Весталки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зображення сидячої весталки.

У Стародавньому Римі Весталки ( лат. Vestālēs) були жрицями Вести, богині домашнього вогнища й родинного життя . Їхнім головним обов'язком було підтримувати священний вогонь, якого не дозволялося гасити. Весталки були звільнені від звичайних соціальних зобов'язань, як виходити заміж і народжувати дітей. Вони приймали 30-річну обітницю цнотливості, щоб присвятити себе вивченню і правильному дотриманню проводження державних ритуалів.

У 382 році н.е. християнський імператор Граціан конфіскував державні доходи, призначені для культу Вести в Римі, і невдовзі весталки зникли з історичних записів.

Історія[ред. | ред. код]

  За словами авторів римського імперського періоду Лівія, Плутарха і Геллія король Нума Помпілій, який правив приблизно в 717–673 р. до н.е. ,ввів весталок і призначив їм платню з державної скарбниці. Плутарх приписує заснування храму Вести Нумі, який призначив спочатку двох жриць - Геганію та Вененію, а згодом ще Канулею й Тарпею, за якими наказав ретельно стежити. У легендах Тарпея, дочка Спурія Тарпея, була зображена як зрадниця.

Лівій також каже, що жриці Вести беруть свій початок з Альба-Лонги . [1]

Весталки стали могутньою і впливовою силою в Римській імперії. Вони були включені у всі основні посвячення та церемонії, де їх вважали поважними гостями.Також ширилася думка, що весталки володіли магічною силою. Промовляючи певну молитву, могли навіть передбачити втечу рабів.


Точно невідомо, коли весталки були розпущені, але це, мабуть, сталося незабаром після того, як імператор Граціан конфіскував їхні доходи. [2]

Останньою відомою весталкою є Келія Конкордія. [3]Згадка про неї належить язичницькому історику Зосиму. Він розповідає, що під час візиту Феодосія I до Риму в 394 році нашої ери племінниця імператора Серена образила стару вестанку, яку вважають останньою в своєму роді. [4] Проте з розповіді незрозуміло, чи культ Вести все ще функціонував (і, таким чином, підтримувався цією єдиною весталкою) на той момент.

Головна весталка[ред. | ред. код]

Існувала й головна весталка. Вона наглядала за зусиллями інших жриць. За словами Тацита відомо, що одна з головних весталок керувала 57 років.

Кількість весталок[ред. | ред. код]

Як вже було сказано вище, за словами Плутарха, коли Нума заснував колегію весталок, їх було лише дві, потім ця кількість зросла.

Умови[ред. | ред. код]

Весталок приймали в жриці до статевого дозрівання (коли їм було по 6–10 років) . Шлях весталок був поділений на три десятилітні періоди, протягом яких жриці були студентами, слугами та вчителями.

Після 30-річного терміну служби кожна весталка виходила на пенсію і замінялася іншою жрицею. Після виходу на пенсію кожній виплачували гроші і дозволяли виходити заміж. Великий понтифік (вища жрецька посада), виконуючи роль батька нареченої, зазвичай влаштовував шлюб із відповідним римським дворянином. Шлюб з колишньою весталкою був дуже шанований, і вважалося, що він кожному приносить удачу.

Будинок весталок і храм Вести

Відбір[ред. | ред. код]

Для того, що б дівчина стала весталкою, повинна була бути вільною від фізичних і психічних вад, мати живих батьків і бути дочкою вільнонародженого жителя Риму.

Церемонія вибору була відома як captio. Коли дівчину відбрали у весталки, понтифік вказував на неї і відводив від батьків зі словами: "Я приймаю тебе, за жрицю весталок, яка буде виконувати священні обряди, що за законом має весталка виконувати від імені римського народу". Як тільки вона входила у храм Вести, то опинялася під служінням і захистом самої богині.

Коли одна жриця помирала, в стінах головної весталки представляли кандидатів для заміни. Проте ці дівчата, не обов’язково повинні були бути неповнолітніми або незайманими (могли бути вдовами чи розлученими), хоча рідко були старшими за померлу весталку, яку заміняли.


Обов'язки[ред. | ред. код]

Найвизначнішою особливістю руїн, які колись були храмом Вести, є вогнище (на передньому плані).

До їхніх обов'язків входило: підтримання священного вогню, збір води зі священного джерела, приготування їжі, яка використовувалася в ритуалах, та догляд за священними предметами в храмі. Вони підтримували священний вогонь Вести, з якого будь-хто міг отримати вогонь для домашнього використання. Також весталкам було покладено відповідальність за збереження заповітів, охорону деяких священніх обєктів, виготовлення особливого борошна.

Привілеї[ред. | ред. код]

Переваги, які надавалися весталкам, були значними. Присутність жриць була потрібна для проведення численних публічних церемоній. Їх завжди перевозили в критій двоколісній кареті, перед якою стояв ліктор. Весталки займали почесне місце на публічних іграх і виставах. Вони висловлювали свої думки, і до них безперечно прислухалися.

Весталкам довіряли також й важливі державні документи, як публічні договори, через їх непідкупний характер. Їхня особистість вважалася священною, і якщо хтось ранив весталку, зразу ж був покараний. Можна зробити висновок, що кожну весталку поважали та берегли.

Важливим правом жриць було звільняти ув’язнених і рабів, торкаючись до них. Якщо засуджений до смертної кари бачив весталку, що йшла до нього, то він автоматично отримував помилування.

Покарання[ред. | ред. код]

Зображення посвяти весталки на початку 18 століття, автор Алессандро Маркезіні
Статуя Флавії Публії в Будинку весталок
У храмі Вести. 1902 р.

