Іспанський Ренесанс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Leonardo self.jpg

Архітектура
Військова справа
Іконопис
Наука
Культура
Література
Освіта
Малярство
Музика
Танець
Технології
Філософія

Англія
Німеччина
Іспанія
Італія
Нідерланди
Польща
Північна Европа
Українське Відродження
Франція

Худ. Педро Берругете. Випробування вогнем книг еретиків, Прадо, Мадрид.

Періодизація[ред.ред. код]

  • Раннє Відродження (кін. XV- п.пол. XVI ст.,)
  • Зріле і Пізнє Відродження (др.пол XVI- перші десятиліття XVII ст.)

Загальна характеристика епохи[ред.ред. код]

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV - перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу - це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на грунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження. У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру.

Наприкінці XV ст. іспанська література вступила в період Відродження. У своєму розвитку вона спиралася як на досвід античної і гуманістичної літератури європейських країн, особливо Італії, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Від самого початку в ній визначилися два напрями: один із них базувався на традиціях народної літератури, а другий, «учений» - на використанні ідей античності. Перший напрям був провідним, у ньому найповніше проявився характер ренесансної літератури, визначений тими силами, що існували в іспанському народі і були породжені його героїчною історією. Звідси й характерні риси іспанської літератури: обмежений демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й збереження народних поетичних форм. Водночас у своєрідних обставинах країни рано визначився розрив між ідеями Відродження і реальністю, що зумовило й раннє розчарування в гуманістичних ідеалах, і гострокритичне зображення реальної дійсності в літературі.

Література раннього Відродження[ред.ред. код]

Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської культури і філософських ідей античності. Значна роль у гуманістичному русі належала університетам. Одним з перших найбільш значимих явищ іспанської літератури раннього Ренесансу був твір Фернандо де Рохаса «Трагікомедія про Калісто і Мелібею», відомий також під назвою «Селестина». Жанр твору визначити не просто. Це прозова розповідь,яка має ознаки роману, але подана вона в формі діалогу. Уперше твір виданий у 1499 p. Доба Раннього Відродження (початок XVI ст.) позначена італійським впливом, провідником якого став Гарсіласо де ла Вега (1503-1536), і розквітом іспанського рицарського роману. "Золотим віком" іспанської літератури прийнято вважати період із середини XVI по кінець XVII ст., коли творили Лопе де Руеда (між 1500-1510 - прибл. 1565), Лопе де Вега (1562-1635), Педро Кальдерон (1600-1681), Тирсо де Моліна (1571-1648), Хуан Руїс де Аларкон (1581-1639), Франсиско Кеведо (1580-1645), Луїс Гонгора (1561-1627) і, нарешті, Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616), автор безсмертного «Дон Кіхота» (1605-1615).

Лицарський роман[ред.ред. код]

У XV ст. в Іспанії з розповідних жанрів раннього періоду передовсім розвинувся ренесансно-рицарський роман (de caballeria). Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману, що певною мірою сповнений гуманістичним змістом. Їх родоначальником був «Амадіс Гальський», написаний найкращим автором іспанських романів Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований у 1508 р.. «Амадіс Гальський» відзначається захоплюючим авантюрним сюжетом. Незважаючи на порівняно скромні літературні властивості твору, його успіх був грандіозний, роман викликав загальне захоплення і безсумнівно зробив величезний вплив на поезію і роман нової Європи і став значущим явищем в історії літератури. Слідом за «Амадісом» отримали широке поширення всілякі фантастичні і безглузді романи. Тільки завдяки критиці Сервантеса вдалося нарешті відсунути на задній план цей улюблений в Іспанії літературний жанр, хоча «Амадіс», «Пальмерон» та інші аналогічні романи все ще продовжували до кінця XVII ст. здобувати прихильність великої кількості провінційних читачів Іспанії.

