Фонетика
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Фонетика — (від грецького phonetikos — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому вивчається звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності їх поєднання, фонетичні процеси, природа й структура складу, наголос, інтонація.
Зміст |
[ред.] Розділи фонетики
Вивчення звукового боку мови відбувається в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.
Щодо часу виділяється:
- історична (діахронічна) фонетика , що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи
- описова (синхронічна) фонетика , котра вивчає стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному.
Щодо мов виокремлюють:
- загальну фонетику, яка вивчає загальні особливості звукового боку мови
- конкретну фонетику, що досліджує звуковий бік окремої мови
- зіставну фонетику, яка вивчає звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.
Щодо форми проявлення мови кажуть про:
- фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови)
- діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології)
- фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики)
Щодо методів вивчення говорять про теоретичну фонетику, в якій використовуються теоретичні методи дослідження, і експериментальну фонетику, де застосовуються емпіричні методи дослідження (безпосереднє спостереження й інструментальні методи дослідження: палатографування, рентгенографування, осцилографування, спектрографування, інтонографування тощо).
Щодо практичного застосування фонетичних знань виділяють нормативну фонетику, знання якої застосовуються в межах лінгвістичних дисциплін, і прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають широкого практичного застосування в суспільстві.
[ред.] Предмет фонетики
Особливості вивчення фонетичних проблем у різних напрямках мовознавства розділили фонетику на фонетику у вузькому розумінні, або субстанційну фонетику, та фонологію (функціональну фонетику).
Предметом фонетики у вузькому її розумінні є звукова субстанція мовлення. До вивчення звукового сигналу підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і приймається. Мовленнєва комунікація являє собою процес, модель якого можна зобразити у наступній послідовності: суб’єкт, що говорить, – канал зв’язку, по якому передається інформація, – об’єкт, що приймає дану інформацію. Кожна людина виступає як в ролі суб’єкта, так і в ролі об’єкта мовлення.
Тому наразі говорять не просто про фонетику, а про сукупність фонетичних наук, кожна з яких має свій бік вивчення проблеми: артикуляційна фонетика, акустична фонетика й перцептивна фонетика.
Фонологія займається вивченням особливостей і закономірностей функціонування звукової сторони мови, її структури (одиниць), моделі та метамоделі. У фонології виділяється сегментна фонологія (фонематика), що вивчає одиниці сегментного характеру, і надсегментна фонологія, що вивчає одиниці, які накладаються на сегментне мовлення. Надсегментну фонологію ще називають просодикою (просодемікою). Вперше термін просодика у цьому розумінні був введений М.Трубецьким, який і відніс сегментний і надсегментний склад до вивчення фонології.
У свою чергу, сегментна фонологія складається з фонеміки (вивчає звук / фонему), силабеміки (вивчає склад / силабему), синтагматики (вивчає синтагму / синтагмему), фраземіки (вивчає фразу / фразему).
Надсегментна фонологія характеризується меншим вивченням з низки об’єктивних причин, ніж сегментна фонологія, а тому поділ її на підрозділи незавершено; на сьогодні можна говорити про тонологію (вчення про тон / тонему) й акцентологію (вчення про наголос / акцентему). Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтонація, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія. Проте в поняття інтонації входить не тільки інтонаційна конструкція, але й одиниці, які її формують (засоби), тому будь-яку надсегментну одиницю узагальнено називають інтонемою (просодемою).
[ред.] Артикуляційна фонетика
Артикуляційна фонетика розглядає біологічний аспект звукового мовлення, точніше його генерування. Через те предметом артикуляційної фонетики є генеруючий (мовленнєвий апарат). Прийоми артикуляційної фонетики:
1.самоспостереження (інтроспекція)
2.палатографування;
3.лінгвографування;
4.одонтографування;
5.фотографування;
6.кінозйомка;
7.рентгенографування;
8.кінотензоосцилографування;
9.міографування
З точки зору продукування мовлення (артикулювання), звук – це явище фізіологічне, що утворюється в наслідок дії мовних органів.
Генеруючий апарат включає:
1).Енергетичний відділ, що складається з дихального апарату людини (легені, бронхи, трахеї), і покликаний забезпечити необхідний струмінь повітря;
2).Генераторний відділ, що складається з гортанного апарату (гортань і голосові зв’язки), і покликаний генерувати фонаційне (голосове) звучання як провідне джерело звуку;
3).Резонаторний відділ, який вміщує в себе надгортанний апарат (ротова, носова і глоткова порожнини), що забезпечує артикулювання необхідного звуку. Усі мовні органи можна поділити на активні й пасивні.
Джерела виникнення звуку:
а).фонаційне джерело, тобто коливання голосових зв’язок, що забезпечує утворення голосних, сонорних і дзвінких приголосних;
b).шумове джерело. Шумні звуки можуть утворюватися двома шляхами – турбулентним й імпульсним. Турбулентний шум, тобто турбулентне завихрення повітряного потоку, з’являється у звуженнях артикуляційного тракту і забезпечує утворення глухих щілинних. Імпульсний, або вибуховий, шум твориться в наслідок різкої зміни тиску повітря при явищах зімкнення і розмикання, як наслідок, утворюються глухі проривні;
c).фонаційно-імпульсне джерело. Синкретичний спосіб утворення звуків (поєднує особливості фонаційного й імпульсного джерел). Таким способом творяться дзвінкі проривні.
