Київська митрополія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Київська митрополія

Kijów - Sobór Mądrości Bożej 01.jpg
Головний храм історичної Київської митрополії. Сьогодні використовується лише як музей.
Засновники св. Володимир Великий
Дата заснування 988
Чинний предстоятель Митрополит Київський та всієї Руси
Митрополит Київський
Центр Київ, де факто також Владимир (1299 - 1325), Москва (1325 - 1461), Новогрудок (1330 - 1448), Вільно (1448 - 1596), Радомишль[1] (друга пол. XVIII ст.)
Кафедральний собор Собор Святої Софії
Основна юрисдикція Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовська Русь, Річ Посполита, Володимиро-Суздальське князівство, Новгородська республіка, Московське царство(історична)
Україна (сучасна)
Літургічна мова церковнослов'янська, українська
Музична традиція український наспів[джерело?]
Церковний календар юліанський

Київська митрополія — церковна провінція Константинопольського Патріархату з центром у місті Київ, що утворилася у 988 році в результаті хрещення Русі Володимиром Святославичем.

Від часу свого заснування Київська митрополія служила колискою українського християнства для православних і греко-католиків. Спадкоємцями Київської митрополії декларують себе Православна церква України [2], Українська греко-католицька церква[3] та Українська православна церква (Московського патріархату)[4].

Історія[ред. | ред. код]

До Берестейської унії[ред. | ред. код]

Точна дата заснування Київської митрополії та імена перших митрополитів залишаються невідомими. Вважається, що за часів Володимира Великого Київська церква була незалежною від Константинопольського патріархату. За однією з версій, першим ієрархом був Михаїл Київський. Однак ряд дослідників дотримуються думки, що ним був Леон чи Леонтій (1004) або єпископ Настас Корсунянин. Першим Київським митрополитом, про якого згадують історичні джерела, став сучасник Ярослава Мудрого грек Феопемпт (10371048).

Духовна влада Київської митрополії поширювалася на всі єпархії, що були утворені на землях Київської Русі. Напередодні монголо-татарської навали їх було 16: Київська (988), Чернігівська (991), Білгородська (991), Володимирська (992), Новгородська (992), Ростовська (992), Полоцька (992), Турівська (1005), Перемишльська (1026), Переяславська (1036), Юр'ївська (1036), Галицька (1134), Смоленська (1137), Рязанська (1198), Суздальська (1213).

Протягом домонгольського періоду відомі 22 київських митрополити. Більшість з них були греками, яких надсилали константинопольські патріархи. Вихідцями з земель Русі були митрополит Іларіон (10511062), Єфрем (10891097)[5], Климент Смолятич та Кирило II (12331236).[5]

Київська митрополія користувалася автономією у складі Константинопольської Патріархії. Після руйнування Києва Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським, коли знищено та пограбовано багато церков та монастирів, значення Києва, як духовного центру підупадає. Київські митрополити починають селитися у північних князів.

Після взяття Києва монголо-татарами Київські митрополити остаточно обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі на окраїні північно-східної Русі. Це призвело до послаблення їхнього зв'язку з історично-культурним ядром держави та змусило галицько-волинських монархів розпочати процес утворення окремої Галицької митрополії.

В XIV — XV століттях на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалась духовна влада митрополитів, які, перебуваючи у Москві, продовжували вживати титул «митрополит Київський і всієї Русі». Їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це призвело до утворення Литовсько-руської митрополії.

У 1448 році Собор московських єпископів, без згоди Константинопольського патріархату, поставив на митрополита «Київського» — єпископа Рязанського Іону. Ця подія вважається початком відокремлення Московської церкви.

Після Флорентійської унії, ще до падіння Константинополя 1453 року, Московська церква, що перебувала в юрисдикції Константинопольської патріархії в складі Київської митрополії, відокремилася. Митрополит Іона, який помер у 1461 році, був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Наступник його на кафедрі іменується вже «Московський і всія Русі». Московська митрополія перебувала в стані невизнаної — до перетворення її в Московську патріархію в 1589 році, тобто 141 рік.

Після фактичного відокремлення Московської митрополії, 1458 року на митрополита Київського, Галицького та всієї Русі висвячено Григорія ІІ. Таким чином, папа Пій ІІ надав Київській митрополії новий канонічний статус. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Хоча, досить довгий час столицею митрополитів був Новогрудок, а згодом — Вільно.

До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником й Новгородський ієрарх.