Драматургія[ред.ред. код]

У XV ст. були закладені основи іспанського світського театру в Кастилії ( 1492 ). Як і в інших країнах, світській театр зародився в Іспанії з містерій і церковних релігійніх уявлень XI ст. У XIII ст. в церквах влаштовувалися вистави за сюжетами Біблії або з життя святих. Перший літературний твір драматичного плану, що містив у собі діалоги та дії - сатирична п'єса у формі еклоги під назвою «Coplas de Mingo Revulgo». У ній зображувався народ та дворянство у вигляді двох співрозмовників. П'єса ця написана ймовірно в 1472 р. Її авторство приписується Родріго де Котте, як і авторство п'єси «Dialogo entre el amor у un viejo». Родріго де Котта запропонував основну ідею і написав перший акт, що складається з 21 акта трагікомедії в прозі, або, вірніше, роману в діалогах - «La Celestina». (Решта 20 актів написані Фернандо де Рохасом). Справжнім засновником іспанської драми був Хуан дель Енсіна (1469 - 1534 ). Його еклоги и релігійні п'єси, які він називав «Represent a ciones», не відрізнялися змістом, але користувалися свого часу великим успіхом. Після Енсіни іспанське драматичне мистецтво продовжує португалець Хіль Вісенте, який написав більшу частину своїх п'єс кастільською мовою. Бартоломео де Торрес Нахарро зробив великий внесок у розвиток драматичної фабули. Збірка його п'єс «Propaladia» довгий час була заборонена іспанською інквізицією.

Література зрілого і пізнього Відродження[ред.ред. код]

Найвищого розвитку іспанська література досягла в другій половині XVI на початку XVII ст. Цей час знаменувався розквітом багатьох жанрів: поеми, драми, роману, лірики. У той час виникає пасторальний роман про ідилічне життя пастухів на лоні природи. Прикладом є твір Хорхе де Монтемайора «Діана» . (1559). Популярною стала й епічна поема про відкриття й завоювання нових країн, наприклад епопея «Араукана» Алонсо де Ерсільї (1533-1594), «Лузіада» (1572) португальського поета Луїса ді Камоенса. Уся поема пройнята новим гуманістичним світосприйняттям. Воно проявляється в пристрасній любові до батьківщини, в непримиренному ставленні до соціального зла. Наприкінці XVI ст. в іспанській літературі інтенсивно розвивається драматургія. Жанр ренесансної драми почав формуватися ще в ранній період Відродження. Першим іспанським драматургом вважається Хуан дель Енсіна ( 1469 - 1529 ). Йому належать еклоги світського і релігійного змісту на теми життя пастухів, зрілішими творами, написаними під впливом італійської гуманістичної драми, є п'єси, в яких виразніше проявляються гуманістичні тенденції. Найвищим досягненням іспанської літератури Відродження була творчість Сервантеса і Лопе де Вега.

Розквіт іспанської літератури[ред.ред. код]

Золоте Століття іспанської культури охоплює XVI – першу половину XVII ст. За словами Еразма Роттердамського, «наука і вченість в Іспанії досягли дивовижного процвітання, слугуючи зразком для всіх учених Європи». Іспанська літературна мова до того часу досягла високого рівня. При імператорові Карлі V вона стала мовою міжнародного спілкування, в сер. XVI ст. набула поширення в Німеччині, Англії, Італії та Франції.

Італійський вплив[ред.ред. код]

Початок XVI століття відзначений впливом Італії на іспанську поезію, з якої запозичили 11 - і 7-стопні віршований розмір і форму італійського сонету - терцину. Італійський напрямок в іспанській поезії очолилі Хуан Боскан (1500-1544) і блискучий Гарсіласо де ла Вега (1503-1536). Їх творчість зіткнулася з опором іспанських поетів, вірніх традиційним народним формам. Так сформувалася дві основні течії в іспанській поезії, що збереглися до нашого часу. Найбільшим противником італійського поетичного стилю був Крістобаль де Кастільєхо, який у своєму сатиричному творі «Петраркісти» («Petrarquistas») охрестив таким чином представників італійського стилю в іспанській поезії. Старовинних національних поетичних традицій разом з Кастільєхо дотримувалися Антоніо де Вільєгас, Грегоріо Сильвестре, Луіс Бараон де Сото, Хуан Руфо, Даміана де Вегас, Педро де Падилья і особливо Лопес Мальдонадо. Однак, протилежна сторона також була багата на таланти: Дієго Уртадо де Мендоса (1503-1575), Франсиско де Фігероа (1540-1620), Франсиско де ла Торре (1534) i Вісенте Еспінелья.

