Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ДАВНЬОРУСЬКА ЕТНОКУЛЬТУРНА СПІЛЬНІСТЬ

ДАВНЬОРУСЬКА ЕТНОКУЛЬТУРНА СПІЛЬНІСТЬ

концепція давньоруської етнокультурної спільності. Утворення д-ви Київська Русь у 9 ст. було результатом тривалої політ., екон. і культ. консолідації етнічно споріднених сх.-слов’ян. племен. Для з’ясування характеру такого об’єднання важливими є такі літописні дані: по-перше, сх.-слов’ян. племена мали назви, що були похідними від місць їхнього розселення: «прозвашася имены своими, гдѣ ѣ;дше на котороъ ѣсѣ»; по-друге – усі вони усвідомлювали свою етнічну спільність (див. Етнічні спільності) насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від ін. етнічних спільностей: «а се суть инии языци»; по-третє – кожна група сх. слов’ян мала етногр. особливості: «имяху бо обычаи свои».

Процеси держ.-політ. консолідації спричинили значні зміни в житті сх. слов’ян. Воно стало більш динамічним. Посилилася внутр. міграція нас. Археол. та писемні джерела засвідчують взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян – на правий. У бас. Прип’яті (прит. Дніпра) аналогічна картина взаємопроникнення спостерігається у древлян і дреговичів, у Зх. Побужжі – у волинян і дреговичів. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою вихідцями з пд. земель сх. слов’ян.

У 9–10 ст. відбувалася масова міграція нас. у Пд. Русь. Міграційний потік захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників ін. етносів. Широка держ. програма вел. кн. київ. Володимира Святославича з буд-ва укріплень уздовж річок Десна, Трубіж, Остер, Сула і Стугна (усі – бас. Дніпра) була реалізована завдяки залученню до цього буд-ва людського резерву з пн. і пн.-сх. земель. «И нача нарубати мужў лучшиў от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады». Подібні держ. акції відбувалися й за часів вел. князів київ. Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. Джерельні свідчення про етнічне змішування нас. на пд. Русі дали свого часу М.Костомарову підставу для висновку, що в Київській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності.

Помітну участь у формуванні Д.е.с. взяли неслов’ян. народи, інтегровані в держ. структуру Русі: на пд. – тюркомовні печеніги, торки, клобуки чорні, половці; на пн. і пн. сх. – угро-фінські племена (чудь, меря, весь); на пн. зх. – балтські племена. Це надало етнічним процесам у відповідних регіонах специфічного забарвлення.

Своєрідним відображенням тогочасних інтеграційних етнічних процесів є еволюція вживання в писемних джерелах етногр. назв. Приблизно до 60-х рр. 9 ст. широковживаними були: заг. назва – «слов’яни», регіональні – «поляни», «сіверяни», «древляни», «дреговичі», «словени» та ін. Причому заг. назва не підміняла регіональних, а, очевидно, лише визначала певну етнічну спільність. Після 60-х рр. 9 ст., а особливо в перші десятиліття 10 ст., поступово утверджується нова назва для всіх сх. слов’ян – «русь», уживана в значенні «народ» і «країна». Вислови «Русь», «Руська земля», «руські гради», «руські посли», «руські люди», «русин» у текстах договорів Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і в ін. літописних джерелах (див. «Повість временних літ») незаперечно вказують на процес формування Д.е.с. Упродовж 10 ст. вживались і племінні назви, але їхня питома вага порівняно із заг. назвою «Русь» була незначною. В 11 – перших десятиліттях 12 ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: «кияни», «новгородці», «полочани», «ростовці», «смоляни» та ін. Назва «Русь» поширюється на всю тер. сх.-слов’ян. світу, підвладну Києву, і стає не лише політонімом, а й етнонімом.

Консолідація Д.е.с. супроводжувалась і стимулювалася держ. єдністю, спільністю екон. розвитку, централізацією церк. управління (див. Київська митрополія), єдиною мовою богослужіння (церковнослов’ян.) та єдиною сх.-слов’ян. церк. обрядовістю, спільними для всієї Русі духовними святинями, канонізацією перших рус. святих. Не випадково вже наприкінці 10 – у 1-й пол. 11 ст. поняття «руський» і «православний» для літописців стали фактично тотожними.

Усвідомлення своєї єдності представниками різних етнічних груп, що проживали на теренах Київ. Русі, знайшло відображення в таких пам’ятках істор. писемності та літ., як «Слово про Закон і Благодать», «Повість временних літ», «Повчання» Володимира Мономаха. Митрополит Іларіон у «Слові…», звертаючись до пам’яті «старих» рус. князів, із гордістю зауважував, що вони «не в худў бо и невўдомў земли владычествоваша, но въ Руськў, яже ведома и слышима всўми четырьми концами земли». У «Повісті временних літ» відтворено широке істор. полотно життя Д.е.с. і її д-ви. Тогочасними рус. літописцями й публіцистами Київ. Русь 9 – поч. 12 ст. сприймалась як територіальне й етнічне ціле, їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород Великий, Чернігів і Смоленськ (нині місто в РФ), Галич (давній) і Суздаль (нині місто Владимирської обл., РФ), Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький) і Рязань (Рязань давня – нині археологічна пам’ятка поблизу сучасного м. Спаськ-Рязанський Рязанської обл., РФ).

