Українська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українська мова
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
Поширена в: Україна, Росія, Молдова, Канада, США, Казахстан, Білорусь, Румунія, Польща, Бразилія, Словаччина
Регіон: Східна Європа
Носії: мова спілкування від 41 млн.[1] до ~ 45 млн.
рідна ~ 37 млн.[2]
друга мова ~15 млн.[3]
Місце: 26 або 27[1]
Класифікація: Індоєвропейська
Слов'янська
Східнослов'янська[* 1]
Офіційний статус
Державна: Україна Україна
Офіційна: Flag of Transnistria (state).svg Придністров'я (невизнана)

Регіональна:
Росія Росія

Молдова Молдова

Румунія Румунія[4][5]

Словаччина Словаччина[4][6]

  • 18 населених пунктів
  • 68 населених пунктів (русинська)

Сербія Сербія[4]

Польща Польща[4]
Хорватія Хорватія[7]
Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина[4]
Мова національної меншини:
Чехія Чехія[8]

Регулює: Національна академія наук України: Інститут української мови, Український мовно-інформаційний фонд, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні
Коди мови
ISO 639-1 uk
ISO 639-2 ukr
ISO 639-3 ukr
SIL UKR

Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑˈjɪnʲsʲkɑ ˈmɔwɑ], історичні назви — ру́ська, руси́нська[9][10][11][* 2]) — національна мова українців. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї[* 3]. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні[12], офіційною мовою Придністров'я. Поширена також у Білорусі[13], Молдові[14][15], Польщі[16], Росії[17][18], Румунії[19], Словаччині[20], Казахстані[21], Аргентині, Бразилії, Великій Британії[22], Канаді[23], США[24] та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою в світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу[* 4].

Наука про українську мову називається лінгвістична україністика, або українознавство. Довкола походження та становлення української мови існує декілька гіпотез[25] — праслов'янська[26][27][28], давньоруська[29][30], південноруська 10-11 століття[31][32] та інші[* 5]. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектів праслов'янської мови (полянського, деревлянського та сіверянського)[33]. У 18 — 20 століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади[* 6].

Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю («гражданка»), зрідка — латинку в різних варіантах. Правила української мови регулює Національна академія наук України, зокрема Інститут української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ (українська мова у зв'язках з іншими мовами). Щороку 9 листопада в Україні відзначається День української писемності та мови.

Класифікація

За традиційною генеалогічною класифікацією, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної родини[34][35][36].

Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис)[37] — беручи до уваги такі дані, об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов не є науковим.

Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова[38][39][40] (починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови[41], обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову[42][43]).

За типологічною класифікацією, українська — флективна мова[44].

Сучасні слов'янські мови як нащадки діалектів праслов'янської мови[37]
Поділ сучасних слов'янських мов за традиційними географічними, а не лінгвістичними критеріями[37]
Спільні риси української та інших слов'янських мов — найближчими до української є верхньолужицька та білоруська мови, найменше спільних фонетичних та граматичних рис - з російською[37]

Відмінності від інших слов'янських мов

Схема родинних взаємин слов'янських мов

Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, які зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської та словацької.

З погляду лексики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), потім польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та російська мова (62% спільної лексики)[45]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.

Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів[46].

На фонетичному рівні[46] українську мову вирізняє:

  • найбільша кількість фонем з усіх слов'янських мов — 48;
  • найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність[47];
  • найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків;
  • чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні.

На морфологічному рівні[46] в українській мові:

  • послідовно збережено флексії кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)[48];
  • паралельно використовуються флексії давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові);
  • збережено паралельні форми творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

Вплив на інші мови

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську[49] та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» — вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник[50], румунської «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна[50] тощо).

Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися[51], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить[52]).

Назва

Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI ст., на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття «руська мова»[* 7]. Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, поняття «українська мова» зрештою поступово перемогло в усіх українських регіонах.

Шкільне свідоцтво про навчання в гімназії з руською мовою навчання

Крім того, у різний час вживали такі назви:

Історія

Середньовіччя

Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдності (до 6 ст. н. е.). З часу початків дослідження української мови, різні вчені по-різному трактують час виокремлення її з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX ст., коли українська мова розглядалась як «малоросійський діалект» російської мови.

«Повѣсть временныхъ лѣт» (Повість минулих літ), 14-й лист Радзивіллівского літопису (список XV ст.), що змальовує похід Віщого Олега на Царгород. Мова та поетика цієї пам'ятки позначені великим українським (південноруським) впливом

Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови трапля­ються уже в пам'ятках 11—12 ст., що походять з Південної Русі[55]. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (14—15 ст.). Український народ склався у надрах Київської Русі, пере­дусім на основі населення Київського, Черні­гівського, Переяславського, Галицького і Во­линського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в 13 ст. його землі входили до складу різних дер­жав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Ки­ївщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Ли­товського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи велися «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.

Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його само­свідомості, державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці засе­ляли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріж­жя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух україн­ців із заходу на схід — на південь Київщини, Брац­лавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особ­ливостей і утворення загальнонародної української мови[56].

Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фік­суються такі написання, як шість замість шесть, відбивається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — паго­рок, криничина — місцевість, багата на джере­ла, полонина — гірське пасовище та ін.), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) та ін.

З 15 ст. в Україну проникають реформаційні ідеї, що спричиняє появу перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує ви­ражальні можливості. У 17 — на поч. 18 ст. староукраїнська літературна мова широко вживалася у науці, художній літературі, була об'єктом наукового вивчення і викладалася як предмет.

Map dialects VII XIV.gif Ukrayinska mova u XV st.jpg
Східнослов'янські мови
6 — 14 століття
Межі поширення української мови
15 століття

Новий і новітній часи

На початку 18 ст. указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мо­вою релігійну літературу. Це позначилося на книгови­давничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською[57]. Українська мова функці­онувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.

З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський[58][59]. Тарас Шевченко своєю творчістю під­ніс українську літературну мову до рівня загальнонародної[60]. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш[61], І. Я. Франко[62], Леся Українка[63], Панас Мирний[64], М. М. Коцюбинський[65] та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови галь­мувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863[66], Емський акт 1876[67]).

З початку 20 століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особ­ливо бурхливо вона розвивається після віднов­лення української державності (1917) і практично до кінця 1-ї третини 20 ст. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес роз­витку української мови[68][69], однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової ін­формації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.

