Сьоґун

Токуґава Іеясу, засновник сьоґунату Едо, у парадних шатах сьоґуна.

Сьо́ґун (яп. 将軍, しょうぐん, полководець") — найвища військова посада у домодерній Японії. Голова самурайського уряду. Відповідає «маршалу» у західних і «гетьману» у східноєвропейських арміях.

Початково сьоґуном називали тимчасового головнокомандувача імператорської армії, яка вирушала в похід проти племен еміші, автохтонів Японських островів, так званих «північно-східних варварів». У 12 столітті титул сьоґуна закріпився за однією з військових посад імператорського двору — сей'ї тайсьоґуном, лідером самураїв Східної Японії і головою самурайського уряду — сьоґунату. З 14 століття сьоґунів також називали кубо.

Стародавність (8 — 11 століття)

Різноманіття «сьоґунів»

У 7 — 8 століттях, у періодах Асука і Нара, існувало декілька посад, які включали себе слово «сьоґун». Серед них були:

• сей'ї сьоґун (征夷将軍) — «полководець — завойовник варварів Сходу»;
• тінтекі сьоґун (鎮狄将軍) — «полководець — завойовник варварів Заходу»;
• тіндзю сьоґун (鎮守将軍) — «полководець — пацифікатор».

Як правило, ті хто обіймав ці посади займали високий ранг у чиновницькій системі Японії. Вони були головами експедиційних армій або командирами їхніх окремих частин.

Сьоґуни також поділялися на «вищих» і «нижчих»:

• тайсьоґун (大将軍) — «великий полководець»
• сьоґун (将軍) — «полководець»
• фукусьоґун (副将軍) — «заступник полководця»

Військові кампанії були тимчасовими, посадовець повертав пост сьоґуна Імператору одразу після її завершення.

Іноді синонімом сьоґуна виступала посада державного «посланця» сі (使). Зокрема, у 7 — початку 8 століттях поняття «посланець — завойовник варварів Сходу» сей'і сі (征夷使) та «полководець — завойовник варварів Сходу» сейі сьоґун (征夷将軍) ототожнювалися.

Перші сей'і-тайсьоґуни

Саканоуе но Тамурамаро, перший сей'і-тайсьоґун стародавньої Японії (Кікуті Йосай, Збірка гравюр «Дзенкен кодзіцу», 1825–1836)

У 8 столітті одним з найпріоритетніших напрямків зовнішньої політики імператорів Японії було об'єднання острова Хонсю під своєю владою. Нескореною землею залишався північний схід острова — регіон Тохоку, споконвічне місце проживання племен еміші. Японці вважали ці племена «варварськими» і періодично висилали армії для їх підкорення. Головнокомандувачіі цих армій обіймали посади сей'і сьоґун. Першими відомими історії сей'і сьоґунами були Тадзіхі Аґатаморі у 720 та Фудзівара Умакаі у 725 роках.

Згодом посаду сей'і сьоґуна заступила посада сей'і тайсьоґун. Її вперше отримав у 793 році Отомо но Отомаро. У 797 році його перейняв Саканоуе но Тамурамаро, а у 811 році — Фун'я но Ватамаро. Подвиги Саканоуе, який практично підкорив увесь північний схід острова Хонсю і полонив емішійського вождя, оповили посаду сейї тайсьоґуна особливим ореолом воєнної слави і величі.

У 9 столітті, після приєднання еміші, необхідність у нових експедиційних арміях відпала. Посада сейі тайсьоґуна лишалась тривалий час вакантною. На завойованих північно-східних землях японці сформували пацифікаційний уряд-адміністрацію тіндзюфу. Її начальником призначався «сьоґун-пацифікатор» — тіндзю сьоґун. Він мусив ліквідовувати залишки опору емішійських племен та наглядти за реалізацією асиміляційних проектів центрального уряду.

У 10 столітті у східних районах Японії спалахнуло повстання самурайського ватажка Тайри но Масакадо. Для його придушення імператорський уряд відрядив каральну експедицію на чолі з Фудзіварою но Тадабумі, якого призначив «великим сьоґуном — завойовником Сходу» — сейто тайсьоґуном. Призначення ж на посаду «великого сьоґуна — завойовника варварів Сходу», сей'і тайсьоґуна, не було, оскільки повстанці були знатними самураями, а не «варварами» еміші.

Загалом, до середини 12 століття, завдяки стабілізації соціально-економічного життя, посада сей'і тайсьоґуна практично канула у небуття.

Сьоґун — самурайський лідер (12 — 19 століття)

Портрет знатного самурая, ймовірно Мінамото но Йорітомо, засновника самурайського уряду в Камакурі.

