Вашингтонський консенсус

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вашингтонський консенсус — тип макроекономічної політики, який наприкінці XX століття був рекомендований керівництвом МВФ і Світового банку до застосування в країнах, що зазнають фінансової та економічної кризи.

Історія[ред.ред. код]

Вашингтонський консенсус був сформульований англійським економістом Джоном Вільямсоном в 1989 році як звід правил економічної політики для країн Латинської Америки. Документ мав на меті позначити відхід цих країн від командної моделі економічного розвитку 1960-1970-х років і прийняття ними принципів економічної політики, спільних для більшості розвинених держав. Йшлося про принципи, які, на думку Вільямсона, відображали загальну позицію адміністрації США, головних міжнародних фінансових організацій — МВФ і Світового банку, а також провідних американських аналітичних центрів. Їх штаб-квартири знаходились у Вашингтоні — звідси і термін «Вашингтонський консенсус».

«Прийшла ера тетчеризму і рейганізму, коли сфера державного втручання в економіку стала скорочуватися, почалася приватизація», — зазначав проф. Ху Аньган.

Особливу роль у його долі зіграли бурхливі події у Східній Європі та на пострадянському просторі, що збіглися за часом з публікацією доповіді Вільямсона. Задачі, що виникали в процесі трансформації планових економік у ринкові, реформаторам і їх вашингтонським консультантам здалися співзвучними з тими, які був покликаний вирішувати Вашингтонський консенсус.

У квітні 2011 р Домінік Стросс-Кан, голова МВФ, виступив із заявою, що «Вашингтонський консенсус» «з його спрощеними економічними поглядами й рецептами звалився під час кризи світової економіки і залишився позаду».

Зміст[ред.ред. код]

«Вашингтонський консенсус» включає набір з 10 рекомендацій:

  • Підтримання фіскальної дисципліни (мінімальний дефіцит бюджету);
  • Пріоритетність охорони здоров'я, освіти та інфраструктури серед державних витрат;
  • Зниження граничних ставок податків;
  • Лібералізація фінансових ринків для підтримки реальної ставки по кредитах на невисокому, але все ж позитивному рівні;
  • Вільний обмінний курс національної валюти;
  • Лібералізація зовнішньої торгівлі (в основному за рахунок зниження ставок імпортних мит);
  • Зниження обмежень для прямих іноземних інвестицій;
  • Приватизація;
  • Дерегулювання економіки;
  • Захист прав власності.

У більш широкому сенсі термін «Вашингтонський консенсус» використовується для характеристики ряду заходів (необов'язково з вищевказаного списку), спрямованих на посилення ролі ринкових сил і зниження ролі державного сектора.

Відсутні елементи[ред.ред. код]

Значна кількість економістів і політиків стверджує, що все, що було не так з Вашингтонським консенсусом було пов'язано не стільки з тим, що було включено, як з тим, що упущено. Ця точка зору стверджує, що такі країни, як Бразилія, Чилі, Перу та Уругвай, в основному керуються лівими силами в останні роки. Країни, які досягли макроекономічної стабільності за допомогою фіскальної та грошово-кредитної дисципліни неохоче відмовлялися від матеріальної складової: Лула, останній президент Бразилії (і лідер Трудової партії), заявив, що знищення гіперінфляції було одним з найбільш важливих позитивних внесків останніх років в забезпечення благополуччя бідних країн. Також ці країни практично змінили свою більш відкриту орієнтацію на світову торгівлю та міжнародні інвестиції на користь повернення до політики автаркії, що здійснювалася між 1950 і 1980-х років.

Ці економісти і політики, проте, в переважній більшості згодні, що Вашингтонський консенсус був неповним, і, що країни Латинської Америки та інших регіонів повинні вийти за рамки «першого покоління» макроекономічних і торгових реформ з посиленням уваги до продуктивності — прискорених реформ і прямих програм підтримки бідних. Це включає в себе поліпшення інвестиційного клімату та усунення бюрократичних перепон, зміцнення інститутів (в таких областях, як системи правосуддя), боротьба з бідністю безпосередньо через умовні грошові трансфертні програми, що прийняті Мексикою і Бразилією, поліпшення якості початкової та середньої освіти, підвищення ефективності країн в розробці і запровадженню технологій, і задоволення особливих потреб історично знедолених груп, включаючи корінні народи африканського походження, що проживають по всій Латинській Америці.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]