1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості BP республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який на­дав українській мові статус державної. Цей статус закріпле­но в Конституції України 1996.

1897 Ukrainians.jpg Ukrainian in Russian Empire 1897.png Austria-Hungary (ethnic).jpg Dialektologicheskaia Karta 1914 goda.jpeg
Поширення української мови
1897
Українська в Російській імперії
1897
Українці в Австро-Угорщині
1910
Українська
мова 1914

Поширеність

Українська як рідна мова за переписом 2001 р.

Географія поширення

Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001 р.

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х рр. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдишXV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[70].

Кількість носіїв

Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) 1998 та 2001 року

Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців[71]) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб[72]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[73][74], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[75]), США (129 тис. мовців[76]), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб[77], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[* 8][78]), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб[79][80]), Румунії (57 тис. мовців[81]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[82] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[83][84]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[* 9]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[85] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[86]) та інших країнах.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[87] або 22 місце[88] у світі. Вона є також третьою[87] або другою[88] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[1] до 45 млн осіб[89], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

Річний наклад журналів та інших періодичних видань українською мовою 2004 року становив 28% від загальної кількості, тоді як ще 1995 р. становив 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком у Росії.

На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української та російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, 2005 року:

  • українську мову вважали рідною лише 64,3% населення;
  • російську 34,4%;
  • іншу — 1,5%.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

  • переважно українська — 41,8%;
  • переважно російська — 36,4%;
  • обидві мови (залежно від обставин) — 21,6%.

Українська мова в Інтернеті

Частка запитів до пошукової системи «Yandex» українською мовою, осінь 2010 р.

За даними пошукової системи «Yandex», восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33%, найменша — в Криму — 3,7%. Щоправда російськомовними вважались також і ті запити, які однаково писалися що українською, що російською мовами[90].

У 2010 році кількість блогерів, які пишуть українською мовою, склало 8% (у 2009 році — 7%).

Українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29% від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27%), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5%, у 2009 р. — 7%)[91].

Існує декілька пошуковиків з україномовним інтерфейсом: Google[92], Yandex[93], Bing[94] (від «Microsoft»), META[95] та Uaport.net[96].

20 березня 2012 користувачам мікроблоггінгового сервісу Twitter стала доступна бета-версія україномовного інтерфейсу.[97]

Діалекти

Сучасна українська мова має три наріччя[98][99][100]:

Три наріччя української мови виділялися не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян. Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини. К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами[105].

Давнім північно-східним говорам відповідає сучасне північне наріччя української мови, прямим відповідником давнього південно-західного наріччя є сучасні південно-західні говори. На таку співвідносність між давніми і сучасними наріччями вказують архаїчні, співвідносні з давньоруською добою фонетичні риси. Південно-східне наріччя виникло порівняно пізно внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північно-східного і південно-західного наріч. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення. Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст[106].

Суржик

Докладніше: Суржик
Використання суржику в регіонах України за даними Київського міжнародного інституту соціології, 2003 р.

Суржиком називають ненормативне мовлення українців, що увібрало в себе елементи російської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).

Це явище виникло в кінці 17 — на початку 18 століть, коли асиміляційна політика Російської імперії перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на території Наддніпрянщини.[107] Термін «суржик» на позначення мовного явища почали використовувати в першій чверті 20 століття.[107] Ймовірно, цей термін походить із народної мови, де в прямому значенні позначав суміш різних видів зерна, а в переносному — людину змішаного походження.[107][108]

В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).

Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні.[107] При цьому його дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.[107] Поширеність суржику залежить від мовної освіченості.[107]


Статус

До 1990-х років українська мова близько 376 років перебувала під забороною чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі[* 11].

Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 24 березня 1918 року (Закон «Про державну мову»)[109], а також з 15 лютого 1919 року окремо була затвержена у даному статусі в Західній області Української Народної Республіки (Закон «Про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки»)[110], була дежавною в Карпатській Україні (Конституційний Закон ч.1 § 4). У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року[111], коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР.

Україна

Відповідно до статті 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України[112], українська мова є єдиною державною мовою України.

« Стаття 10.

Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

 »

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року[113] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

Придністров'я

Відповідно до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР[114].

« Стаття 12.

Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.

 »

У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання й навчання[115].

Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури й освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 р.

Згідно з другим пунктом статті 6 Закону Nr. 173 «Про основні положення правового статусу населенних пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)» Республіки Молдова, територією якої міжнародне законодавство визнає Придністров'я, українська мова є однією з трьох офіційних мов де-факто неіснуючого Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом Придністров'я.[116]

« Стаття 6.

(2) Офіційними мовами Придністров'я є молдавська мова на основі латинської графіки, українська та російська мови. Республіка Молдова гарантує функціонування й інших мов на території Придністров'я.

 »

Сербія

Взагалом на території Республіки Сербія офіційне вживання української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов»[4]. Окрім того, у Воєводині, згідно зі статтею 6 Уставу Автономного краю Воєводина, однією з шести офіційних мов є русинська[117] — група діалектів, ставлення мовознавців до якої різниться: одні вважають її окремою мовою[118], у той час як інші — діалектами української мови.[119][120]

Сполучені Штати Америки

У Сполучених Штатах Америки в окрузі Кук штату Іллінойс українська мова, як одна з 22-х найбільш вживаних мов у даному окрузі, використовується у програмі з інформування населення регіону про податкову політику влади.[121]

Ватикан, Святий Престол та Католицька Церква

Українська мова є однією з 39 мов радіомовлення Радіо Ватикану.[122]

Відповідно до першого пункту «Рішень і постанов схвалених Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.» Українська греко-католицька церква у своєму богослужінні використовує українську мову, хоча її офіційною літургічною мовою є церковно-слов'янська.[123]

«
РІШЕННЯ І ПОСТАНОВИ

схвалені Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях

з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.

1. Синод стверджує, що офіційною літургічною мовою в УГКЦ є церковно-слов'янська мова. По Другому Ватиканському Соборі існує тенденція в богослужіннях уживати більш зрозумілу вірними живу народну мову. Синод схвалює практику в наших богослужіннях уживати живу українську мову (чи мови країн нашого поселення) там, де є така потреба, для кращої євангелизації наших вірних, а особливо молодих поколінь.

 »

Інші країни

Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює «Європейська хартія регіональних мов», зокрема, в Польщі, Румунії, Хорватії[7], Словаччині, Сербії, Боснії і Герцоговині .

