Дипломат
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Диплома́т — посадова особа, яка уповноважена урядом вести переговори з представниками іноземних держав.
Зміст |
[ред.] Історія
[ред.] Стародавні часи
Про дипломатію, у справжньому розумінні цього терміна, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потреба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому.
Джерелом історії дипломатії цього періоду є також закони Ману. Незважаючи на те, що закони Ману є збірником законів стародавньої Індії, вони приділяють багато уваги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Дипломатичне мистецтво, за законами Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир та його протилежність (війна) залежать від послів, оскільки лише вони створюють та сварять союзників. У їхній владі перебувають ті справи, через які встановлюється мир або розпочинається війна між царями. А тому, за законами Ману, дипломат має бути людиною передбачливою, всебічно освіченою та здатною приваблювати до себе людей. Він мусить вміти розпізнавати плани іноземних володарів не лише за їх словами чи справами, але й жестами та виразом обличчя. Відповідно, дипломат має бути людиною зрілого віку, представницьким, сміливим, оратором, відданим справі, чесним, мати добру пам'ять. Найбільш складні питання міжнародного життя потрібно розв'язувати дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці. Такими є основні положення законів Ману, які трактують роль дипломата та дипломатії.
Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин та міжнародного права у Греції була «проксенія», тобто гостинність. Конфлікти, що виникали між, общинами та полісами, вирішували за допомогою спеціально уповноважених, або послів. Зокрема, в епоху Гомера їх називали вісниками, а в класичну — старійшинами. Такі основні міста-держави, як Афіни, Спарта і Коринф, обирали послів на народних зборах серед багатих жителів, які відповідали певним вимогам (мали належні ораторські здібності, навіть акторські, яким виповнилося 50 років). Звідси і походить термін «старійшини». Часто посольські доручення отримували вищі посадові особи міст.
Усі посли вважалися рівноправними. Дещо пізніше з'явився звичай обирати головного посла. Для забезпечення функціонування посольства призначали певний штат прислуги.
У стародавні часи не існувало якихось певних юридичних правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були постійні. Ведення переговорів і укладання договорів, переважно, були зумовлені випадковими обставинами, ці обов'язки покладалися на тих чи інших осіб тимчасово. А тому після виконання доручень повноваження таких місій припинялися, а агенти поверталися на батьківщину.
Варто зазначити, що такі відомі представники Стародавньої Греції, як Фемістокл, Арістід, Перікл, Філіп Македонський, які боролися за об'єднання Греції, а пізніше й за її розширення, керували військовими діями та вели переговори, всіляко використовуючи при цьому мистецтво дипломатії.
Наприклад, Філіп Македонський виявив себе визначним дипломатом, який вміло і належним чином застосовував дипломатію як знаряддя об'єднання Греції під своєю владою.
У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати та відряджати посольства завжди було прерогативою найвищих органів держави: спочатку королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів.
Наприклад, у період Республіки склад делегації затверджував Сенат. При обговоренні цього питання Сенат щоразу видавав спеціальні сенатські постанови. Вибір послів здійснював головуючий у Сенаті — консул або претор. Інколи послів обирали жеребкуванням, причому ніхто не мав права відмовитись від участі в посольстві. Послів називали легатами й ораторами.
У період Римської імперії (І—V ст.) докорінно змінюються зовнішня політика і дипломатія. Такі питання, як оголошення війни, укладення миру, приймання і скерування посольств, належали винятково до відання імператора. Дипломатія перетворилася на відповідну службу чиновників. Під час правління Клавдія (середина І ст.) посольськими справами займалася особиста канцелярія імператора, яку очолював імператорський секретар.
[ред.] Середньовіччя
Значне місце у розвитку дипломатії цього періоду посідала Апостольська Церква. Форми церковної дипломатії були запозичені нею з античності. Так, посланники Папи називаються легатами, вікаріями, ораторами, нунціями. Вперше присутність папського легата спостерігається на Нікійському соборі 325 року. Причому, якщо у перші століття християнства папські місії мали переважно релігійний характер, то між V ст. і VIII ст. представники понтифіка з'являються і на світських церемоніях.
Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візантійському дворі діяло Відомство іноземних справ, яке підпорядковувалось Першому міністру та складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов. Були вироблені певні правила посольської справи, які запозичували всі держави, що мали відносини з Візантією. Посол був представником володаря і міг вести переговори лише в межах наданих йому повноважень. За перевищення повноважень послу загрожувало тяжке покарання.
Враховуючи ту обставину, що італійські міста-держави існували немов поза загальною системою феодалізму, їх об'єднували спільні інтереси та розділяла жорстока ворожнеча. Вони постійно боролися за владу і були зайняті створенням комбінацій і союзів, які б посилювали цю владу. Завдяки цьому в Італії у ХIII-XIV ст. виник тип державного діяча — дипломата. Наприклад, Флоренція гордилася такими послами, як Данте, Петрарка, Бокаччо.
[ред.] Епоха Відродження
Переломним моментом в історії дипломатії та дипломатичного права стала поява постійних дипломатичних представників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), розташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники деяких держав з'являються також у Парижі та Лондоні.
У цей період послаблюється вплив церкви у дипломатії і в структурі дипломатичних представництв. Головні посади в дипломатії стали обіймати професійні дипломати. Часто постійні посольства відкривають за допомогою трактатів.
Після укладення Вестфальського миру, який зафіксував систему європейської політичної рівноваги, інститут посольства набуває вже стабільної форми. Одночасно формується поняття про дипломатичний корпус як про певну корпорацію дипломатів іноземних держав, які перебувають при дворі глави держави за місцем перебування.
[ред.] Новий час
У XVI ст. у Франції з'являється прототип сучасного Міністерства закордонних справ, а вже у XVII ст. тут створюється Рада Кабінету, або Таємна Рада, і працює секретар із закордонних справ. Пізніше створюється Департамент закордонних справ. У той же час у Великобританії у 1782 році запроваджується посада головного Секретаря його Королівської величності у закордонних справах. Формується Міністерство закордонних справ, яке має цю назву і сьогодні.
У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дипломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування щодо дипломатичних представників чужоземних держав. Широко застосовується принцип «екстериторіальності» щодо житла послів і, у зв'язку з цим, право дипломатичного притулку. Одночасно розвивається і вдосконалюється дипломатична служба.
З 1815 році дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни.
Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипломатичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 року.
Документи, прийняті на Віденському й Аахенському конгресах, визначили загальноприйняті основи дипломатичної служби і представництва сучасних держав. Були встановлені три класи дипломатичних представництв:
- посли, папські легати і папські нунції;
- надзвичайні посланники та повноважні міністри;
- повірений у справах.
Віденський Регламент принципово демократизував відносини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце згідно зі старшинством, залежно від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника Папського престолу.
[ред.] Література
- Блищенко И. П. Дипломатическое право. М., 2002.
- Дурденевский В. Н. Дипломатическое и консульское право. — М., 2005.
- Курс международного права: В 7 т. М., 1990. Т. 4. 103 с.
- Левин Д. Б. Международное право, внешняя политика и дипломатия. — М., 2003. 304 с.
- Маланчук В. А. Вступ до міжнародного права. Консум, 2001. c. 592
- Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право. Підручник для ВУЗів. Львів: ВАТ Бібльос, 2002. – 330 с.
- Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право. Підручник. Київ: Знання, 2006. – 372 с.
- Сандровский К. К. Право зовнішніх відносин. — К., 2006. 402 с.
- Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. — К. Знання, 2000.