У рад. історіографії був особливо поширений стосовно ранньофеод. стану розвитку Русі термін «давньоруська народність». У наш час він піддається критичному переглядові тими дослідниками, які вважають, що він був породжений потребами тогочасної рад. політ. кон’юнктури (див. Давньоруської народності концепція). Частка справедливості у цьому твердженні є: абсолютизувати етнічну монолітність Д.е.с. в 9 – на поч. 12 ст. немає підстав. Але так само немає підстав, окрім кон’юнктурних, і для цілковитого заперечення Д.е.с.

Щодо етнічних процесів другого етапу історії Русі (30-ті рр. 12 ст. – 40-ві рр. 13 ст.), то тут єдності думок не було і в рад. історіографії. Одні дослідники вважали, що давньорус. народність не була стійким етнічним утворенням і її руйнація визначилася держ. розпадом Київ. Русі, інші – схилялися до думки, що давньорус. народність продовжувала консолідуватися і була одним із осн. елементів держ. єдності.

Неупереджений аналіз екон., політ. і культ. життя Русі періоду удільної роздробленості незаперечно показує, що для тогочасних етнокульт. процесів були притаманні ті самі тенденції, що і для попереднього етапу. Надзвичайний динамізм політ. відносин на Русі, кочування князів і їхніх дружин від одного князівського столу до ін., міграційні потоки зі старих земель у нові, постійна небезпека з боку половців і об’єднання зусиль рус. князівств для її відвернення не тільки не сприяли етногр. замкнутості регіонів, а й виключали її.

Одним із найважливіших інтегруючих елементів була давньорус. мова. Мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні риси народнорозмовної мови, які проступали і в літ. мові, зберігалися впродовж усієї історії її розвитку. Для такої величезної країни, як Київ. Русь, з різними геогр. умовами життя, з багатьма різними етнокульт. сусідами, діалекти й говірки були справою звичайною. І все ж діалектні особливості не руйнували мовної спільності, до того ж діалекти мали не дуже суттєві відмінності.

Зберігали давньорус. землі 12–13 ст. і культ. єдність. Археол. розкопки міст, городищ, поселень і могильників від ладозької пн. до київ. пд. та від Карпат до суздальського Залісся показують, що на Русі в цей час матеріальна к-ра стає більш монолітною. Єдність спостерігається не лише щодо широкого асортименту виробів міськ. і сільс. ремесел, а й щодо домобудування, кам’яної церк. арх-ри.

Удільні межі земель не заступили собою ідеї територіальної цілісності Русі, яка була близькою не лише князям і церкві, а й широким верствам рус. народу. Уявлення про Русь як про територіальну єдність було настільки стійким, що значно пережило Давньорус. д-ву. Зіставлення «Списку руських міст, далеких і близьких» (70–90-ті рр. 14 ст.) із переліком міст 11–13 ст. привело Б.Рибакова до висновку про збіг контурів Руської землі обох цих періодів.

Разом з ідеєю територіальної єдності Русі росла й міцніла нац. самосвідомість рус. людей. Це був час, коли, за влучним висловом В.Ключевського, киянин дедалі частіше думав про чернігівця, чернігівець – про новгородця, а всі разом – про Рус. землю. Природним її центром залишався Київ, нац. інтегруючу роль якого в домонгол. період не змогли перебрати на себе ні Владимир-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ), ні Галич (давній).

Можна погодитися з тими дослідниками, які, визнаючи наявність на Русі процесів етнокульт. консолідації, стверджують, що ці процеси не мали повного завершення. Але такі процеси ніде й ніколи не мають повного завершення, а рівень етнічної самоідентифікації ніколи не буває однаковим на всій тер. розселення етносу. До того ж навіть консолідована народність (стосовно Русі, можливо, точнішим буде термін «етнокультурна спільність») не приводить до нівелювання регіональних етногр. і мовних особливостей.

Отже, найбільш обґрунтованими є такі висновки: у межах Київ. Русі 9–13 ст. склалася відносно єдина етнокульт. та етнополіт. спільність; ядром цієї спільності була Руська земля у вузькому розумінні цього слова, або «внутрішня Русь», згідно з термінологією іноз. джерел; ця спільність, її д-ва і тер. розселення мали єдину назву «Русь».

Література

• Ефименко А.Я. История украинского народа, вып. 1–2. СПб., 1906;
• Мавродин В.В. Основные этапы этнического развития русского народа. «Вопросы истории», 1950, № 4;
• Довженок В.И. К вопросу о сложении древнерусской народности. В кн: Доклады VI научной конференции Института археологии АН УССР. К., 1953;
• Рыбаков Б.А. Древние русы. К вопросу об образовании ядра древнерусской народности… «Советская археология», 1953, т. 17;
• Булаховський Л.А. Питання про походження української мови. К., 1956;
• Гуслистий К.Г. Вопросы истории Украины и этнического развития украинского народа. К., 1963;
• Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Историко-диалектический очерк. Л., 1972;
• Ефименко А.Я. История украинского народа. К., 1990;
• Німчук В.В. Походження і розвиток мови української народності. В кн.: Українська народність: Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. К., 1990;
• Толочко П.П. Київська Русь. К., 1996;
• Седов В.В. Древнерусская народность. М., 1999; Етнічні процеси у середньовічному слов’янському світі. «УІЖ», 2001, № 3.

Джерела

• Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Автор: П.П. Толочко.; url: http://history.org.ua/?termin=Davnorus_spilnist; том: 2