Так, в Румунії статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Рішенням Парламенту Румунії № 1206 від 27 листопада 2001 року для затвердження «Правил здійснення положень, що стосуються права громадян, які належать до національних меншин, використовувати свою рідну мову в місцевій адміністрації, що містяться в Законі № 215/2001», яким надано право офіційно використовувати українську мову в адміністративних одиницях де кількість українців становить 20% або більше від загальної кількості населення.[5]

У Словаччині статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Законом від 10 липня 1999 року «Про використання мов національних меншин» (Постанова №. 184/1999 Z.z.), яким надано право офіційно використовувати українську мову у адміністративних одиницях де кількість українців становить 15%[6] (до поправок 2011 року — 20%) або більше від загальної кількості населення.[124]

На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань у Росії) українська мова не має певного статусу.

Православні церкви

Згідно зі статтею 14 розділу II «Помісний Собор» Статуту про управління Української православної церкви Київського патріархату її офіційною мовою собору і ведення протоколів є українська мова.[125]

« ІІ. ПОМІСНИЙ СОБОР

14. Офіційною мовою Собору і ведення протоколів є українська мова.

 »

Також українська використовується як мова богослужінь (літургії), навчання, проповідей, богословської та церковної літератури.[126]

З 1919 року українська мова на рівні з церковнослов'янською є мовою богослужінь в Українській автокефальній православній церкві.[127]

Українська мова використовується для проведення богослужіннь у деяких парафіях Української православної церкви, що входить до складу Російської православної церкви на правах самоврядної церкви з правами широкої автономії.[128]

Також українська мова на рівні з англійською використовується в Українській православній церкві Канади, яка є самоврядною церквою к складі Константинопольської православної церкви.[129]

В українських громадах Польської православної церкви українська мова вживається у читанні Святого Письма і в проповіді, причому у лемків деякі слова вимовляються відповідно до їх місцевої говірки.[130]

Інші випадки

Міжнародне теле- і радіомовлення

Українська мова використовується у мовленні низкою міжнародних державних телеканалів, серед них:

  • Україна Закарпатська обласна державна телерадіокомпанія «Тиса-1» — український державний телеканал, заснований у 1968 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію Європи, Північної Африки, України, значної частини Росії від Атлантики до Байконура, від Норвегії до Ізраїлю. Мовлення ведется через спутник Astra 4A (4.8E) (частота прийому — 12671; поляризація — H; SR — 3300; FEC — 3/4), кабельні мережі та on-line через різні інтернет сайти. Офіційний сайт: www.tysa1.tv[131]
  • США Голос Америки — американський державний телеканал, веде мовлення українською мовою з 1993 року. Станом на 2013 рік транслює понад три години телепрограм української мовою на тиждень. Веде трансляцію своїх програм через інші телеканали. Офіційний сайт: ukrainian.voanews.com[132]
  • Україна УТР (Державна телерадіокомпанія Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення») — український державний телеканал, заснований у 2003 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на Євразію, Північну Америку та on-line. Мовлення ведется через спутники Hellas Sat 2 (39E) (частота прийому — 11502 МГц; поляризація — H; символьна швидкість — 13 330 Мсимвол/с; FEC — 7/8), INTELSAT 3R (43,1W) (промінь — North Amerika; частота прийому — 12050 МГц; транспондер — № 12; символьна швидкість — 23 700 Мсимвол/с; FEC — 3/4), кабельні мережі та інтернет (пряма on-line трансляція — http://utr.gtns.net.ua/). Офіційний сайт: www.utr.tv[133]
  • Європейська мовна спілка Euronews — телеканал Європейської мовної спілки, веде мовлення українською мовою з 2009 року (повноцінне мовлення з 2011).[134] Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на весь світ. Мовлення ведется через спутник Astra 1 M (19,2 E) (частота прийому — 12 226; транспондер — 91; поляризація — H; символьна швидкість — 27500; FEC — 3/4; стандарт — MPEG-2/DVB) та через кабельні мережі.[135] Офіційний сайт: ua.euronews.com
  • Україна Перший Ukraine — український державний телеканал, заснований у 2012 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію від східних провінцій Іспанії до європейської частини Російської Федерації включно. Мовлення ведется через спутник Amos 2 (4° W) (частота прийому — 10.806 ГГц; поляризація — H; SR — 30000, FEC — 3/4; стандарт — DVB-S/MPEG-2; ID — Pershy Ukraine; провайдер — Spacecom; кодування — немає). Офіційний сайт: www.firstua.com/uk/[136]

Також українською ведуть свое мовлення такі приватні міжнародні телеканали, як:

Українською мовою веде радіомовлення низка державних міжнародних радіостанцій, серед яких:

  • Ватикан Радіо Ватикан — державне радіо Ватикану, веде радіомовлення українською мовою з 1939 року. Радіомовлення ведеться на коротких хвилях та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві 19-хвилинні передачі на добу щоденно (у неділі та свята також півгодинна літургія). Офіційний сайт: uk.radiovaticana.va[137][138]
  • Румунія Всесвітня служба Радіо Румунія — державне радіо Румунії, веде радіомовлення українською мовою з 1941 року (регулярні передачі з 1994 року). Радіомовлення ведеться на коротких хвилях. Станом на 2013 рік виходить три півгодинні передачі на добу щоденно. Офіційний сайт: www.rri.ro/index2.shtml?lang=12[137][139]
  • Придністров'я Радіо Придністров'я — державне радіо невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, створене у 1991 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Радіомовлення ведеться через інтернет. Станом на 2013 рік радіомовлення ведеться 18 годин на добу щоденно. Офіційний сайт: www.radiopmr.org (російською мовою, українською тільки розділ «Новини»)[140]
  • Польща Polskie Radio dla Zagranicy — державне радіо Польщі, веде радіомовлення українською мовою з 1992 року. Радіомовлення ведеться через інщі радіостанції, супутник HotBird 6, супутникову цифрову платформу Cyfra+ та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві передачі (по 10 хвилин та півгодини) на добу щоденно. Офіційний сайт: www.polradio.pl/5[137][141]
  • Росія Голос Росії — державне радіо Росії, веде радіомовлення українською мовою з 2003 року (програма «Моя Україна» Національного Радіо України, власне мовлення з 2009 року). У основному ефірі транслюєтся україномовна передача «Моя Україна», через інтернет — «Новини», «Сьогодні у світі» та «Огляд преси». Офіційний сайт: ukrainian.ruvr.ru[137][138]
  • КНР Міжнародне радіо Китаю — державне радіо Китайської Народної Республіки, україномовний сайт було запущено у 2008 році. Час від часу з'являються випуски інтернет-радіопрограм. Офіційний сайт: ukrainian.cri.cn[138]

Також українською мовою ведуть міжнародне радіомовлення і приватні радіостанції, такі як:

Фонетика

Українська мова має 48 фонем[142]:

  • 6 голосних: [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и;
  • 32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.