Відродження імені сей'і тайсьоґуна мало місце наприкінці епохи Хей'ан під час війни між родами Тайра і Мінамото. У 1184 році командир останніх, Мінамото но Йосінака, вигнав самураїв Тайра зі столиці і, призупинивши правління імператора-інока Ґо-Сіракава, самовільно призначив себе на цю посаду. Цим кроком він хотів залучити на свій бік вояків для походу проти Мінамото но Йорітомо, конкурента зі Сходу Японії, армії якого підступали до Кіото. Сили останнього ототожнювалися зі зниклими еміші, «варварами Сходу» стародавніх часів, які мусили бути покарані. Завдяки діям Йосінаки сей'і тайсьоґун перетворився у фактично незалежну від центрального уряду політичну фігуру, яка формально підкорялася лише імператору Японії і отримувала від нього частину монарших повноважень.

Того ж року Мінамото но Йорітомо знищив Йосінаку і, захопивши столицю, негайно забажав від двору призначення себе на посаду сей'і тайсьоґуна. Це підвищило політичну вагу цієї посади, котра стала символізувати військового лідера Східної Японії. Проте Ґо-Сіракава, який боявся виникнення незалежного самурайського уряду на сході країни, не задовольнив прохання Йорітомо. Останній був призначений на сьоґунську посаду лише після смерті імператора-інока у 1192 році.

Пост сей'і тайсьоґуна був тимчасовим, але Йорітомо збирався перебувати на ньому постійно. За японським звичаєм обіймач сьоґунської посади мусив тричі відіслати посольство до Кіото з проханням повернути її дворові. Як правило, після двох відмов імператора посада поверталася під час прибуття третього посольства. Проте Йорітомо відрядив лише два посольства до столиці, на які отримав традиційну відмову. Під приводом того, що двір не бажає забирати посаду, він не відправляв третього посольства і залишався сьоґуном до кінця свого життя.

Така політика Йорітомо сприяла тому, що більшість населення країни сприймала його нащадків як сьоґунів, не залежно від того чи було офіційне затвердження на цю посаду імператорським двором чи ні. Наприклад, Мінамото но Йорііе, син Йорітомо, був призначений на пост сей'і тайсьоґуна у 1202 році, лише за три роки після смерті свого батька. Проте у світі ходили чутки, що він вже перебував на сьоґунівському посту безпосередньо перед кончиною Йорітомо. У історичному джерелі «Адзума каґамі», яке було складене у 1266 році, згадується, що Йорііє став спадкоємцем саме сьоґуна. Це свідчить про наявний симбіоз титулів і посад сей'і тайсьоґуна і голови самурайського уряду — «Камакурського господаря» (鎌倉殿) — у свідомості тогочасних японців. Цей симбіоз було остаточно закріплено урядом у 1203 році, коли Мінамото но Санетомо був призначений на сьоґунську посаду одразу ж по успадкуванню головування у Камакурі.

Таким чином, на початок 13 століття посада сей'і тайсьоґуна перетворилася на спадкову. Вона стала синонімом лідера самураїв Японії і голови самурайського уряду. Відтепер слово «сьоґун» асоціювалося лише з цією посадою, а не різноманітними «сьоґунами» стародавніх часів. У наступні століття призначення на пост сей'і тайсьоґуна було приводом до заснування власного самурайського уряду і слугувало легалізацією пануючого режиму. Поєднання сьоґунської посади і функцій голови японського уряду проіснувало до середини 19 століття. Пост сей'і тайсьоґуна був ліквідований імператорським указом у 1867 році.

Церемонія призначення на посаду

У давнину церемонія призначення на посаду сьоґуна проводилася у імператорському палаці. Вона супроводжувалась оголошенням едикту про призначення та врученням церемоніального меча (節刀), який був символом делегування судових повноважень імператора сьоґуну. Там само у палаці призначався заступник сьоґуна і верхівка командного складу армії.

Докладних відомостей про те, як призначали сьоґунів у 12 — 13 століттях немає. Ймовірно, церемонії супроводжувались оголошенням едикту і врученням меча як у стародавні часи. Відомо, що у випадку з Мінамото но Йорітомо та принца Хісаакі едикт про призначення на посаду сейі тайсьоґуна відсилався до сьоґунівської ставки у Камакурі імператорським послом (勅使). В усіх інших випадках двір такого привілею не надавав, а сповіщав номінанта про призначення його сьоґуном через простих гінців.

У 14 — 17 століттях, включаючи перших трьох правителів сьоґунату Токуґава, обов'язковим для номінанта на сьоґунівську посаду було прибуття до столиці і аудієнція з імператором. Така практика була припинена за часів правління Токуґави Іецуни, який через свій малий вік не зміг з'явитися до кіотського двору. Він був оголошений сьоґуном у своєму Едоському замку через імператорського посла. До середини 19 століття його наступники також ставали сьоґунами не полишаючи ставки в Едо.