Допустити гасіння священного вогню було серйозним порушенням обов’язку. Це означало, що богиня зняла свій захист з міста. Тих весталок, які були винними у цьому злочині, карали побиттям, яке проводилося в темряві та крізь завісу, щоб зберегти їхню скромність.

Вважали, що цнотливість весталок прямо впливає на здоров’я та добробут Римської імперії. Оскільки незайманість жриць безпосередньо пов’язана зі священним горінням вогню,то якщо його погасили, можна було б припустити, що весталка вчинила неправильно, або вона просто знехтувала своїми обов’язками.

Коли дівчина вступала до лав жриць , то залишила владу своїх батьків і ставала дочкою держави. Тому будь-які статеві стосунки з громадянином вважалися як акт державної зради. За порушення клятви безшлюбності весталок хоронили заживо. Їх ховали у підземній камері, забезпечуючи на кілька днів їжою та водою. Стародавня традиція вимагала, щоб нецнотливу весталку поховали живцем у місті, це був єдиний спосіб вбити її, не проливаючи її крові, що було заборонено. Однак така практика суперечила римському праву, згідно з яким ніхто не може бути похований у місті. Щоб вирішити цю проблему, римляни поховали жрицю з номінальною кількістю їжі та інших запасів не для того, щоб продовжити її покарання, а для того, щоб весталка технічно не була похована в місті.

Вважається, що перші весталки в Альба-Лонзі були «вбиті» за те, що вони порушили обітницю безшлюбності, а їх нащадків мали кинути в річку. Прикладом є мати Ромула і Рема, яка була змушена стати весталкою, і коли вона народила близнюків, її просто закували ланцюгами і кинули до в'язниці, а дітей викинули в річку.

Випадки нецнотливості були поодинокі. Проте деякі весталки були покарані несправедливо.



Будинок весталок[ред. | ред. код]

Реконструкція Будинку весталок Крістіана Хюльсена (1905)

Будинок весталок був резиденцією жриць в Римі. Розташовувався він за храмом Вести (в якому зберігався священний вогонь).

Головними святом богині Вести була Весталія. Його відзначали з 7 по 15 червня. Але лише 7 червня святилище (куди зазвичай не входив ніхто, окрім її жриць - весталок) було доступне для матерів сімей, які мали принести тарілки з їжею. Весталки проводили церемонії, де збирали зерно та ліпили солоні пиріжки для свята. Все потрібно було зробити ідеально і правильно, бо це був найсвятіший час для Вести.

Вбрання[ред. | ред. код]

Статуя Весталки

Протягом усього часу образ Весталки представляв собою жінку, одягнену в білий священицький одяг, що символізує чистоту та божественність.

Весталки також мали складну зачіску, що складалася з шести або семи кісок. В ній жриці носили тканинну стрічку, яка вкладалася у волосся. Це тісно пов'язане зі статусом римської матрони. Також варто зазначити, що спосіб, у який весталки укладали волосся, був таким, як римські наречені укладали волосся в день весілля. Сукні, які носили весталки та римські наречені також були схожі, за способом зав’язування. Це зіставлення між одягом і стилем, які носять весталки, наречені або матрони, особливо інтригує і вивчається ретельно. Основними предметами одягу були інфула, суфібулум і палла. Інфула мала бути білого кольору і виготовлена з вовни. Зазвичай під суфібулом знаходили червоні та білі вовняні стрічки, які символізували відданість зберігати вогонь Вести. Палла була завжди накинута на ліве плече.



Легендарні весталки[ред. | ред. код]

  • Рея Сільвія, яка була весталкою з Альба-Лонги та міфічною матір'ю засновників Риму Ромула і Рема .
  • Емілія, була римською весталкою, яка одного разу, коли священний вогонь погасили, молилася Весті про допомогу, а потім дивом розпалила його, кинувши частину свого одягу на згаслі вугілля.

Існування за межами Риму[ред. | ред. код]

Різні записи свідчать про існування весталок в інших місцях, за межами центру Риму.

У Західному мистецтві[ред. | ред. код]

Весталки використовувалися у Західному мистецтві як зразки жіночої чесноти та чистоти в алегоричних портретах.

Єлизавета I була зображена, тримаючи решето, щоб викликати Туччу, весталку, яка довела свою чесноту, несучи воду в решеті. [5] Часто жінки бажали мати портрети у вигляді весталок. У середовищі Франції 18-го століття такі картини здаються задуманими та наповненими іронічною еротикою. [6] Пізніші весталки стали зображенням республіканської чесноти.

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Livy, Ab urbe condita, 1:20.
  2. Undheim, Sissel (2017). Borderline Virginities: Sacred and Secular Virgins in Late Antiquity. Routledge. с. 32. ISBN 978-1472480170. 
  3. Stefano Conti, "Tra Integrazione ed Emarginazione: Le Ultime Vestali", Studia Historica (Univ. Salamanca), vol. 21 (2003), pp. 209–222, ISSN 0213-2052, p. 217
  4. Conti, с. 218.
  5. Marina Warner, Monuments and Maidens: The Allegory of the Female Form (University of California Press, 1985), p. 244 ; Robert Tittler, "Portraiture, Politics and Society," in A Companion to Tudor Britain (Blackwell, 2007), p. 454; Linda Shenk, Learned Queen: The Image of Elizabeth I in Politics and Poetry (Palgrave Macmillan, 2010), p. 13.
  6. Kathleen Nicholson, "The Ideology of Feminine 'Virtue': The Vestal Virgin in French Eighteenth-Century Allegorical Portraiture," in Portraiture: Facing the Subject (Manchester University Press, 1997), p. 58ff.