—1951 рр. працював діловодом у відділі контролю якості філії Державного підприємства «Полкарго» у Гдині. Після цього періоду працював на випадкових і тимчасових засадах, не міг знайти постійної роботи і регулярно піддавався перевіркам і допитам в Управлінні безпеки. Труднощі з працевлаштуванням та регулярні перевірки мали політичний характер, про що Вендорф повідомив у листі Відділу кадрів Міністерства зовнішньої торгівлі до Комісії з реабілітації ДП «Полкарго» у 1957 р. У 1956 р. він влаштувався на роботу до Ремісничого перукарського кооперативу у Ґданську[1].

31 липня 1969 року потрапив у нещасний випадок[1] під час виходу з поїзда[7]. Помер 1 серпня 1969 року в міській лікарні Ґданська[1].

Похований на Вітомінському цвинтарі у Гдині[1].

Стефан Вендорф був одружений з Геленою, уродженою Малушицькою (1900—1969), від якої мав доньку Анну Вендорф-Вічерську (1925—2010), віце-президента Сопота[1]. Подружжя одружилося у 1919 році в Бористенові[2].

У 2018 році на Вітомінському цвинтарі було відкрито меморіальну дошку на честь Стефана Вендорфа[6].

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р [1], Anna Wendorff-Wicherska, "Stefan Wendorff: II Służba Wojskowa. Ze zbiorów rodzinnych [nazwa red.]" 
  2. ↑ а б в г д е [2], Ireneusz Polit, "Wojewodowie łódzcy (1919–1939)" 
  3. ↑ Dz. Pers. MSWojsk., Nr 34 z 25 sierpnia 1926, s. 279.
  4. ↑ Dz. Pers. MSWojsk., Nr 3 z 29 stycznia 1929, s. 7.
  5. ↑ Sprawozdanie z działalności zarządu głównego ligi morskiej i kolonialnej (пол.), 1939
  6. ↑ а б Gdynia uczciła pamięć Stefana Wendorffa (пол.)
  7. ↑ [3], Rudy Ogon, "Polacy z terenów ukrainnych w szeregach Pierwszej Kompanii Kadrowej" 
  8. ↑ Dz. Pers. MSWojsk., Nr 3 z 11 stycznia 1923, s. 33.
  9. ↑ Księga Jazdy Polskiej, 1938.
  10. ↑ а б [4], Poland. Ministerstwo Spraw Wojskowych., "Rocznik oficerski rezerw, 1934." 
  11. ↑ а б в Materiały biograficzne. Legitymacje Stefana Wendorffa. Akt nadania Krzyża Niepodległości, wniosek o odznaczenie Krzyżem Virtuti Militari i legitymacje tegoż odznaczenia, zawiadomienia o przyznaniu Medalu Dziesięciolecia Odzyskanej Niepodległości i Medalu za Wojnę 1918-1921; legitymacje: Krzyża Walecznych, odznaki I Pułku Szwoleżerów Józefa Piłsudskiego i honorowej Frontu Litewsko – Białoruskiego, uprawnienia do odznaki za dwukrotne zranienie, 1 fotografia., 1921-1933

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych [Особистий щоденник міністра військових справ] (пол.).
  • Księga Jazdy Polskiej [Księga Jazdy Polskiej] (пол.). Варшава: Друкарня Графічного інституту Видавничого інституту «Бібліотека Польська». 1938.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Стефан_Вендорф&oldid=42188895