Репатріація

Репатріа́ція — повернення на батьківщину, з поновленням їх громадянських прав, військовополонених та цивільних осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни та перебували довший час поза батьківщиною. Особливого політичного змісту набув термін «репатріація» у стосунку до повернення політичних емігрантів до країн їх походження.

Часи Першої світової війни

У 1918-19 репатріювалися спонтанно та через українські консульства українці з Росії на Україну, а західні українці, вивезені насильно в глиб Росії чи як полонені, до Західної України. У 1920-21 уряд УРСР уклав з сусідніми державами ряд угод про репатріацію громадян УРСР. У всіх випадках ішлося про добровільну репатріацію, хоч представники ССР намагалися вести агітацію за репатріацію головно у таборах інтернованих вояків Армїї УНР у Польщі з обіцянкою помилування і повернення громадських прав. Те саме робили польські представники у таборах інтернованих вояків УГА у Чехо-Словаччині. Деяка частина українських втікачів і вояків повернулася до УРСР або до Польщі.

Часи Другої світової війни

Репатріація українців стала гостро актуальною після другої світової війни, внаслідок якої 2-3 млн українців опинилися на території колишнього німецького Рейху та інших західних країн (див. Еміграція). Згідно з міжальянтськими угодами (Потсдам та ін.) всі чужинці мали репатріюватися до своїх країн. У результаті заходів представництв політичних емігрантів зі Східної Європи та під тиском світової громадської опінії застосовано принципі добровільності щодо репатріації людей з підкомуністичних країн, за винятком воєнних злочинців, яких видавали країні, що висувала право юрисдикції над ними. Радянські та інші східно-європейські уряди створили цілу мережу репатріаційних комісій з військовим та розвідочним персоналом. Вони довільно інтерпретували угоди про добровільність репатріації та т. зв. військові злочини. Доходило до трагічних випадків насильного вивезення, у тому числі і до самогубств переміщених осіб з Німеччини й Австрії, особливо колишніх членів військових частин німецької армії (власовці, Українське Визвольне Військо та ін.), наприклад, у Кемптені, Дахав. У 1946-49 радянські представники в ООН часто домагалися примусової репатріації усіх громадян комуністичних країн. Репатріації закінчилася, поза індивідуальними випадками, у 1947—48. Частково репатріювалася у повоєнні роки і міжвоєнна заробітчанська еміграція з Франції і з Аргентини.

Інші фактори

Репатріацію іноді називають також обмін населення в наслідок зміни кордонів, напр., польсько-радянських та чехо-словацько-радянських у 1945—46. Цей обмін (у випадку українців у Польщі більш примусовий, ніж добровільний) охопив близько півмільйона українців, які переїхали до УРСР. У 1950-х роках частина українців Пряшівщини (6-8000), що виїхали по війні до УРСР, домоглися поновної репатріації до Чехо-Словаччини, як і окремим українцям з теперішньої польської території вдалося залишити СРСР під різними претекстами.

Див. також

• Лінія Керзона
• Операція Вісла
• Закерзоння
• Біженці

Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.