Пасторальний роман[ред.ред. код]

В цей же час був популярний і пасторальний, або пастушачий роман, - літературний жанр, який мав також успіх в Італії, Португалії, Франції та Англії. Пастушачий роман з'явився в Іспанії завдяки португальцю Монтемайор та його твору «Diana Emamorada». Твір з'явився у Валенсії в 1542 р. Продовження роману писали лікар Алонсо Перес і Гаспар Поло. Потім в 1582 р. з'явилася «Filida», - роман Луїса Гольвеса де Монтальво, найвідоміший пасторальний роман про пастухів і пастушок, які філософствують і залицяються. До цього жанру належить «Галатея» («Galatea») Сервантеса (1584), «Аркадія» («Arcadia») Лопе де Вега (1598) і «Constante Amarilis» Фігероа (1621 р.). Тривалий успіх, яким, незважаючи на всі безглуздості і невідповідності, користувався пасторальний роман, пояснюється, здебільшого тим, він своїми ідилічними картинами давав читачеві перепочинок від кривавих воєн і складнощів міського життя.

Шахрайський або пікарескний роман[ред.ред. код]

В середині XVI ст. в іспанській літературі з'явився новий оригінальний вид прозової розповіді - шахрайський роман «Gusto picaresco», названий так завдяки її головним героям. Відмінними рисами шахрайського роману є достовірність у зображенні звичаїв і людських характерів. Першим шахрайським романом був твір «Lazarillo de Tormes» (Ласарільо з Тормеса), опублікований у 1554 p. Імені автора встановити не вдалось. Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарільо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Відзначився у цьому жанрі Матео Алеман, роман «Гусман з Альфараче» («Guzman de Alfarache» 1599), Франсіско Кеведо. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злиднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального статку. Історія розгортається на тлі реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Іспанський релігійний епос[ред.ред. код]

Пристрастю і натхненням відрізняються і твори інших релігійних поетів-ліриків XVI ст: Хуана де ла Крус (Іоанна Хреста) (1542-91) і св. Терези Авільської. Багато іспанських поетів пробували себе в епосі, проте такі спроби були здебільшого невдалі. Справжній епос Іспанії - це її народні романси. Більш вдало виглядає іспанська жартівливо-епічна поезія, наприклад, популярністю користувалися майстерні твори Франсиско Кеведо, а також «Masquea» Віллавісіозо (1589-1658) і «Gatomaquia» Лопе де Веги. З маси досить посередніх епопей, написаних за зразком античних класичних та італійських творів, виділяється лише «араукана» («Araucana») Ерсільї-і-Суніги (1533-96). Ця поема - щось на зразок щоденника походу, в якому брав участь автор, - заснована на реальних подіях. Поета надихали далекі невідомі країни Нового Світу і героїчна боротьба. У картинах битв і в оповіданнях про вдачі індіанців Ерсілья виходить на високий художній рівень. Співчуття і симпатію читачів викликають індіанці, а не іспанські завойовники. До найкращих творів релігійного спрямування належать поеми «El Monserrate» Крістобаля Віруеса, «Betica» Куеви, «Bernardo» Вальбуена і «Cristiada» падре Дієго де Охеда.

Виховна література[ред.ред. код]

У жанрі виховної поезії, що зазнала розквіту у XVI ст., говоримо про Луїса де Ескобара, який написав легкий, живий і дотепний віршований твір «Quatrocientas Respuestas» ( 1545 ), що мало величезний успіх. Талановитих поетів-послідовників цього напряму не знайшлося. Великим представником виховної прози був Франсіско Вільялабос, автор «El libro de los Problemas» і «Tres Grandes». Фернан Перес де Олива (1492-1530), професор етики і пізніше ректор Саламанкського університету, своєю прозою забезпечив собі літературну популярність. Не забуті досі Фадріке Серіом, автор «Consejo u Consejeros del Principe», історик Педро Мехіа, який написав «Silva de varia lecion», Хуан де Авіла, якого називають «апостолом Андалузії», і багато інших. Великою шаною користувався за життя свого Антоніо де Гевара, автор «Relot de Principes», «Marco Aurelio», «Decada de los Cesares» і «Epistolas familiares». Високого рівня досягає в XVI ст. драматична поезія. Після п'єс Енсіни в іспанській літературі сформувалося два основні напрями. Одні драматурги творили в традиціях класичної античності, наслідуючи Плавта і Теренція. Інші зверталися до народних традицій і створювали самобутню іспанську комедію. До першої групи відносяться Хуан де Вільялабос, Педро де Абріль і Хуан де Тімонеда.