Голосні звуки

Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).

Діаграма основних проявів українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних з проявами після м'яких приголосних.
На письмі Опис МФА
основний ненаг. після м'яких ненаг. п. м'яких
і ї Неогублений передній високий /i/ (і)
[ı̽] (іи)*
[ɪ] (и)*
[i] (і) [i] (і)
[ı̽] (іи)*
[i] (і)
[ı̽] (іи)*
и Неогублений ненапружений передній високо-середній /ɪ/ (и) [ɪ̞] (ие)
[ɛ̝] (еи)
 —
е є Неогублений передній низько-середній /ɛ/ (е) [ɛ̝] (еи)
[ɪ̞] (ие)
[ɛ] [e]
а я Неогублений задній низький /ɑ/ (а) [ɑ̽] (а) [ɑ̈] (а̇, ӓ) [ɐ] (а̇, ӓ)
о Огублений задній низько-середній /ɔ/ (о) [ɔ̝] (о)
[o] (оу)
[ɔ̈] (о̇, ӧ) [ɔ̽] (о̇, ӧ)
[ö] (о̇у, ӧу)
у ю Огублений задній високий /u/ (у) [u] (у) [ʊ] (у̇, ӱ) [ʊ] (у̇, ӱ)

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно вдвічі коротше, і, як наслідок, якісніше, що найпомітніше для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».

Приголосні звуки

Губні Передньоязикові Середньоязикові Гортанний
Губно-
губні
Губно-
зубні
Зубні апіко-ламінальні Зубні ламінальні Піднебінно-ясенні Твердо-
піднебінні
М'яко-
піднебінні
тверді тверді пом'якшені м'які
Носові Сонорні /m/ (м) /n/ (н) /nʲ/ (н')
Проривні Дзвінкі /b/ (б) /d/ (д) /d͡z/ (д͡з) /d͡zʲ/ (д͡з') /d͡ʒ/ (д͡ж) /dʲ/ (д') /ɡ/ (ґ)
Глухі /p/ (п) /t/ (т) /t͡s/ (ц) /t͡sʲ/ (ц') /t͡ʃ/ (ч) /tʲ/ (т') /k/ (к)
Фрикативні Сонорні /w/ (в) /j/ (й) /ɦ/ (г)
Дзвінкі /z/ (з) /zʲ/ (з') /ʒ/ (ж)
Глухі /f/ (ф) /s/ (с) /sʲ/ (с') /ʃ/ (ш) /x/ (х)
Бокові Сонорні /l/ (л) /lʲ/ (л')
Дрижачі Сонорні /rʲ/ (р') /r/ (р)

Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.

Звук [d͡z] (дз) та звук [d͡ʒ] (дж) не мають спеціальних літер для позначення: кожен з них позначають двома літерами.

В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.

/nʲ/ знання [znɑˈɲːɑ] [знан':а́]
/dʲ/ суддя [suˈɟːɑ] [суд':а́]
/tʲ/ життя [ʒɪ̞ˈcːɑ] [жиет':а́]
/lʲ/ зілля [ˈzʲiʎːɑ] [з'і́л':а]
/t͡sʲ/ міццю [ˈmʲit͡sʲːu] [м'і́ц':у]
/zʲ/ мотуззя [moˈtuzʲːɑ] [моуту́з':а]
/sʲ/ колосся [kɔˈlɔsʲːɑ] [коло́с':а]
/t͡ʃ/ обличчя [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ] [обли́ч’:а]
/ʒ/ збіжжя [ˈzbʲiʒʲːɑ] [зб'і́ж’:а]
/ʃ/ затишшя [zɑˈtɪʃʲːɑ] [зати́ш’:а]

У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].

Орфоепія

  • Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: [нака́з] (ɑ), [го́рдість] (ɔ), [у́сно] (u), [се́ла] (ɛ), [кри́ца] (ɪ), [лі́вий] (i). Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у], [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоў], [молоко].
  • У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [и], а [и] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевис']. Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [и] та [и] до [е] не завжди однакове. Перед складом з наголошеним [е] голосний [й] вимовляється як [еи], a голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [иі]: [теихен'кий], [миін'і]. Ненаголошений [и] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чеирвоний].
  • Дзвінкі приголосні [дж], [дз], [дз'] в українській літературній мові вимовляються як один звук, що відрізняє їх від вимови звукосполучень [д] + [ж], [д] + [з], [д] + [з'].
  • Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] та перед приголосними вимовляються в українській літературній мові твердо.
  • У мовному потоці приголосні звуки [ж], [ч], [ш] уподіб­нюються наступним звукам [з], [ц], [с], а звуки [з], [ц], [с] уподібнюються наступним [ж], [ч], [ш]. Вимовляється [зваз'с'а], [стез'ц'і], [см'ійес':а], не [муц'с'а], [р'іц':і], [зр'їш: и], [жчеплеин':а], пишеться зважся, стежці, смієшся, не мучся, річці, зрісши, зчеплення.
  • У мовному потоці сполучення м'якого звука [т'] з м'якими [с'] або [ц'] утворює подовжений м'який звук [ц':] або [ц']. Вимовляється [робиец':а], [т'ітц':і], [брац'кий], пишемо робиться, тітці, братський.
  • У мовному потоці дзвінкий звук [з] у сполученні з ін­шими приголосними вимовляється дзвінко: [з]'їзд, [з]боку, [з]года, лі[з]ти, Моро[з]ко. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляється [с'ц'ідити], пишеться зцідити, ви­мовляється [ссушити], пишеться зсушити. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, х, ф: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати.
  • У мовному потоці глухі приголосні перед дзвінкими упо­дібнюються до парних дзвінких, одзвінчуються: вимовляється [бород'ба], але пишеться боротьба (пор. боротися), вимовляється [проз'ба], але пишеться просьба (пор. просити), вимовляється [ходжби], але пишеться хоч би (пор. хоча).
  • У мовному потоці приголосні [д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц] — у сполученні з м'якими пом'якшуються: [м'іц'н'іс'т'], [п'іс'л'а], [с'в'ато], [г'ід'н'і].
  • Приголосний [в] у кінці складу, на початку слова перед приголосним вимовляється як нескладовий звук [ў], який не може уподібнюватися глухому приголосному [ф]. У мовному потоці відбувається чергування звуків [у] — [в], [і] — [й], що дає змогу уникати небажаного, важкого для вимови збігу приголосних звуків.
  • Чергування [у] — [в], [і] — [й] залежить від того, яким звуком — приголосним чи голосним — закінчується попереднє слово і починається наступне. Пор.: 1. Вік живи — вік учись. (Народна творчість) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. (Павло Тичина) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. (Іван Нечуй-Левицький) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. (Олесь Гончар). На початку речення перед словом, що починається при­голосним звуком, вимовляється і відповідно пишеться у: У лісі був, а дров не бачив. (Нар. творч.) Перед словом, що почи­нається голосним, звучить приголосний [в]: В автобусі ба­гато людей. Чергування [у] — [в] на початку слів залежить від зна­чення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у або тільки з в: утиск, угруповання, уряд, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ура­ження, вступ, але уступ.