Київські митрополити другої половини 15 століття були прихильниками Флорентійської унії 1439 про об'єднання католицької та православної церков і підтримували зв'язки з Римськими Папами, про що свідчить, зокрема, послання обраного на київську митрополію єпископа Мисаїла до папи Сикста IV від 1476 р. та лист митрополита Йосифа Болгариновича від 1500 р. до папи Олександра VI. Згодом ці відносини перервалися через втручання Константинопольської православної церкви і Москви. У 1443 Флорентійську унію засуджено православними церквами (Олександрійська ПЦ, Антиохійська ПЦ та Єрусалимська ПЦ) на соборі в Єрусалимі. Ці події спричинили кризу в Київській митрополії.

Після Берестейської унії: розділення Київської митрополії на православну та греко-католицьку[ред. | ред. код]

Греко-католицька митрополія[ред. | ред. код]

Прагнення об'єднання з апостольським престолом реалізовано в Берестейській унії 1596 року, укладеної київським митрополитом Михайлом Рагозою і скріпленою булою Папи Римського Климента VIII.

З 1596 до 1620 року в Києві існувала лише унійна Київська митрополія. У 17 столітті Київськими унійними митрополитами були Михайло (Рагоза) (1596 — 99), Іпатій (Потій) (1599—1614), Велямин Рутський (1614 — 37), Рафаїл (Корсак) (1637 — 42), Антін Селява (1642 — 55), Гавриїл (Коленда) (1655 — 74), Кипріян (Жоховський) (1674 — 93), Лев (Слюбич-Залевський) (1694—1708).

На початку 17 століття до складу Київської унійної митрополії входили 9 єпархій:

Після церковного собору в Ужгороді 1646 року частина православного духовенства на Закарпатті також прийняла унію з Римом, але вийшла з-під юрисдикції митрополита Київської митрополії, 24 квітня 1646 року в каплиці Ужгородського замку, з ініціативи єпископа-василіянина Василя Тарасовича (галичанина), 63 священики засвідчили єдність із Католицькою Церквою (укладена Ужгородська унія). 1663 рік — визначено умови, на яких Мукачівська єпархія може бути включена до Київської митрополії. Однак через спротив вдови Ференца ІІ Ракоці, Мукачівська єпархія підпорядковується угорському Ягерському єпископу.

У 18 столітті головними завданнями унійних Київських митрополитів була оборона прав церкви від латинських впливів та польської і російської влади. Тоді ж українська церква починає відігравати дедалі активнішу роль у справі українського національного відродження. Особливо важливе значення в оформленні церковно-обрядового, духовного та культурного обличчя церкви мав Замойський синод (1720). З 1708 до 1838 було одинадцять Київських католицьких митрополитів, дев'ять з яких носили титул Київських митрополитів, а два останні вважалися папськими легатами для з'єднання з Римом вірних у межах Російської імперії. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772) Київська унійна митрополія поділена на три частини: в межах Речі Посполитої залишилися єпархії Київська, Володимирсько-Берестейська, Луцька, Пінська і частина Холмської; до Росії відійшла єпархія Полоцька, а до Австрії — Львівська, Перемиська і частини Кам'янецької, Луцької та Холмської єпархії.

Внаслідок другого і третього поділів Речі Посполитої (1793, 1795) із переходом більшої частини українських і білоруських земель до складу Російської імперії почалися постійні переслідування унійної церкви, що закінчилися у 1839 р. через акт Полоцького собору її ліквідацією. Натомість унійна церква продовжувала існувати лише в межах Австрійської імперії, де 1774 року з ініціативи імператриці Марії Терезії отримала назву Греко-католицької.

Київськими греко-католицькими митрополитами 18ст. — першої половини 19 ст. були Ю. Винницький (1708 — 13), Л. Кішка (1714 — 28), А. Шептицький (1728 — 46), І. Гребницький (1748 — 62), П. Володкович, Л. Шептицький (1778 — 79; був адміністратором митрополії з 1768). Я. Смогожевський (1780 — 88), Т. Ростоцький (1788—1805), Г. Лісовський (1806—1814), Г. Коханович (1814), Й. Булгак (1814—1838).

На Львівському псевдособорі 1946 року радянська влада підпорядкувала греко-католиків Російській православній церкві. Під радянською окупацією Українська церква піддавалася жорстоким репресіям, але продовжувала існувати в умовах підпілля.

Наприкінці 1980-х в ході перебудови Українська греко-католицька церква відродилася.

Православна митрополія[ред. | ред. код]

У 1620 завдяки вимогам українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним в Україні створено нову православну ієрархію. Київським митрополитом став Іов Борецький (1620 — 31). Православна Київська митрополія була визнана урядом Речі Посполитої у 1632 році. Православними Київськими митрополитами 17 ст. були Ісая Копинський (1631 — 33), Петро Могила (1633 — 47), Сильвестр Косів (1647 — 57), Діонісій Балабан (1657 — 63), Й. Тукальський-Нелюбович (1663 — 75). У 1675-85 містоблюстителем митрополичої Київської кафедри був чернігівський архієпископ Л. Баранович.

