Мельничук Олександр Савич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мельничук Олександр Савич
Мельничук Олександр Савич.jpg
Народився 12 липня 1921(1921-07-12)
Писарівка, Кодимський район, Одеська область, Українська РСР
Помер 19 березня 1997(1997-03-19) (75 років)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Громадянство (підданство) Flag of Ukrainian SSR.svg Українська РСР
Flag of the Soviet Union (1923).svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Партія Комуністична партія Радянського Союзу
Нагороди
Медаль «За відвагу»

Олекса́ндр Са́вич Мельничу́к (*12 липня 1921(19210712), с. Писарівка, тепер Кодимського району Одеської області — 19 березня 1997, Київ) — український мовознавець, доктор філологічних наук з 1965, професор з 1966, член-кореспондент АН СРСР з 1981, академік НАН України з 1985.

Чоловік українського мовознавця Віри Коломієць[1].

Життєпис[ред.ред. код]

У 1947 році закінчив Київський університет.

З 1950 працював в Інституті мовознавства НАН України (з 1961 — завідувач відділу загального і слов'янського мовознавства).

Академік-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України (1971—1978), голова Комітету наукової термінології при Президії НАН України (1987—1992), відповідальний редактор журналу «Мовознавство» (1987—1993).

У 90-х роках був членом редколегії журналу рос. «Известия Академии Наук СССР. Серия літератури и язика».[1]

Працював у мовних галузях загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української та російської мов. Керував підготовкою фундаментального семитомного «Етимологічного словника української мови», створив школу українських етимологів.

Похований у м.Київ на Байковому цвинтарі.

Науковий доробок[ред.ред. код]

За словами колег, Мельничук у своїх дослідженнях йшов шляхом узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з синхронічною україністикою, до етимологічних і загальнолінгвістичних, від загальнославістичних до загальноіндоєвропеїстичних.

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мислення, система і структура мови, мова як знакова система.

Багато уваги вчений приділяв питанню розвитку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядав через призму її системності й дійшов таких висновків:

  • 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи;
  • 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує;
  • 3) прогрес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст;
  • 4) причини мовних змін можуть бути свідомими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм;
  • 5) потужним чинником розвитку мови є мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою: «… у процесі історичної взаємодії між мисленням і структурою мови загальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства, Мельничук, як і Шлайхер, переконаний у реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тільки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознавства і висунути ідею спорідненості всіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагальну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів дослідження віддаленої (міжродинної) спорідненості мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольованими приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості істотного розходження значень. Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально простежив еволюцію речення в слов'янських мовах від найдавніших часів до наших днів, а в академічному підручнику «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Найважливіші праці[ред.ред. код]

  • «Розвиток структури слов'янського речення» (1966),
  • «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966),
  • «Поняття системи і структури мови» (1970),
  • «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979),
  • «Про мову Київського літопису XII століття» (1983).

Крім цього, Мельничук був співавтором і редактором праць:

  • «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966),
  • «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972),
  • «Сучасне зарубіжне мовознавство» (1983),
  • «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

У мережі[ред.ред. код]