Графіка

Перша сторінка «Букваря» Івана Федоровича, надрукованого у Львові 1574 року

Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, у XVI–XVII ст. паралельно використовували також «козацький скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»).[143] У XVII ст. Петро Могила[144] розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії запровадив Петро I під назвою «гражданка». З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української орфографії відбувалося на базі гражданки.

Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда Ґ вживають також в урумській та іноді в білоруській абетках).

А а Б б В в Г г Ґ ґ Д д Е е Є є Ж ж
З з И и І і Ї ї Й й К к Л л М м Н н
О о П п Р р С с Т т У у Ф ф Х х Ц ц
Ч ч Ш ш Щ щ ь Ю ю Я я

В різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу (на офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку). Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки).[145] Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися спочатку в Галичині та Буковині у 1830-их, 1850-их рр.[* 12], згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися вже в незалежній Україні.

Правопис

Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, закінчилися на початку XX ст. виданням «Словаря» Бориса Грінченка. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника.

1929 року Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.ІХ.1928 р.)[146]

1933 року правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року й 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», що вийшов 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку «перебудови» питання вдосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано 1990 року. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Сьогодні попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.

Лексика

Пересопницьке Євангеліє — пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом[147], принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики становлять пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини та старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих[148].

В українській мові є численні запозичення з інших мов[149]: з церковнослов'янської мови (церковнослов'янізми: «приязнь», «злочин»[150]), латини (латинізми: «раптом», «мета»), давньогрецької мови (грецизми: «огірок», «троянда»), різних тюркських мов (тюркізми: «кавун», «тютюн»), німецької (германізми: «фарба», «дах») та російської (росіянізми: «копійка», «вертоліт») мов, менше з польської (полонізми: «ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов[151].

Лексика української мови на 38% відрізняється від російської, на 32% від словацької, на 30% від польської та на 16% від білоруської мов[152]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.

Антропоніміка української мови зазнала сильного впливу християнства та грецької мови.[* 13]

Граматика

Морфеміка

В українській мові слова поділяються на слова з непохід­ними та похідними основами.

Словами з непохідними осно­вами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох).

Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси(принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).

В українській мові виділяють такі морфеми[153]:

  • корені (основна значуща частина слів),
  • афікси
    • префікси (уточнюють смисл кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів)
    • постфікси
      • суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення)
      • флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок слова з іншими членами речення)
    • інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв'язування коренів у складних словах — водоспад).

Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).

Словотвір

В українській мові виділяють морфологічні та неморфологічні способи словотворення[154].

  • До морфологічних способів належать такі типи творення[155]:
    • суфіксальний (за допомогою суфікса: гарячий → гаряченький, слухати → слухач, вітер → вітерець);
    • префіксальний (за допомогою префіксів: давати → надавати, хто → ніхто, в'язати → вив'язати);
    • префіксально-суфіксальний (одночасним додаванням до твірної основи префікса і суфікса: межа → безмежний, при дорозі → придорожній);
    • безафіксний (вкороченням твірного слова: переходити → перехід, нічний → ніч).
    • складання основ і слів (дві й більше основ поєднуються в одне слово: хмари чесати → хмарочос, синій + жовтий → синьо-жовтий).
  • При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:
    • через злиття цілого словосполучення (цього дня → сьогодні, добра ніч → добраніч);
    • через набуття ним нового значення: корінь (у рослин) → корінь (у математиці); супутник (людина) → супутник (літальний апарат);
    • шляхом переходу однієї частини мови в іншу: операційна, швидка.

Ще одним різновидом словотвору є абревіація (завмаг ← завідувач магазином, держадміністрація ← державна адміністрація, УТН ← Українські телевізійні новини, загс ← запис актів громадянського стану, СУ-15 ← від Сухий, прізвища конструктора).

Морфологія

В українській мові традиційно[* 14] виділяють десять частин мови[156][157]:

Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.Відмінювання відбувається за сімома відмінками[158] (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина)[159]. Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку: очима, плечима (на противагу речами, печами)[160]. Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній[161].

Іменнику властивий один з трьох родів: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри, канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о: собака гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша, суддя або доцент, астроном). Іменник змінюється за числами: одниною, множиною та двоїною та відмінками: називний — (є) хто / що? (брат, мова), родовий — (немає) кого / чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому / чому? (братові/у, мові), знахідний — (бачу) кого / що? (брата, мову), орудний — ким / чим? (братом, мовою), місцевий — на/у/по кому / чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате, мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення та обставини залежно від лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні[162].

Прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується: стрункий юнак — стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата — струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену. Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга — Ольжин, тітка — тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько — дядьків, дядькового, лікар — лікарів, лікаревого). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад. Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються здебільшого у народній творчості та поетиці)[163] або стягнену форму (є основною, загальновживаною — гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині). Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций[164].

За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи: ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.), ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.), ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.). За значенням займенники поділяються на розряди: особові (я, він), зворотні (себе), вказівні (той, цей), означальні (весь, всякий, кожен), питальні (хто?, що? котрий?), питально-відносні (хто, що, який, котрий), неозначені (декотрий, абихто, що-небудь), заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки)[165][166].