Справжнім родоначальником іспанського народного театру був золотих справ майстер Лопе де Руеда. Він кинув своє ремесло і став драматургом, актором і керівником мандрівної театральної трупи. Його сценічна діяльність триває з 1544 по 1567 рік. Відмінними рисами його п'єс є відчуття комічного, веселощі і відтворення звичайної побутової обстановки. Найкращими його творами вважаються «Pasos» - прозові діалоги на втіху народу. У Руеда було багато послідовників, серед них актори Алонсо де ла Вега, Антоніо Сиснерос, продавець книг з Валенсії Хуан де Тімонеда і поет-лірик Ромеро де Сепеда, автор двох п'єс: «Comedia Selvage» і «Comedia Metamorfosia», представивши перший простакуватий психологічний досвід. Авенданьо першим став ділити дію у своїх п'єсах на три частини («jornadas»), або акти. Луїс де Аранда - автор популярної комедії «Comedia prodija», що вважають одним із найкращих творів свого часу.

Драматургія[ред.ред. код]

Починаючи з другої половини XVI ст. в іспанській драматургії виділяються три школи: мадридська, валенсійська і севільська. У кожному з цих міст існував свій театр. Найбільший успіх мали твори про людей і події повсякденного життя, - різні «pasos», «entremes», «saguetes». Трагедії і класичні комедії не користувалися успіхом. Севільський драматург Хуан де Куева став першим виводити в своїх творах в якості діючих осіб членів королівської родини. Замість п'ятиактних п'єс він ввів 4 акти. Приблизно в цей же час у Валенсії своїми п'єсами в розвитку театру відзначився Кристобал де Віруес. Найкращою з його п'єс вважається «Elisa Dido», написана в давньогрецьких традиціях. Проте спроби Віруеса надати нового імпульсу іспанській драмі не увінчалися успіхом. Античних традицій в драматургії дотримувався професор богослов'я Саламанкського університету Херонімо Бермудес (1530-85). Його перу належать дві драми: «Nise Lastimosa» і «Nise Laureada». Варті згадки три блискучих і незаслужено забуті п'єси талановитого лірика Луперсіо Леонардо Архенсоли (1562-1613) «Isabella», «Philis» і «Alexandra». Нарешті, для сцени працював і сам великий Сервантес. Він написав від 20 до 30 п'єс, позитивно сприйнятих публікою. З цих п'єс до нас дійшли лише дві: «El Trafo de Argel» і «La Numancia». Вони відрізняються оригінальністю ідей, зворушливістю і ліричністю епізодів, але слабкістю загальної драматичної композиції і великою кількістю жахів.

Лопе де Вега та його школа[ред.ред. код]