У 1685 митрополитом став Гедеон Святополк-Четвертинський (1685 — 90), який прийняв посвяту в Москві з рук Патріарха Йоакима, склав присягу на вірність і підпорядкував православну Київську митрополію Московській Патріархії. З 1688 заборонено вживати титул «Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі». У 1721 згідно з «Духовним Регламентом» Київська митрополія була формально ліквідована як автономна церковна область і стала звичайною єпархією Московського Патріархату. В 1722—1743 у Київських митрополитів було відібрано митрополичий титул, і вони залишалися тільки архієпископами. За Катерини ІІ у 1770 з титулу «митрополит Київський, Галицький і Малої Росії» вилучено слова «і Малої Росії». Якщо у 18 ст. більшість Київських архієпископів були за походженням українцями, то у 19 ст. — переважно росіянами.

Після революції 1917 року створюється декілька православних церков, які вважали себе спадкоємцями Київської митрополії.

В 1918 на помісному соборі український церкві надали автономію. Українська автономна православна церква у складі російської церкви існувала до 1921, з 1921 до 1990 вона мала статус екзархату.

З 1924—1946 діяла обновленська автокефальна Українська синодальна церква.

З 1919 до 1937 існувала Українська автокефальна православна церква, яка, проте, не мала навіть канонічно поставлених єпископів, через що отримала назву «самосвятів».

У 1942—1944 роках на теренах України діяли Українська Автокефальна Православна Церква, як архієпархія Польської православної церкви та Українська автономна православна церква.

До грудня 2018 року найбільшими православними церквами, які вважали себе спадкоємцями Київської митрополії були Українська православна церква (Московський патріархат), Українська православна церква (Київський патріархат) та Українська автокефальна православна церква.

На об'єднавчому соборі 15 грудня 2018 було створено Київську Митрополію Української Православної Церкви (Православної Церкви України) — правонаступницю історичної Київської митрополії.

31 січня 2019 року юридично зареєстрована Київська Митрополія Української православної церкви (православної церкви України)[6].

Митрополити[ред. | ред. код]

Спроби Російської православної церкви анексувати Київську митрополію[ред. | ред. код]

У 1686 році Російська православна церкви фактично анексувала Київську митрополію, зробивши незаконне «приєднання» Київської митрополії до Російської православної церкви, оформивши це своїм незаконним Синодальним Актом 1686 року.[7] Цей незаконний та скандальний Синодальний Акт 1686 ніколи не визнавався ні українським народом ні православним світом, й саме тому це так зване «приєднання» Київської митрополії завжди вважалося церковним анексуванням України Росією. Відповідно, 16 червня 2016 року Верховна Рада України затвердила звернення до патріарха Константинопольського Варфоломія I аби той скасував цей незаконний Синодальний Акт 1686 про церковну анексію України Росією та надав Томос Українській православній церкві, який би визнавав незалежність української церкви від Москви.[8] Після повторного звернення Президента України й Верховної Ради України 19 квітня 2018 року Константинопольський патріархат розпочав приготування до надання Українській православній церкві автокефалії[9].

У 2018 році Вселенський патріархат в особі його очільника, константинопольського патріарха Варфоломія I, публічно оголосив, що «Константинополь ніколи не видавав дозволу передавати канонічні території Київської митрополії будь-кому, крім права хіротонії Київського митрополита у Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі та при безумовному згадуванні Вселенського Патріарха»[10]. Константинопольська Православна Церква вважає що Московський патріархат, якому у 1686 році було надані деякі права що стосувались адміністрування Київської православної митрополії, порушив їх. 11 жовтня 2018 року Константинопольська ПЦ, з посиланням на аналіз ситуації богословськими істориками й каноністами, визнала грамоту Діонісія IV 1686 року не дійсною і всі надані РПЦ в минулому права на адмініструванням Київської митрополії скасувала[11][12]. На цій підставі та на прохання частини українського православ'я й українського уряду[13] у 2018 році Київській православній митрополії (яка утворилась із духовенства УПЦ КП, УАПЦ та частини УПЦ МП) як частині Константинопольської ПЦ був наданий томос про автокефалію, який утворив Православну церкву України, та був обраний предстоятель Епіфаній з титулом Митрополит Київський і всієї України.