Дієслово має 4 часи: теперішній (читає), минулий (читав), майбутній, який має три форми: просту читатиме і складену буде читати та давньоминулий (був читав). Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати. У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду[167]. До дієслова також традицйно зараховують дієприкметник[168] та дієприслівник.

Синтаксис

Порядок розташування слів у реченні

Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:

  • найчастіше слова розташовуються у порядку SVO (підмет — присудок — додаток), що є прямим порядком розташування слів для української мови (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні:
    • узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;
    • додаток — після керуючого слова;
    • обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок).
  • порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.

Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).

Заперечення

На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — англ. no-one ever forgives anyone anything).

Зв'язки слів у підрядних словосполученнях

На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи.

Стилістика

У сучасній українській мові розрізняють такі стилі[169][170]:

  • розмовно-побутовий — використовується у побуті, в усному спілкуванні.
  • художній — стиль художньої літератури.
  • офіційно-діловий — вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах.
  • науковий — стиль різного роду наукових праць, навчальної літератури та наукових доповідей.
  • публіцистичний — поширений у ЗМІ, особливо в публіцистичних та аналітичних матеріалах.
  • сакральний (конфесійний) — стиль мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Словники

Найважливіші словники української мови:

  • Словник української мови в 11-ти т. — К.: Наукова думка, 1970–1980.
  • Словник української мови. У 20-ти т. / Український мовно-інформаційний фонд НАН України; за ред. В. М. Русанівського. — Київ: Наукова думка, 2010. — Т.1. А — Б. — 911 с.
  • Український орфографічний словник: понад 175 тис. слів / уклали: В. В. Чумак [та ін.]; за ред. В. Г. Скляренка. — Вид. 9-е, переробл. і доповн. — Київ: Дніпро, 2009. — 1011 с. — (Словники України). — ISBN 978-966-507-260-7
  • Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1982.
  • Фразеологічний словник української мови у 2-х т.- К.:Наук.думка, 1993.
  • Словник іншомовних слів за ред. О. С. Мельничука.- К.:УРЕ, 1985.
  • Словник синонімів української мови у 2-х т. — К.:Наук.думка, 1999.
  • Словник труднощів української мови за ред. С. Я. Єрмоленко.- К.:Рад.школа,1989.
  • Коваль А. П., Коптілов В. В., Крилаті вислови в українській літературній мові. — К.:Вища школа, 1975.
  • Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П., Власні імена людей, словник-довідник. — К.:Вища школа, 1975.

Див. також

На порталі «Українська мова» ви зможете знайти:

Примітки

  1. Традиційно українську мову разом з білоруською та російською відносять до східнослов'янської групи мов, однак такий поділ є географічним, а не науково-лінгвістичним. Насправді українська мова пов'язана з усіма іншими слов'янськими мовами складними зв'язками на всіх рівнях, є до певної міри центральною мовою, принаймні між західнослов'янськими (польською) та східнослов'янськими (російською) мовами (Див. також Типологічне зіставлення української, російської, польської мов) (укр.)
  2. Українська мова в різні історичні періоди називалася по-різному. Історично найуживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова». «Русинською мовою» вперше українську мову («руську мову») назвали поляки (це польський прикметник від попередньої самоназви українців «русин». Див. докладніше розділ #Назва, а також статтю Назва української мови
  3. З точки зору фонетики, лексики та граматики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики). З точки зору лексики близькими до української є також польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та меншою мірою російська мова (62% спільної лексики)
  4. Див. також (англ.) Список мов за кількістю носіїв
  5. Див. також Історія української мови#Різні концепції історії української мови
  6. Особливо загрозливим було ставлення російського царату до української мови. Дивіться: Історія української мови#Русифікація та утиски української мови в Московії та Російській імперії Історії мовної політики в Україні у 20 столітті присвячено працю «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: документи і матеріали» (Упорядники: Лариса Масенко, Віктор Кубайчук, Орися Демська-Кульчицька)
  7. Іноді ця назва стосувалася не лише української мови в сучасному її розумінні, але також і білоруської мови — такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині.
  8. За результатами соціологічного опитування 1997 р., українською мо­вою володіє переважна більшість українців Казахстану: 36% — вільно, 24% — досить вільно, 16% — із певними труднощами, 15% — можуть порозумітися і лише 8% не володіють зовсім.
  9. 5% з принаймні 340 тис. осіб українського походження, що мешкає у штаті Парана Українська громада Бразилії. (укр.)
  10. На відміну від Давньоукраїнської літературної мови 16-17 століття, в основу якої лягло північне наріччя
  11. У Речі Посполитій від 1614 р., коли польською мовою замість книжної українсько-білоруської вперше було укладено Литовський статут, до 1990 р., коли російській мові було присвоєно статус офіційною на території усього СРСР, включаючи Україну та інші україномовні території.
  12. див. докладніше Азбучна війна
  13. Див. докладніше статтю Українські імена
  14. Сучасні мовознавці Горпинич В. О., Городенська К. Г., Русанівський В. М., Кучеренко І. К. та інші теоретично обґрунтувати у своїх працях інший поділ на частини мови. Поділ на 10 частин мови вважається академічним і вивчається у середній школі

