Уманський Костянтин Олександрович
| Костянтин Олександрович Уманський | |
|---|---|
| рос. Константи́н Ума́нский | |
.jpg) | |
| Народився |
14 травня 1902 Миколаїв |
| Помер |
25 січня 1945 (42 роки) Мехіко |
| Поховання | Новодівочий цвинтар (Москва) |
| Громадянство |
 СРСР |
| Національність | єврей |
| Діяльність | дипломат, журналіст, політик, митець, мистецтвознавець |
| Alma mater | МДУ |
| Знання мов | російська |
| Посада | посол СРСР в СШАd |
| Партія | РКП(б), ВКП(б) |
| Нагороди | Орден Трудового Червоного Прапора |
Костянтин Олександрович Уманський (*14 травня 1902, Миколаїв—†25 січня 1945, Мехіко) — радянський мистецтвознавець, журналіст і дипломат, імовірно суміщав дипломатичну роботу і шпигунство.
З 1931 працівник Відділу преси та інформації НКЗС, згодом його очільник. У 1932—1934 вплинув на замовчування Голодомору європейськими та американськими ЗМІ, публічними персонами.
Біографія[ред. | ред. код]
Народився в Миколаєві, за однією версією в родині інженера Олександра Уманського[1], за іншою — заводчика Абрама Уманського[2].
В роки навчання у миколаївській гімназії проявив здібності в живописі та іноземних мовах. Навесні 1918 поступив у Московський університет. У 1919 вступає в РКП(б). В той же час за дорученням Луначарського готує німецькою огляд «Новое русское искусство», присвячений творчості молодих художників — Лентулова, Малевича, Шагала, Сар'яна. Робить стрімку кар'єру в радянській журналістиці: напочатку 1920-х редактор видання «Искусство», кореспондент Російської телеграфної агенції в Відні, а вже в 1928 очолює представництва ТАСС у Парижі та Женеві.
У 1930 році закінчує Інститут червоної професури. В 1931 починає роботу в наркоматі закордонних справ, помічник завідувача Відділом преси та інформації. Є свідчення, що Уманський працював перекладачем для іноземних журналістів і письменників під час їх зустрічей з вищим керівництвом СРСР, включно зі Сталіним.
Згідно з розслідуванням В'ячеслава Головченка, Уманський в період 1932—1933 сприяв викривленню інформації про події в Україні, зробив внесок у компанію дезінформації, що призвела до заперечення Голодомору. Запрошені ним Волтер Дюранті (кореспондент Нью-Йорк Таймс), Бернард Шоу, Ліон Фейхтвангер, Анрі Барбюс своїми репортажами суттєво вплинули на громадську думку країн Заходу, поставивши під сумнів інформацію про масовий штучний голод.
Отримує одне за одним підвищення, спочатку до начальника Відділу преси та інформації НКЗС, а в 1936 році стає радником Повноважного представництва СРСР у Вашингтоні. Ще згодом — Надзвичайний та повноважний посол СРСР у США, займає цю посаду до листопада 1941, один із наймолодших радянських послів. На два роки повертається в СРСР для роботи в НКЗС, а з 1943 і до своєї загибелі — Надзвичайний та повноважний посол СРСР у Мексиці (з 1944 за суміщенням у Коста-Риці). За свідченнями сучасників, належав до радянської розвідувальної агентури в США, мав псевдо «Редактор» (спогад радянського розвідника і терориста Судоплатова наведений у книзі Американо-советская дипломатическая дуэль в лицах).
Костянтин Уманський загинув за нез'ясованих обставин в авіакатастрофі, прямуючи в Коста-Рику для вручення вірчої грамоти.
Сім'я[ред. | ред. код]
Був одружений, його жінка, Раїса Михайлівна, загинула разом із ним в авіакатастрофі.
1943 року, в переддень вильоту до Мехіко за загадкових обставин загинула їх єдина 14-річна донька, Ніна. Поширена в сучасних ЗМІ версія стверджує, що її вбив і застрелився сам син наркома авіапромисловості Володимир Шахурін, також підліток. Історія, одним з епізодів якої є загибель школярів, відома як «справа вовченят»[3], і описана в сучасній російській літературі (наприклад: Алексей Кирпичников «Сталинъюгенд», Александр Терехов «Каменный мост»).
Джерела[ред. | ред. код]
- (рос.) Александр Гольдберг Американо-советская дипломатическая дуэль в лицах
- (рос.) Зиновий Сагалов Константин Уманский. Лицо из прошлого (стаття містить дві унікальні світлини Уманського).
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ (рос.) Біографічна стаття в «Независимой газете»
- ↑ (рос.) Розслідування В'ячеслава Головченка на сайті LB.ua. Архів оригіналу за 30 вересня 2013. Процитовано 23 жовтня 2013.
- ↑ (рос.) Стаття «Дело волчат»в журналі Огонёк
|