Отже, поява звука спричинена появою звучання і артикулюванням конкретного звука. Артикуляція – це робота мовних органів (артикуляторів), направлена на утворення певного звука. Артикуляція конкретного звука характеризується певним алгоритмом. Так, ізольовано вимовлений звук має три фази в артикуляції, а саме: початок (екскурсія, приступ, вхід), середина (витримка) і кінець (рекурсія, відступ, вихід).
Початкова фаза збігається з підготовкою органів мовлення до артикуляції даного звука. Середина – це основна фаза в артикуляції, при якій органи мовлення мають стабільне артикуляційне положення, типове для даного звука. Кінцева фаза – це момент, в який органи мовлення повертаються у вихідне положення. У потоці мовлення початкова фаза артикуляції одного звука зливається з кінцевою фазою попереднього, а кінцева фаза –з початковою наступного звука.
[ред.] Акустична фонетика (фоноакустика)
Акустична фонетика розглядає фізичний аспект звука. Тому об’єктом акустичної фонетики є фізичне середовище, в якому відбувається мовлення. Для звучання в цілому потрібне пружне середовище, в якому воно (звучання) передається коливаннями. Отже, звукове коливання стає предметом акустичної фонетики.
З точки зору акустики, звук мовлення – це явище фізичне, що існує як коливання пружного середовища, яким є повітря. Звукове коливання характеризується величинами, серед яких найважливішими є:
1.Частота – кількість коливань за одиницю часу, вимірюється в Герцах (Гц). Діапазон мовленнєвих частот людини – від 50 до 10 000 Гц;
2.Інтенсивність – амплітуда коливання, тобто розмах коливання, вимірюється дециБелами (дБ);
3.Час – тривалість звука, вимірюється в мілісекундах (мс).
Функцією часу є такі величини, як швидкість і прискорення. Інші величини: період, фаза, відхилення.
Акустична модель звукотворення
Зазначмо, що найперша акустична модель творення звука належала Кратценштейну (1779). Класична ж теорія акустичної фонетики спирається на праці Г.Фанта (1964). За теорією Фанта, людина породжує звук певної частоти - гармоніку (фактично частота збігається з частотою коливання голосових зв'язок), що називається основним тоном. Проте рухаючись у мовленнєвому тракті, хвиля, резонуючись, набирає нових гармонік (обертонів). Основний тон - наймеший за частотою, але найбільш постійний, значущий. Збільшення/зменшення частоти основного тону призводить до збільшення/зменшення частоти й інших гармонік. Чоловічий голос відрізняється від жіночого саме за частотою основного тону. В середньому для чоловічого голосу частота першої гармоніки складає від 80 до 200 Гц, тоді як для жіночого голосу – від 150 до 320 Гц.
Гармонічні коливання у надгортанному апараті піддаються акустичному фільтруванню. Так, одні гармонічні складові підсилюються внаслідок роботи артикуляторів чи резонаторів, а інші, навпаки, послаблюються. Тому кожен звук набуває свого спектрально-частотного складу, що визначається ділянками концентрації підсилених тонів. Такі тони дістали назву форманти. Власне, форманти і відрізняють одни звук від іншого.
Прийоми в акустичній фонетиці:
1.осцилографування (зображення форми звукової хвилі);
2.спектрографування (зображення частотного сектру звука. Виділяють загальну спектрограму - у площині частота-рівень інтенсивності, а також сонограму - у площині частота-час);
3.інтонографування (зображення контура інтенсивності звука);
4.тонографування (зображення контура частоти основного тону).
[ред.] Перцептивна фонетика
Перцептивна фонетика розглядає біологічний аспект звука, точніше його сприйняття, засвоєння тощо. З точки зору перцепції мовлення, звук – це явище фізіологічне, що сприймається слуховим аналізатором людини. Людина здатна сприймати звукові коливання в певних частотних межах – від 16 до 20 000 Гц. Найкраще сприймається звук у чатотному діапазоні від 2000 до 3000 Гц. Низькочастотні звукові хвилі, тобто такі, що мають частоту, мешу за 16 Гц, називаються інфразвуком. Хвилі, що мають частоту, більшу за 20 000 Гц, називаються ультразвуком. Найменша зміна сили звука, що сприймає людина, дорівнює зміні інтенсивності в 1дБ.
Слухова система включає в себе:
1.Периферійний відділ (зовнішнє, середнє і внутрішнє вухо, де повітряні коливання перетворюються на нервові імпульси);
2.Центральний слуховий шлях, по якому нервові імпульси передаються в слухову зону кори головного мозку;
3.Слухова зона кори головного мозку, що обробляє нервові імпульси.
Людина, сприймаючи частоту основного тону, говорить про висоту голосу (низький голос/високий голос, або бас, баритон, тенор, альт, контральто, сопрано), сприймаючи інтенсивність звука, говорить про його силу(гучний, або сильний/ тихий, або слабкий голос), сприймаючи час звучання мовленнєвого сигналу, говорить про тривалість і швидкість мовлення (довго/недовго, швидко/повільно). Сприймаючи високочастотні складові (гармоніки)у спектрі звука, говорить про тембр голосу.
Методи перцептивної фонетики:
1.слуховий аналіз;
2.аудиторський аналіз.
[ред.] Дивись також
[ред.] Література
- Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005, стор. 102—159