Виноски

  1. а б в «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  2. Статистика мов з сайту «ethnologue.org». (англ.)
  3. Опитування Центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова. (рос.)
  4. а б в г д е List of declarations made with respect to treaty No. 148 (Status as of: 21/9/2011) // Council of Europe. Регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов» (англ.)
  5. а б HOTARARE nr. 1.206 din 27 noiembrie 2001 pentru aprobarea Normelor de aplicare a dispozitiilor privitoare la dreptul cetatenilor apartinand unei minoritati nationale de a folosi limba materna în administratia publica locala, cuprinse în Legea administratiei publice locale nr. 215/2001
  6. а б У Словаччині збільшиться кількість населених пунктів, де офіційно вживатиметься мова нацменшин — Karpatnews
  7. а б Українська мова в Хорватії. (англ.)
  8. National Minorities Policy of the Government of the Czech Republic (англ.) (чес.)
  9. С. Я. Єрмоленко. Історія української літературної мови // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9 (укр.)
  10. Іван Огієнко. Історія української літературної мови. (укр.)
  11. Історичний розвиток української мови. (укр.)
  12. Конституція України // ст. 10-я
  13. О. I. Скопненко. Українська мова в Білорусі // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  14. Н. П. Прилито. Українська мова в Молдові // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  15. Убийвовк H. Українська мова в Придністров'ї: минуле і перспективи // «Мово­знавство. Доповіді та повідомлення на IV Міжнар. конгресі україністів». К., 2002
  16. Й. O. Дзендзелівський. Українська мова в Польщі // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  17. Н. П. Прилито. Українська мова в європейській частині Росії // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  18. Н. П. Прилито. Українська мова в Сибіру та на Далекому Сході // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  19. C. В. Семчинський. Українська мова в Румунії // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  20. Й. О. Дзендзелівський. Українська мова у Словаччині // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  21. С. Ф. Клименко, В. В. Степаненко. Українська мова в Казахстані // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  22. P. П. Зорівчак. Українська мова у Великій Британії // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  23. Р. П. Зорівчак. Українська мова в Канаді // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  24. Р. П. Зорівчак. Українська мова у США // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  25. Онуфрієнко Г. С., Хваткова С. О. Проблема походження й періодизації української мови в концепціях і гіпотезах ХХ століття: Зб. наук. пр. VI Всеукр. наук.-практ. конф. «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» / Під заг. ред. М. В. Дєдкова. — Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ, 2005.
  26. Півторак Г. П. Українці — звідки ми і наша мова. — К., 1993.
  27. Німчук В. В. Аспекти дослідження етноглотогенезу українців // Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-XVIII ст. — К., 1995
  28. Півторак Г. П. Хронологічні межі формування української мови як мовної системи // Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-XVIII ст. — К., 1995.
  29. Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка;
  30. Шахматов О. О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини ХІ-XVIII вв. // Короткий нарис історії української мови. — К., 1924.
  31. Житецький П. Г. Очерк звуковой истории малоруського наречия. — К., 1876.
  32. Потебня А. А. К истории звуков руського язика. — Воронеж, 1876.
  33. Правда про походщження української мови. (укр.)
  34. Сучасна українська мова : Підручник / Пономарів О. Д., Різун В. В., Шевченко Л. Ю. та ін.; за ред. Пономарева О. Д. — вид.2-ге —К. : Либідь , 2001 — 400 с. — ISBN 966-06-0173-5. — стор. 5
  35. Васенко Л. А., Дубічинський В. В., Кримець О. М. Фахова українська мова. Центр учбової літератури — К., 2007. — стор. 7
  36. C. В. Семчинський. Генеалогічні класифікація мов // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  37. а б в г Правда про походження української мови. (укр.)
  38. Беларуска-украінскіе ізалексы. — Мінск, 1971. — 125 с.
  39. Сцяцко П. У. Словаутваральныя регіяналізмы беларускай мовы, агульные з украінскай мовай // Проблеми дослідження діалектної лексики і фразеології української мови. Тези доповідей. — Ужгород, 1978. — С. 66-67.
  40. Янкова Т. С. Із спостережень над перехідними говірками між українською та білоруською мовами (за матеріалами фразеології) // Праці ХІІ Республіканської діалектологічної наради. — К.: Наук. думка, 1971. — С. 382–388.
  41. Бузук П. Взаємовідносини між укр. та білорус. мовами. «Зап. Істор.-філол. відділу УАН», 1926, кн. 7 — 8
  42. Гумецька Л. Л. Уваги до укр.-білорус. мовних зв'язків періоду XIV — XVII ст. // Дослідження з укр. та рос. мов. К., 1964
  43. Анічэнка У. В. Беларус.-укр. пісьмовамоуныя сувязі. Мінск, 1969
  44. С. В. Семчинський Типологічна класифікація мов // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  45. Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. (укр.)
  46. а б в Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри: Монографія / О. Царук. — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. — 324 с.
  47. Тимошенко П. Д. Засоби милозвучності (евфонії) української мови. УМШ, 1952, № 4
  48. Тимченко Є. Вокатив і інструменталь в українській мові. — К.:ДУАН, 1926.
  49. Харченко І. До проблеми польсько-українських мовних зв'язків
  50. а б З енциклопедії «Українська мова»
  51. Короткий словник мови донських козаків. (рос.)
  52. Про гутор донських козаків у статті «Мовний фактор балачки». (рос.)
  53. Передмова до читальника // Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
  54. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті. Павло Чучка
  55. Франко І. Студії над найдавнішим київським літописом. // Франко І. Зібрання творів, т. 6. К., 1976
  56. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. — Харків, 2002
  57. І. В. Діяк. У братніх обіймах. (Українська мова в Російській імперії) // Українське відродження або нова русифікація (2000)
  58. Левченко Г. А. Нариси з історії української літературної мови першої половини XIX ст. К.-Х., 1946;
  59. Творчість Івана Котляревського в контексті сучасної філології. К., 1990
  60. Білодід І. К. Т. Г. Шевченко в історії укр. літ. мови. К., 1964
  61. Грушка Є. Його істинна святиня. Пантелеймон Куліш про мову. «Волинь», 1991, № 1
  62. Білодід I. K. Каменяр українського слова. K., 1966
  63. Тимошенко П. Д. Хрестоматія мат-лів з історії української літературної мови, ч. 2. К., 1961
  64. Грицютенко І. Є. Питання розвитку української літературної мови XIX ст. у висвітленні Панаса Мирного. УМШ, 1957, № 5;
  65. Статєєва В. І Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX — поч. XX ст. Ужгород, 1997.
  66. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. — К., 1997. — Ч. 1. — С.260-261.
  67. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 332–333.
  68. Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду // Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005
