Бербениця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бербениця
Класифікація
Споріднені інструменти

Бербени́ця (від рум. tărbînță, berbință або угор. berbence)[1] — дерев'яна діжечка або барильце[2][3] для зберігання продуктів, молока, що була в ужитку в Карпатах.

Інше[ред.ред. код]

Бербениця (інша назва — бугай) — акомпонуючий фрикційний музичний інструмент, який за тембром нагадує ревіння бугая. Невеличка діжечка, в якій верхній отвір обтягнуто шкірою. До шкіри в центрі прикріплено пучок конячого волосся, так звана шпарга. Він закріплюється або вузлом безпосередньо на шкірі, або прив'язується до душки — розпірки всередині діжечки. Різновиди інструменту називають бербениха (найбільший, висотою близько 800 і діаметром 400 мм), бербениця і бербенятко (найменший, еліптичного перерізу). Музикант зволоженими у квасі руками сіпає за волосся, натерте каніфоллю, і залежно від того, де зупиниться рука, змінюється висота звучання. Тон інструмента складний, мінливий, має характер кластеру в межах кварти-квінти. Використовують два типи звуків: короткі, чіткі, ясні, що виконуються на невеликій ділянці шпарги, та довгі, тривалі, тягучі.

Джерела[ред.ред. код]

  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.-Луцьк: Вежа, 2000.
  • САЙТ МУЗЕЮ ТЕАТРАЛЬНОГО, МУЗИЧНОГО І КІНОМИСТЕЦТВА УКРАЇНИ
  • Мацієвський І. Музичні інструменти гуцулів. — Вінниця: Нова Книга, 2012.— с. 48.
  • Хоткевич, Г — Музичні інструменти Українського народу — Х. 1930
  • Гуменюк, А — Українські народні музичні інструменти — К. 1968
  • Черкаський, Л. М. — Українські народні музичні інструменти — К. Техніка, 2003

Примітки[ред.ред. код]

  1. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — 632 с.
  2. Бербениця // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. Бербениця // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка — К.: Кіевская старина, 1907-1909