Церемонія призначення на посаду сьоґуна з 14 по 19 століття була вельми скромною. Під час оголошення едикту про призначення сьоґуном, номінант обіцяв слідувати «світлому прикладу» Мінамото но Йорітомо і, наповнивши золотим піском скриньку, у якій містився едикт, передавав її імператорському посланцю. З 15 століття, починаючи від правління Асікаґи Йосіміцу, обіймач посту сей'і тайсьоґуна також призначався «старшим роду Мінамото» (源氏長者), головою школи Сьоґакуін (奨学院) і буддистського павільйону Дзюннаін (淳和院), а також інспектором імператорських конюшень (馬寮御監).

Список сей'і тайсьоґунів

Загальна кількість сьоґунів становить 45 осіб. Кількість правлінь дорівнює 46.

	Сьоґуни 8 — 12 століть
№	Українською	Японською	Роки життя	Роки служби
1	Отомо но Отомаро	大伴弟麻呂	731–809	793–794 (?)
2	Саканоуе но Тамурамаро	坂上田村麻呂	758–811	797–811 (?)
3	Фун'я но Ватамаро	文屋綿麻呂	765–823	813–816
4	Мінамото но Йосінака	源義仲	1154–1184	1184
	Сьоґунат Камакура
1	Мінамото но Йорітомо	源頼朝	1147–1199	1192–1199
2	Мінамото но Йорііе	源頼家	1182–1204	1202–1203
3	Мінамото но Санетомо	源実朝	1192–1219	1203–1219
4	Фудзівара но Йоріцуне	藤原頼経	1218–1256	1226–1244
5	Фудзівара но Йоріцуґу	藤原頼嗣	1239–1256	1244–1252
6	Принц Мунетака	宗尊親王	1242–1274	1252–1266
7	Принц Кореясу	惟康親王	1264–1326	1266–1289
8	Принц Хісаакі	久明親王	1276–1328	1289–1308
9	Принц Морікуні	守邦親王	1301–1333	1308–1333
	Реставрація Кемму
1	Принц Морійосі	護良親王	1308–1335	1333
2	Принц Нарійосі	成良親王	1326–1344	1335–1336
	Сьоґунат Муроматі
1	Асікаґа Такаудзі	足利尊氏	1305–1358	1338–1358
2	Асікаґа Йосіакіра	足利義詮	1330–1367	1358–1367
3	Асікаґа Йосіміцу	足利義満	1358–1408	1368–1394
4	Асікаґа Йосімоті	足利義持	1386–1428	1394–1423
5	Асікаґа Йосікадзу	足利義量	1407–1425	1423–1425
6	Асікаґа Йосінорі	足利義教	1394–1441	1429–1441
7	Асікаґа Йосікацу	足利義勝	1434–1443	1442–1443
8	Асікаґа Йосімаса	足利義政	1436–1490	1449–1473
9	Асікаґа Йосіхіса	足利義尚	1465–1489	1473–1489
10	Асікаґа Йосікі	足利義材	1466–1523	1490–1493
11	Асікаґа Йосідзумі	足利義澄	1480–1511	1494–1508
10	Асікаґа Йосітане	足利義稙	дивіться Асікаґа Йосікі	1508–1521
12	Асікаґа Йосіхару	足利義晴	1511–1550	1521–1546
13	Асікаґа Йосітеру	足利義輝	1536–1565	1546–1565
14	Асікаґа Йосіхіде	足利義栄	1538—1568	1568
15	Асікаґа Йосіакі	足利義昭	1537～1597	1568–1573
	Сьоґунат Едо
1	Токуґава Іеясу	徳川家康	1543–1616	1603–1605
2	Токуґава Хідетада	徳川秀忠	1579–1632	1605–1623
3	Токуґава Іеміцу	徳川家光	1604–1651	1623–1651
4	Токуґава Іецуна	徳川家光	1641–1680	1651–1680
5	Токуґава Цунайосі	徳川綱吉	1646–1709	1680–1709
6	Токуґава Іенобу	徳川家宣	1662–1712	1709–1712
7	Токуґава Іецуґу	徳川家継	1709–1716	1713–1716
8	Токуґава Йосімуне	徳川吉宗	1684–1751	1716–1745
9	Токуґава Іесіґе	徳川家重	1712–1761	1745–1760
10	Токуґава Іехару	徳川家治	1737–1786	1760–1786
11	Токуґава Іенарі	徳川家斉	1773–1841	1787–1837
12	Токуґава Іейосі	徳川家慶	1793–1853	1837–1853
13	Токуґава Іесада	徳川家定	1824–1858	1853–1858
14	Токуґава Іемоті	徳川家茂	1846–1866	1858–1866
15	Токуґава Йосінобу	徳川慶喜	1837—1913	1866–1867

Див. також

• Сьоґунат
• Сьоґунат Камакура
• Сьоґунат Муроматі
• Сьоґунат Едо

Джерела і література

• (яп.) 『国史大辞典』15巻、17冊 (Великий словник історії Японії)．東京、吉川弘文館、1972－1997.　第8巻、P.190—191.
• Сьоґун // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997. (яп.)
• (укр.) Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997.
• (укр.) Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997.

Посилання

• (яп.) Список сей'ї тайсьоґунів