Перед обранням предстоятеля ПЦУ патріарх Варфоломій надіслав листа до митрополита РПЦ в Україні Онуфрія (Березовського): «у формі ікономії та милості, ми повідомляємо Вас, що після виборів Предстоятеля Української Церкви органом, котрий складатиметься з кліриків та мирян, Ви не зможете еклізіологічно та канонічно носити титул Митрополита Київського, котрий, Ви все одно носите зараз у порушення описаних умов офіційних документів 1686 року».[14][15] Це відобразилось у річникові Константинопольського патріархату, виданому вже після того, як Православна церква України отримала автокефалію: архиєреї РПЦ в Україні названі в ньому лише за прив'язкою до місця перебування; наприклад, владика Онуфрій (Березовський) уже не згадується як митрополит Київський і всієї України, а названий «митрополитом у Києві». Увесь єпископат РПЦ в Україні у річнику Вселенського патріархату поміщений у списку єпископів Православної церкви Росії[16]. Також патріарх Варфоломій зустрівся з патріархом РПЦ Кірілом й повідомив, що «Вселенський Патріархат вирішив використовувати всі шляхи, щоб вирішити питання надання автокефалії Українській православній церкві. Рішення було ухвалено в квітні. І [Фанар імплементує] це рішення» (згідно зі словами представника Варфоломія, митрополита Гальського Емануїла)[17].

У рамках підготувань до надання автокефалії Православній церкві України Константинопольський патріарх послідовно доводив, що має канонічне право на це рішення. Наприкінці вересня 2018 року Вселенська Патріархія оприлюднила корпус документів, які підтверджують, що зв'язок Московського патріархату з територією історичної Київської митрополії тримався на порушенні православного канонічного права[11][18].

У 2018 році Російська православна церква дуже болісно сприйняла скасування вселенським патріархатом незаконної грамоти Діонісія IV 1686 року (та пов'язаного з нею Синодального Акту 1686 року) й відмовилася визнавати це рішення всесвітнього православ'я, продовжуючи наполягати що Російська Православна Церква в Україні є єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії.

Див. також[ред. | ред. код]


Джерела та примітки[ред. | ред. код]

  1. Радомишль – резиденція уніатський митрополитів (1729-1795). - ugcc.church
  2. Православна Церква України: шлях крізь віки (Короткий історичний нарис) - pomisna.info
  3. Історія.- ugcc.church
  4. Хронологія історії Української Праволсавної Церкви.- orthodox.org.ua/
  5. а б невідомо чи був затверджений патріархом
  6. Хіти тижня. ​Сюрприз для Московського патріархату: Оприлюднено план української держави на випадок, якщо УПЦ МП не схоче міняти назву у зазначений термін, 02.02.2019 // Патріоти України
  7. Епіфаній розповів, як ПЦУ працює над уніфікацією церковних традицій і повертає «вкрадені» Росією. radiosvoboda.org. 25 квітня 2021
  8. «РПЦ розкритикувала прохання Ради про автокефальну церкву». ВВС. 16 червня 2016. Архів оригіналу за 17-06-2016. Процитовано 17 червня 2016.  (рос.)
  9. «Порошенко заявив, що процедури для надання автокефалії УПЦ вже розпочато». Українська правда. 22 квітня 2018. 
  10. Вселенський Патріарх: Москва приєднала українську церкву неканонічно - 02.07.2018 01:21 — Новини Укрінформ. www.ukrinform.ua. Процитовано 2018-12-12. 
  11. а б Ο ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΣ ΘΡΟΝΟΣ ΚΑΙ Η ΕΚΚΛΗΣΙΑ ΤΗΣ ΟΥΚΡΑΝΙΑΣ. ΟΜΙΛΟΥΝ ΤΑ ΚΕΙΜΕΝΑ. ec-patr.org. 2018.  (гр.)
  12. «РІШЕННЯ СИНОДУ: УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ОТРИМАЄ ТОМОС. Повний текст». Українська правда. 11 жовтня 2018. 
  13. Рада підтримала звернення Президента про автокефалію для УПЦ. www.ukrinform.ua (uk). Процитовано 2019-08-29. 
  14. Константинополь вирішив позбавити Онуфрія титулу митрополита Київського - документ. nv.ua. Процитовано 2019-08-31. 
  15. Онуфрій втратив титул митрополита Київського і всієї України, - Зоря. РБК-Украина. Процитовано 2019-08-29. 
  16. Щорічне видання Вселенського патріархату не визнає титулів єпископів МП в Україні | Андріївська церква (uk). Процитовано 2020-02-05. 
  17. Зустріч з Кирилом не вплинула на рішення Варфоломія надати автокефалію українській церкві - представник патріарха. ТСН.ua (uk). 2018-08-31. Процитовано 2018-12-12. 
  18. Документи говорять - Синодальне управління військового духовенства. suvd.com.ua. Процитовано 2018-12-13.