  69. Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. : Видавничий дім «KM Academia», 1998, — 276 с.
  70. Історична фонологія української мови. Ю. Шевельов. (укр.)
  71. Всеукраїнський перепис населення 2001 р. (укр.)
  72. Всеросійський перепис населення 2002 р. (рос.)
  73. Перепис населення Молдови 2004 р. (рум.), (рос.), (англ.)
  74. Національності Молдови за регіоном. (рум.)
  75. Перепис населення Канади 2006 р. (англ.)
  76. Перепис населення США 2000 р. (англ.)
  77. Кількість українців, що володіють українською мовою у Казахстані. (англ.)
  78. Кількість українців у Казахстані. (укр.)
  79. Чисельність населення Білорусі 2009 р. (рос.)
  80. Кількість мешканців Білорусі, що вважає українську мову рідною. (рос.)
  81. Національний перепис населення 2002 р. (англ.)
  82. Мова, що вживається вдома, за польським національним переписом населення 2002 р. (пол.)
  83. Мови меншин Польщі. (англ.)
  84. Трудова міграція українців закордон. (укр.)
  85. Мови меншин у Словаччині. (англ.)
  86. Сайт посольства України в Словаччині. (англ.)
  87. а б 30 найбільших мов світу. (англ.)
  88. а б Мови світу за демографічною потужністю. (укр.)
  89. Про українську мову на сайті МЗС України. (укр.)
  90. Українська інтернет-статистика. (укр.)
  91. Статистика української блогосфери 2010 та про що вона свідчить. (укр.)
  92. «Google.com.ua»
  93. «Яндекс.ua»
  94. «Bing»
  95. «Мета»
  96. «Uaport.net»
  97. Українізація Твіттера
  98. Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. К., 1966;
  99. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980
  100. Атлас української мови у 3-ох томах
  101. Атлас української мови, т. 1-2. К., 1984–1988
  102. Дыякталагічны атлас беларускай мовы. Мінск, 1963
  103. Атлас української мови, т. 2. К., 1988
  104. Атлас української мови, т. 3, К., 2001.
  105. Матвіяс І. Українська мова і її говори. Київ: наукова думка, 1990
  106. Бичко З. Опільський діалект — основа галицького (західноукраїнського) варіанта української літературної мови // Другий міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Мовознавство. Львів, 1993. С.16.
  107. а б в г д е Лариса Масенко. Суржик: між мовою і язиком. Київ, 2011
  108. Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села. (Словник Грінченка, 1907–1909)
  109. Заруба В. М. Історія держави і права України
  110. Закон Української Національної Ради про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки
  111. Рішення Конституційного Суду України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
  112. Конституція України. (укр.)
  113. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування української мови
  114. Конституція ПМР. (рос.)
  115. Про розвиток освіти українською мовою в муніципальній системі м. Рибниці й у районі. (укр.)
  116. Закон № 173 от 22.07.2005 об основных положениях особого правового статуса населенных пунктов левобережья Днестра (Приднестровья)
  117. Статут Аутономне Покрајине Војводине
  118. Bernard Comrie, "Slavic Languages, " International Encyclopedia of Linguistics (1992, Oxford, Vol 3, pp. 452–456
  119. Русинська мова. (укр.)
  120. George Y. Shevelov, "Ukrainian, " The Slavonic Languages (1993, Routledge, pp. 947–998.
  121. У США влада округу Кук офіційно використовує українську мову у своїй діяльності — Тиждень.ua, 24 травня 2013
  122. Радіо Ватикану
  123. Феномен літургійної мови — Релігійно-інформаційна служба України
  124. Predpis č. 184/1999 Z. z. Zákon o používaní jazykov národnostných menšín
  125. Статут про управління Української православної церкви Київський патріархат
  126. Патріарх Філарет: Київський Патріархат проти другої державної мови — Релігійно-інформаційна служба України
  127. Українська Автокефальна Православна Церква — Ближче до Бога, грудень 8, 2011
  128. В УПЦ (МП) готові перейти на українську мову Богослужінь — Релігійно-інформаційна служба України
  129. Українська Православна Катедра Святої Софії
  130. Польська православна церква стає … польськомовною — Автокефалія
  131. Про нас — Тиса
  132. Про нас — Голос Америки
  133. Державна телерадіокомпанія Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення»
  134. Стартував український Euronews — Телекритика, 24.08.2011
  135. Мовлення — Euronews
  136. Перший Ukraine. Про канал
  137. а б в г Міжнародне радіомовлення українською мовою. З історії
  138. а б в Міжнародне радіомовлення українською мовою. Радіостанції
  139. Частоти — Всесвітня служба Радіо Румунія
  140. Радио Приднестровья
  141. Як нас слухати? — Polskie Radio dla Zagranicy
  142. Коструба П. П. Коструба. Фонологічна система української літературної мови. Чергування фонем і його функції // Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / Відп. ред. М. А. Жовтобрюх. — К., 1969.
  143. Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського бароко
  144. Всероссийский «словарь-толкователь» / Под ред. В. В. Жукова. — 1-е изд. — СПб.: А. А. Каспари, 1893–1895. — Т. 1. — С. 445.
  145. Ігор Чорновол. Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva
  146. Голоскевич Григорій. Правописний словник (за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії Наук, Харків, 1929 р.)
  147. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1983 — . — ISBN 966-00-0816-3. Т. 5: Р — Т / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. — 2006. — 704 с. ISBN 966-00-0785-X. — стор. 27-28
  148. Українська мова. (укр.)
  149. Запозичення до української мови. (укр.)
  150. Старослов'янізми. (укр.)
  151. Історія запозичення слів до українського словника. (укр.)
  152. Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. (укр.)
  153. Безпояско О. К., Городенська К. Г. Морфеміка української мови. К., 1987
  154. Словотвір сучасної української літературної мови. К., 1979.
  155. Клименко Н. Ф. Система афіксального словотворення сучасної української мови. К., 1973
  156. Жовтобрюх М А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. — К., 1965. — Ч. І.
  157. Вихованець І. Р. Части­ни мови в семантико-граматичному аспекті. К., 1988
  158. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови. К., 1987
  159. І. Р. Вихованець. Відмінювання // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  160. М. А. Жовтобрюх. Двоїна // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  161. Самійленко С. П. Категорія роду // Українська мова і література в школі. — 1965, № 10; 1966, № 5
  162. Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові. К., 1974
  163. Пронь К. Л. Нестягнені форми прикметників в українській мові // Українська мова і література в школі. — 1972. — № 7
  164. Грищенко А. П. Прикметник в українській мові. — К., 1978
  165. Матвіяс І. Г. Синтаксис займенників в українській мові. — К., 1962.
  166. Ожоган В. Займенникові слова у граматичній структурі сучасної української мови. — К., 1997.
  167. Русанівський В. М. Дієслово // Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови: Морфологія. — К.: Либідь, 2003
  168. Гнатюк Г. М. Дієприкметник у сучасній українській літературній мові. — К., 1982
  169. Чередниченко І. Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. К., 1962
  170. Єрмоленко С. Я. Українська мова. У серії: Найновіша історія слов'янських літературних мов (Opole, 1999)

Література

Посилання