Особливого успіху п'єси Сервантеса не отримали, адже саме в цей час з'явився драматург, що на довгий час підкорив своїми творами всі театри Іспанії, - великий Лопе де Вега ( 1562 - 1635 ). Хоча до нього в Іспанії було написано досить багато драматичних творів, національної іспанської драми ще не існувало. Саме Лопе де Вега збудував будинок справжнього національного іспанського театру. Він був яскравим виразником почуттів свого народу. Він володарював на сцені всі сорок років своєї літературної діяльності і користувався неймовірною популярністю. Сучасники поета, здивовані його геніальністю і нечуваною відданості літературній праці (Лопе де Вега написав понад 2 000 п'єс, 20 томів ліричних віршів, поем та ін. ), прозвали його «феніксом поетів» і «дивом природи». Творчість Лопе де Веги справила величезний вплив на наступне покоління не тільки іспанських, а й французьких та італійських драматургів. Значне місце в його спадщині посідають поеми і ліричні поезії, народні ліричні жанри (романси, станси, редондільї) і жанри італійської та античної поезії (сонети, еклоги, елегії, послання). Лише сонетів Лопе де Веги було надруковано близько трьох тисяч. Творив великий письменник і в жанрах пригодницького роману пасторалі, новели. Але головним його доробком є драматичні твори, яким він і завдячує своєю світовою славою. Більшість п'єс втрачена. До нашого часу дійшли 426 комедій і 42 ауто. Значну увагу Лопе де Вега приділяв питанням теорії театру і драми, викладав і відстоював свої принципи в передмовах до власних творів і в спеціальному поетичному трактаті «Про нове мистецтво писати комедії у наш час» ( 1609 ). Трактат має полемічний характер і спрямований проти вимог і тенденцій створювати драми за нормами античної поетики. Він заперечував слушність суворого поділу жанрів на «високі» (трагедія) і «низькі» (комедія), У своїх засадах драматург виходив з розуміння мистецтва як наслідування природи і цінність драм вбачав у природності, правдоподібності, точному відтворенні дійсності, а не в строгому дотриманні правил Арістотелевої поетики. У драматургії Лопе де Веги розробляються в основному проблеми соціально-політичні, переважно на історичному матеріалі, і приватно-побутові. У дусі комедій Лопе де Веги розвивалася творчість багатьох іспанських драматургів - його сучасників. Можна говорити про школу Лопе де Веги в іспанській тогочасній драматургії. Розквіт іспанської драми забезпечили в основному учні великого іспанського драматурга. Уникнули впливу Лопе де Вега лише валенсійськ поети Франсиско де Торрега, Гаспар де Агіляр і Гільєн де Кастро. Найбільш відомий Гільєн де Кастро, автор чудової драми «Юнацькі роки Сіда» («Mocedades del Cid»). Популярний іспанський драматург Луїс Велес де Гевара (1570-1644) написав для театру близько 400 п'єс. Найвідоміші з них: «Mas pesa el Rey que la Sangre», «La luna de la Sierra», «El Ollero de Ocaña». Лопе де Вега наслідував його біограф і шанувальник Перес де Монтальван (1602-1638), прозваний «primogenito y heredero del ingenio de Lope» («первістком та спадкоємцем генія Лопе»). Особливою популярністю досі користується його драма «Los amantes de Teruel». Великим успіхом на сцені користувався і інший плідний і винахідливий наслідувач Лопе - падре Габріель Теллес, відоміший під псевдонімом Тирсо де Моліна. Він перший вивів на сцену дона Хуана Теноріо. Найулюбленіша в Іспанії п'єса Тірсо де Моліна - його комедія «Don Gil de las cabjas verdes». Антоніо Миру де Мескуа (1602-1635) був поганим поетом, але майстерним драматургом. Найкращими його п'єсами вважаються: «Amor con amor se paga», «El trato mudo costumbres» і «Mas merece quien el mas ama».

Образотворче мистецтво Іспанії доби Відродження[ред.ред. код]

Докладніше: Палац Карла V
Докладніше: Педро Мачука
Проект собору Успіння, залишився недобудованим, Вальядолід

Іспанія прийшла до доби Відродження - з запізненням в порівнянні з найрозвиненішими країнами Європи — Нідерландами та Італією. На відміну від Італії, залишки античних споруд та антична скульптура, античні форми як такі, не мали впливу на образотворче мистецтво країни. Показовим було, наприклад, зображення Геракла не оголеного, а як середньовічного лицаря в обладунках. З античним героєм його пов'язувало лише ім'я. В порівнянні з Нідерландами чи Італією Іспанія не дала значних фігур в живопису Відродження на кшталт Мазаччо, Доменіко Гірляндайо, Сандро Боттічеллі, Джорджоне, Джованні Белліні, хоча регіональні мистецькі центри Арагону, Каталонії, Валенсії тяжіли до мистецтва Італії, а Кастилія — до мистецтва Нідерландів.

Худ. Педро Берругете, зразок живопису 1490 р.

Із затриманням приходили до Іспанії і зразки ренесансної архітектури. Для побудови кафедрального собору в Севільї в 15 ст. зруйнували арабську мечеть. Новий собор планували звести на її площі, відразу наголосивши про велетенський масштаб споруди. При будівництві, однак, звернулися не до ренесансних зразків Риму, а до звичної для іспанців готики. Навіть ренесансний купол над середхрестям собору, що обвалився у 1511 р. (ще живі Браманте, Рафаель Санті, Бальдасссаре Перуцци) відновили не куполом, а пласким готичним склепінням, збереженим донині. До найкращих зразків ренесансної архітектури в Іспанії відносять палац Карла V в Альгамбрі (архітектор Педро Мачука)та собор Успіння в місті Вальядолід (архітектор Хуан де Еррера), які на століття залишилися недобудованими. До того ж, їх архітектура мала вже риси маньєризму та ранішнього бароко, значно відходячи від гармонійних рішень зразків Італії.

Джерела[ред.ред. код]

  • «Всеобщая история искусств», Т ІІІ, статья Т.П. Каптеревой «Искусство Испании», с. 446-474

Див. також[ред.ред. код]