Єфименко Георгій Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Єфіменко Георгій Григорович
Єфименко Георгій Григорович.jpg
Народився 30 січня 1917(1917-01-30)
Катеринослав
Помер 25 червня 2012(2012-06-25) (95 років)
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія УРСРУкраїна Україна
Національність українець
Alma mater Дніпропетровський металургійний інститут
Галузь металургія чавуну і сталі
Заклад Національна металургійна академія України
Посада Директор Дніпропетровського металургійного інституту, міністр вищої освіти УРСР
Вчене звання член-кореспондент академії наук України
Науковий ступінь д.т.н.
Член Національна академія наук України
У шлюбі з Ірена Владиславівна
Діти Юрій Георгійович, Олена Георгійовна
Нагороди Державна премія України в галузі науки і техніки Орден Леніна Орден Червоної Зірки Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Жовтневої Революції Орден Трудового Червоного Прапора
Медаль «За взяття Берліна»
Медаль «За визволення Варшави»

Гео́ргій Григо́рович Єфіменко (30 січня 1917(19170130) — 25 червня 2012) — вчений в галузі металургійних технологій, доктор технічних наук (1972), професор (1967), член-кореспондент Національної академії наук України (1973). Міністр вищої освіти Української РСР у листопаді 1973 — 1984 роках. Депутат Верховної Ради СРСР 9-го скликання. Депутат Верховної Ради УРСР 10-го скликання. Члени ЦК КПУ у 1976 — 1986 р.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 30 січня 1917 року в Катеринославі.

Трудову діяльність розпочав у 1933 році електромонтером. Закінчив фабрично-заводську семирічку, школу фабрично-заводського навчання при металургійному заводі ім. Петровського. З 1935 року — студент Дніпропетровського металургійного інституту, закінчив у 1940 за спеціальністю «металургія чавуну».

Отримав направлення на Криворізький металургійний завод, за два тижні після захисту диплома був уже солдатом навчальної батареї 23-го артилерійського полку, що дислокувався у Західній Україні. На третій день війни Єфіменко — заступник командира батареї зенітно-артилерійського полку, який обороняв Київ. У складі 8-ї зенітно-артилерійської дивізії 1-ї танкової армії Єфіменко брав участь у боях на Курській дузі, форсуванні Дніпра, звільненні УРСР від нацистських загарбників. Війну закінчив у Берліні; за бойові заслуги нагороджений орденами Червоної Зірки і Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За взяття Берліна» і «За звільнення Варшави». Член ВКП(б) з 1942 року.

Демобілізувавшись, 1946 року повернувся до Дніпропетровська, працював у металургійному інституті інженером-дослідником; потім навчання в аспірантурі, захист кандидатської дисертації. Обіймав посаду молодшого наукового співробітника Дніпропетровського металургійного інституту.

У 1951 році його рекомендують на посаду директора Дніпродзержинського металургійного інституту, але призначають працівником відділу науки та вищих навчальних закладів ЦК КПУ, згодом став заступником завідувача відділу.

У 1955 році організоване Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти Української РСР, де Єфіменко обіймав посаду 1-го заступника міністра з 1955 по 1959 рік.

У 1959 році повернувся у Дніпропетровськ. Працював доцентом, професором Дніпропетровського металургійного інституту, у 1970 році призначений ректором цього навчального закладу. У 1972 захищає докторську дисертацію; наступного року (13 листопада 1973) очолює Міністерство вищої освіти УРСР, де працював до 1984. Водночас читав лекції на металургійному факультеті Київського політехнічного інституту.

Від 1984 працює на інженерно-фізичному факультеті Київського політехнічного інституту; організував і завідував науково-дослідною лабораторією нових процесів і технологій у металургії. Зробив чільний внесок у розвиток технологій виробництва нових видів металургійної шихти; під його керівництвом підготовлено понад 50 докторів і кандидатів наук. Єфіменко заснував наукову школу з проблем шихтових матеріалів для металургійних технологій; є автором понад 200 наукових праць, з них 6 монографій з питань металургії і трьох підручників, один з них відзначений Державною премією України у галузі науки і техніки. Має 60 винаходів і патентів.

Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (28.01.1977). Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1983).

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Українська радянська енциклопедія. Т. 4. Видання друге. — Київ, 1979.