Фонема
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Фонема — це найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
Зміст |
[ред.] Функції фонеми
Зазвичай виділяють:
- конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою яких творяться одиниці вищих рівнів;
- ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;
- дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.
Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.
Варіанти фонем є трьох типів:
Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.
Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.
Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].
[ред.] Історія дослідження
Фонему вивчає функціональна фонетика, або фонологія. Функціональна фонетика зароджується в 70-х роках XIX ст. у дослідженнях німців Вінтелера та Зіверса, а пізніше Єсперсена, підготували перехід до нової точки зору на звукові одиниці мови і разом з тим поділ підходів до опису звукової сторони мови на власне фонетичний та фонологічний.
Переломними у фонетиці стали ідеї Бодуена де Куртене. Науковець розмежував вчення про звуковий бік мови на антропофоніку, що має справу зі фізичною, матеріально вираженою звуковою субстанцією, і психофонетику, де звукова оболонка мови розглядалася як явище психічне, ментальне, а тому функціональне. На позначення такого явища Бодуен використав термін фонема як базова одиниця психофонетики.
Великий внесок у розвиток функціональної фонетики внесли магістерська дисертація Л.Щерби (1912), кавказознавчі роботи Н.Яковлєва 20-х рр. XX ст.
Функціональна фонетика як самостійна лінгвістична дисципліна виокремилася в 20-30-х рр. XX ст. і стала називатися фонологією. Засновниками фонології були представники Празької лінгвістичної школи: Н.Трубецькой, Р.Якобсон, С.Карцевський, які виклали основні ідеї фонології на 1-му Міжнародному конгресі лінгвістів (Гаага, 1928). Особливу роль у становленні фонологічної мовознавчої дисципліни зіграла праця М. Трубецького «Основи фонології» (1939) — перший систематичний виклад завдань, принципів та методів фонології.
В українському мовознавстві початок фонологічного періоду датується 20-ми роками минулого століття, коли вийшла праця Є.Тимченка «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (1927), О.Синявського «Спроба звукової характеристики літературної української мови» (1929) та О.Курило «До поняття фонема» (1930). Загалом, проблеми вітчизняної фонології розв'язувалися в руслі ідей двох фонологічних шкіл — ЛФШ (Ленінградська) і МФШ (Московська). Представники першої (Р.Аванесов, П.Кузнєцов, С.Сидоров, А.Реформатський, М.Панов, С.Журавльов, В.Кодзасов, Т.Ніколаєва) спиралися на ідеї Бодуена де Куртене про зв'язаність фонеми з морфемою. Тобто встановлення фонеми можливе лише у зв'язку з морфемою, в межах якої існує фонема. Звідси одне з ключових понять — явище нейтралізації, коли дві різні фонеми можуть виражатися одним і тим самим звуком.
Представники ЛФШ, спираючись на праці Л.Щерби (Л.Зіндер, М.Матусевич, Л.Бондарко, Л.Вербицька, С.Гордіна) розглядали фонему у єдності зі звуком, відкидали ідею нейтралізаці МФШ, тобто надавали вирішального значення звуковому вираженню фонеми.
[ред.] Фонема і звук
Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:
- фонема — явище соціальне, фонема є впізнаваною не залежно від особливостей її вимови окремими людьми
- звук — явище індивідуальне
- фонема — мовна одиниця
- звук — мовленнєва одиниця
- фонема — абстрактна одиниця
- звук — конкретна одиниця
- фонема — величина стала
- звук — величина залежна
[ред.] Фонеми у знакових мовах
В знакових мовах (наприклад в мові глухих) окремі знаки також називаються фонемами. Ментальне кодування та сприйняття таких знаків практично не відрізняється від сприйняття звуків на слух.
[ред.] Фонеми української мови
В сучасній українські літературній мові виділяють 38 фонем: 32 приголосні та 6 голосних.
[ред.] Література
- Сучасна українська літературна мова / За ред. М. Я. Плющ. — К.: Вища шк., 2001. ISBN 966—642-054-6
